Всюди на території колишньої Югославії, від Адріатики до річки Уна і Морава, можна зустріти древні могильні пам’ятники, або, як їх називають по-сербохорватськи, стечаки. Їх налічується близько 30 тисяч, цих масивних могильних каменів вагою від двох до тридцяти двох тонн, що несуть на собі сліди століть. Вони відомі також під ім’ям «богомільських каменів» або просто «богомілів». Це пам’ятки стародавнього релігійного культу, який знайшов притулок на Балканському півострові в середні віки.

Дванадцять таких надгробків, знайдених в Боснії і Герцеговині, експонувалися в Парижі на виставці «Югославське мистецтво від первісної епохи до наших днів». Вперше в історії ці пам’ятники залишили межі Югославії, щоб брати участь у виставці за кордоном.

Що знаємо ми про ці древні, багато прикрашені рельєфами могильні камені, що часто зустрічаються в місцях обширних поховань у важкодоступних лісових і гірських районах країни? Що знаємо ми про тих, хто встановлював ці камені і прикрашав їх різьбленням? Вперше досить докладний опис стечаків ми знаходимо в записках польського мандрівника початку XIX століття – князя Олександра Сапеги, який намагався розшифрувати висічений на каменях орнамент і символічні знаки.

У 1802-1803 роках, побувавши в республіці Дубровник, князь Сапега у своєму щоденнику (опублікований у Варшаві в 1811 році) відзначив незвичайну форму стечаків, яка нагадала йому «кришку склепу». Сапега висловив припущення, що висічені на каменях зображення символізують одвічне торжество життя над руйнівними силами смерті.

Однак до порівняно недавнього часу ніхто серйозно не займався вивченням цих пам’яток та їх рельєфів. Віднесені до середніх віків і безперечно, до періоду більш раннього, ніж завоювання турками південних слов’ян у XV столітті, вони являють собою монолітні брили, висічені з цільного каменю; їх груба, але виразна обробка сповнена величі і сили. Приблизно третина надгробків багато прикрашена різьбленням, сенс якого не завжди вдається розшифрувати Серед мотивів, наприклад, часто зустрічається піднята вгору рука, але до сих пір не вдалося визначити, чи означає цей жест наказ чи застереження, привітання або виклик.

Зображення людської руки як мотив надгробних прикрас вперше було виявлено в доісторичних печерних похованнях у Дордони (Франція). Молитовно складені руки ми зустрічаємо і на середньовічних надгробках – пам’ятках готичного мистецтва, що дійшли до наших днів; ця деталь людського вигляду, найлегше розпізнавана, є як би символічним зображенням всієї людини. Але на рельєфах богомільських монументів ми майже не зустрічаємо рук, складених у молитовному жесті перед обличчям смерті.

Всупереч традиційним символам смерті масивні, непропорційно великі руки на богомільських стечаках. урочисто і рішуче підняті вгору, здається, свідчать через століття про нестримну волю до життя і про протест; це символ сміливого народу, який відмовляється підкоритися владі інквізиції, яка жорстоко переслідувала єретиків Боснії.

Рука, відбита на латах і щиті воїна, що стискає меч або спис, змушує згадати, що за часів середньовіччя лицарська рукавичка символізувала виклик на поєдинок. В даному випадку вона символізує виклик офіційній церкві, виклик не менш сміливий, ніж той, який століття тому кинули папській владі Джон Вікліф, Ян Гус і Мартін Лютер.

Першою друкованою згадкою про богомільські кладовища є Itinerarium, виданий в 1531 році; це один з найперших описів подорожі по Балканам. Його автор, словенець Бенедикт Куріпесіч, супроводжував в якості перекладача дипломатичну місію, послану імператором Священної Римської імперії правителем Австрії Фердинандом I в Константинополь для укладення договору про мир між Австрією і Туреччиною.

Замість того щоб проїжджати звичайним «імперським шляхом» через Белград і Софію, місія попрямувала через Хорватію і Боснію. Куріпесіч вже тоді звернув увагу на таємничі пам’ятники і навіть списував написи на деяких з них, однак, не знаючи кирилиці і, можливо, введений в оману місцевими тлумачами, він передав зміст епітафій дуже неточно. Рік по тому друга австрійська дипломатична місія проїхала тим же шляхом і також зацікавