Невелике містечко поблизу Лакхнау – Манікюр став місцем вшанування великого індійського містика Джалаладдіна Хусейна, відомого як Махдум-і Джаханіян Джахангашт (1308-1385). Він належав до мултанської гілки суфійського ордена Сухраварді і постійно подорожував по ісламському світу в пошуках духовного знання і збираючи хадіси – розповіді про життя пророка Мухаммеда. (Звідси і його прізвисько «Джахангашт» – «мандрівний по світу».) Достовірно відомо, що Джахангашт обійшов всю північну Індію від Синда до Бенгалії. Під час відвідування Делі він удостоївся отримати хірку – «лахміття», символ посвяти в суфійське братство, від знаменитого шейха братства Чіштійя Дехльова і, таким чином, виявився членом двох конфліктуючих орденів. Вплив Джахангашта в Сінді і Мултані був безмежним; тут він і отримав титул «Махдум-і Джаханіян» – «Той, кому служать смертні».

Як справжній суфій ордена Сухраварді, Джахангашт з підозрою ставився до культу святих і поклонінню гробницям. Все це однак, не завадило тому, що сам він після смерті перетворився на шанованого святого – цілителя і чудотворця, в рівній мірі авторитетного для мусульман і індусів. (Як цілителю, Джахангашту дісталася вельми специфічна «терапевтична» область: за повір’ям, проголошення його імені і титулу над посудиною з водою виліковує геморой.)

До імені Джалаладдіна Джахангашта сходить і братство бродячих дервішів Джалалі, які за своєю екстравагантною поведінкою називалися «Бешар» – «беззаконні», тобто не дотримуються шаріату. Джалалі ходили в одній лише пов’язці на стегнах, голили голову, залишаючи на голому черепі довге пасмо, і прикрашали руки скляними браслетами. По виду їх легко можна було прийняти за індуських йогів. Подібно Мадару, Джалалі спеціалізувалися на базарах і ярмарках, показуючи простакам «чудеса», на кшталт перетворення палиці в змію.

Відома історія, що змальовує круту вдачу святого. По дорозі з Бенгалії, куди, відповідно до легенди, Джахангашт доставив з Аравії черговий Кадам-і Расул («слід Посланника»), він зробив зупинку в Манікпурі, якраз під час свята Ід аль-фітр, коли правовірні розговляються після місячного посту.

Не тільки духовний наставник рівня Джахангашта, але і всякий мандрівник вправі очікувати в цей день запрошення на святкову трапезу. Однак жителі Манікпура, в основному шейхи військової касти дамгхані, мабуть, через незнання, не надали святому гостинності. Подібно давнім індійським ріші, вкрай чутливим до зовнішніх проявів поваги, образливий Джахангашт прокляв місто, закликавши на нього ангела смерті (Малак ал-Маут). З того дня дамгхані, вражені лихоманкою, стали вимирати, і Манікпур майже обезлюднів.

У сімейному житті індійських мусульман було вельми поширене шанування «жіночого» святого, Шейха Саддама, про якого не збереглося жодних історичних свідчень. На честь цього святого в кутку кімнати, що служила жінці спальнею, запалювався світильник і покладалися квіткові гірлянди в ніч з четверга на п’ятницю. За глибоко вкорінененим забобонам, Шейх Саддам вселявся в жінок, вганяючи їх в меланхолію і транс. Його жертва починала пророкувати. Коли звістка про такий випадок одержимості поширювалася по селу, сусідки з навколишніх будинків збиралися на особливий сеанс, званий «байтхак», і задавали питання святому через одержиму-медіума. Ці зустрічі строго охоронялися від чоловічих очей. Якщо чоловік порушуючи заборону, проникав за фіранку, де йшов «медіумічний» сеанс, жінкам дозволялося бити його туфлями з криком: «В ім’я Шейха Саддам!» В період одержимості Шейхом Саддамом жінка звільнялася від всіх робіт по дому і була заборонена для чоловіка. Якщо він хотів відвернути Шейха Саддама від дружини, він повинен був роздати бідним солодощі та гроші і принести в жертву чорну козу. Жінка ж могла вилікуватися, з’ївши печінку чорного козеня.

На жіночих половинах лакхнауських будинків ходило безліч історій і анекдотів про Шейха Саддама, які з іронією переказує місіс Мир Хасан Алі. За отриманими нею даними, Шейх Саддам, він же Мухіїддін, був мандрівним дервішем родом з Амрохі. Блукаючи по дорогах Авадхи в пошуках милостині, він знайшов старовинну посудину з незрозумілими письменами, яку пристосував під світильник. Подальші події повторюють відому казку про чарівну лампу Аладдіна. Запалюючи лампу, Шейх Саддам викликав чотирьох джинів, які виконували його самі безрозсудні бажання. Так тривало до тих пір, поки знахабнілий вкрай Саддам не зажадав перенести до нього на подвір’я Джаунпурську соборну мечеть. Джини намагалися підняти мечеть з місця, чим викликали її розлом.

Ця частина сюжету побічно датує походження легенди: землетрус в Джаунпурі, в результаті якого була пошкоджена соборна мечеть, стався в 1445 році. Джини були суворо покарані Аллахом за замах на мечеть. В помсту вони відібрали у лжесвятого чарівну лампу і, коли він втратив магічну силу, розірвали його на частини…

І хоча Шейх Саддам мучив тих, в кого вселявся, жінки глибоко шанували цього сакраментального чародія: вони вірили, що Саддам може дати їм владу над чоловіками.

«Міжконфесійні святині» були породженням популярної, «низової» релігії, якій властиві надзвичайна «засвоюваність» і терпимість. Більш «висока», витончена культура міста була суворіше захищена від синкретизації, окультизму і примітивних магічних вірувань. Крім того, наприклад, в місті Лакхнау, існували власні шиїтські святині: і копито коня імама Хусейна, і гребінь прапора Аббаса, і слід ноги пророка. Характерне для лакхнауських шиїтів поклоніння великим і малим копіям гробниць імамів – всім цим «тазіям», «табутам», «кербалам», «Шах Наджаф» – значною мірою замінювало шанування мазарів святих ісламу. А яскраво виражена ритуальність їх культу: багатоденне святкування мухаррама з трагічним апофеозом Ашури, театралізовані поминальні процесії, церемонії запалювання вогнів, публічне оплакування – марсіяі, науха, сози, – все це послаблювало інтерес до зіярат, до цілителів і чудотворців…

Автор: Анна Суворова.

P. S. А еще наверняка помимо всего прочего индийские чудотворцы описанные в нашей статье могли предсказывать будущее, видеть вещи насквозь и даже определять развод Автотак или нет. Вот уж ценные качества были у людей.