Папи до нього були безтілесні. Це були фігури з полотен фра Анджеліко… В ньому ж вражає його життєва енергія… Ж. Шелнні (історик папства)

У наш час повний титул Папи такий – Єпископ Римський, вікарій Ісуса Христа, наступник князя апостолів, верховний понтифік Вселенської Церкви, патріарх Заходу, архієпископ і митрополит Римської провінції, глава суверенної держави Ватикан. Його обрання поляки очікували з тих самих пір, як Юліуш Словацький (1809 – 1849) в період революції 1848 року в Західній Європі і втечі з Рима Папи Пія IX в Гаету передбачив обрання Папи-слов’янина.

Серед чвар лунає дзвін.
Це для слов’янського Папи Господь відкриває трон.
Як цей італієць Він від ворогів не втече
І владно на мечі піде і переможе.

Про Кароля Войтилу – таке мирське ім’я нашого Папи Римського – можна сміливо сказати, що він родом «зі свого дитинства». Місце, в якому 18 травня 1920 року в родині залізничного службовця він народився, називається Вадовіце. Це невелике містечко, розташоване над річкою Скава біля підніжжя лісистих гір Малі Бескиди в 50 кілометрах на південний захід від Кракова. Його виникнення датується 1327 роком. У 1939 році там проживало близько семи тисяч жителів. Головні пам’ятки – могутня будівля в’язниці з червоними стінами, ринок споруджений в XIX столітті з фонтаном в центрі і прекрасний в стилі бароко костел. А навколо дивовижні, які замінять архітектурні пам’ятники, гори. Любов до піших і лижних прогулянок по горах Кароль збереже на все життя.

Це невелике містечко в передвоєнні роки жило активним церковним і духовним життям. Тут видавалися газети, існували аматорські театри, два оркестри, молодіжні католицькі організації.

Син побожних батьків, Кароль Войтила з дитинства був воцерковлений – був служкою в костелі, членом молодіжної католицької організації – Маріанських содаліцій (створена єзуїтами в 1563 році). Це була елітарна організація польської католицької інтелігенції. Інтереси Войтили не обмежувалися релігією. Він з рівним успіхом писав вірші, грав у шкільному театрі, займався футболом.

Що ще забрав він з рідного дому? Іоанн Павло II розповідав своєму біографу, французькому письменнику А. Фроссару: «Все моє дитинство я слухав ветеранів Першої світової війни, що розповідали про нескінченні жахи війни». В інтерв’ю «La Stampa» (1995 рік) він скаже: «Я там ріс. Я приніс сюди з собою цілу історію, культуру, досвід, польську мову. Рідної мови не можна замінити».

Через багато років після закінчення гімназії Іван Павло II збере у Ватикані своїх залишених в живих однокласників. На зустрічі їм було поставлено питання: чи передбачав хтось можливість його духовної кар’єри? Однокласники одностайно відповіли: ні. Але чоловік, який ще в доуніверситетський період життя майбутнього Папи звернув на нього увагу і двічі висловив жаль, що він вибрав світську кар’єру. Це був архієпископ – митрополит Краківський Адам Сапега. Вони ще не раз зустрінуться: син відставного поручика і нащадок одного з наймогутніших аристократичних родів Польщі.

У 1938 році Кароль поступає на філологічне відділення Ягеллонського університету (Краків) добре підготовленим, з широким кругозором молодим чоловіком, здатним на емоційні масштабні узагальнення і перспективне бачення. Багато часу він віддає вивченню рідної літератури і театру. Але своїм однокурсникам він запам’ятався як «скромний, спокійний, бідно одягнений. Він справляв враження сільського хлопця. Прізвисько тих років: починаючий святий».

На формування світогляду і особистість майбутнього Папи величезний вплив справила війна. Коли вона почалася, йому було 19 років, а через кілька днів після її закінчення йому виповнилося 25. Всі роки війни Польща була окупована нацистами. Окупація супроводжувалася масовими облавами, розстрілами, посиланнями на роботу в Німеччину або в Освенцім, словом, щоденною боротьбою за фізичне і моральне виживання. До військового часу він буде багаторазово звертатися в своїх проповідях і як священик, і як єпископ, і як Папа. Всі його виступи і документи на захист миру несуть на собі відбиток особистого досвіду.

Німецька окупаційна політика в Польщі була спрямована на повне знищення інтелектуальної, професійної та культурної еліти (Ausserordentliche Befriedigungsaktion – AB-Aktion). Доля польської Католицької Церкви, її єпископів і духовенства, доля шляхти і професури була вирішена на скликаній Гітлером нараді 12 вересня 1939 року. У таборах за приблизними даними загинуло 17 тисяч вчителів, 5 тисяч лікарів і 3 тисячі священиків. Були закриті вищі і середні навчальні заклади. На AB-Aktion поляки відповіли Опором – організацією воєнізованих загонів, створенням мережі підпільних навчальних закладів, в тому числі п’яти вузів, підпільної преси та навіть підпільних театральних колективів.

Театр займає особливе місце в житті майбутнього Папи. З способів самовираження молодого Войтили (він виступає і як актор і як драматург), під час війни театр стане для нього однією з форм участі в національному Опорі. Керований вчителем і другом К. Войтили М. Котлярчиком Рапсодичний театр складався з п’яти акторів. Театр дав 22 подання (100 репетицій). Від цих років у Кароля Войтили залишилися почуття слова і аудиторії, вміння володіти своїм голосом і спілкуватися з масами.

Право на існування, тобто на посвідчення особи, і пайок, давала лише робота, і Войтила починає працювати на хімічній фабриці: спочатку в якості чорнороба в каменоломні, а потім грубником в котельні. В пізніших спогадах він назве цей час «найкращою школою життя», зазначивши при цьому, що без допомоги робочих йому – інтелігентові – було б неможливо вижити. Цьому часу він присвятить свою поему «Каменоломня». Своїм життєвим принципом в роки війни він робить максиму: «Слід жити, а не зловживати життям», що в листі своєму другові М. Котлярчику він розшифровує: «щоб не розтратити даремно свої незвичайні особисті здібності». Про своє духовне життя він пише: «Я в себе входжу і в собі розвиваюся».

У роки війни його життя неодноразово наражалося на небезпеку. Одного разу його збила машина. На непритомного на узбіччі дороги молодого хлопця звернув увагу німецький офіцер, зупинив машину і відправив його до лікарні. Іншим разом він уникнув масштабної облави (в післяобідній час, в неділю 8 серпня, 1944 року), спустившись в каналізаційний люк. Це була найбільша облава за роки війни. Тоді німці заарештували і відправили на роботи в Німеччину кілька тисяч молодих жителів Кракова.

Двоє людей надали на життя молодого Войтили величезний вплив: краківський архієпископ, а потім кардинал А. Сапега, і людина зовсім іншого кола – «горбатий кравець» Ян Тирановський. Відомо, що, перш за все, виховує особистість вчителя, його здатність побачити особистість в учнях. Саме таким вчителем виявився Тирановський, який, за словами Войтили, «не проповідував, не вчив, але все досягав за допомогою якогось тяжіння свого внутрішнього життя». Від нього Кароль дізнається про великого іспанського містика Івана Хрестового (Хуана де ла Крус), про чарівність споглядального життя і монаший подвиг кармелітів.

Саме під впливом Тирановського, а також смерті батька (1941), в 1942 році Кароль приймає рішення про вступ до підпільної духовної семінарії і на теологічний факультет університету, що діяв у підпіллі. Спочатку він намагався вступити у відомий своїм суворим статутом Орден кармелітів (босих), але цьому спротивився А. Сапега. Він і визначив подальший шлях життя Кароля.

Окупанти спочатку дозволяючи навчання в семінаріях, намагалися встановити над ними контроль за допомогою гестапо, якому було необхідно надавати список викладачів і перелік предметів, що викладаються. При цьому підкреслювалося, що серед викладачів не повинно бути університетських, а рівень викладання не повинен був перевищувати «рівня професійного училища»: тільки практичні дисципліни, необхідні для виконання пастирських обов’язків, при виключенні власне наукових дисциплін.

Цим заборон не дотримувалися, оскільки постійними викладачами були університетські… Після заборони на прийом нових семінаристів їх розміщували в найближчих до Кракова парафіяльних управліннях як «секретарів», звідки вони і прибували на заняття. Нерідко заняття відвідувало гестапо… іноді з трагічними наслідками. Так, наприклад, в краківській семінарії було заарештовано п’ять семінаристів. Всі були або розстріляні або відправлені в Освенцим… Проте, в цих важких умовах професори керували роботою щорічно ста студентів (в кінці поменше).

К. Войтила виявився в числі перших 10 семінаристів, прийнятих до Краківської семінарії таємно, всупереч забороні гестапо. Заняття були по неділях, потім студенти отримували книги і записи лекцій. По певних днях вони приходили на іспити до професорів Ягелонського університету.

Крім того, Кароль Войтила служив штатним міністрантом (іподияконом) при самому архієпископі Сапеги. Тільки після відомої облави А. Сапега прийняв рішення затримати всіх семінаристів в своєму будинку, де вони і пробули до звільнення міста. До цього слід додати, що архієпископ попросив директора фабрики вилучити робочу картку Кароля, так як його вже почали розшукувати, в зв’язку з тим, що він перестав ходить на роботу».

Варто зауважити, що мова не йде про виняткову увагу саме до К. Войтили. Йдеться про щось більше – про здатність Католицької Церкви відбирати і готувати необхідних їй кандидатів на вищі церковні посади. К. Войтила був не єдиним, кого врятував в останні місяці окупації старий митрополит, надаючи для укриття свою резиденцію. Він також не був єдиним, кого після війни спішно відправили в Рим для отримання найкращої з можливої церковної освіти. Разом зі своїм колегою Войтила вступив в Ангелікум, знаменитий домініканський університет. Найбільш відомі з його викладачів стануть згодом кардиналами, а однокурсники – єпископами.

Далі буде.

Автор: Б. А. Філіппов.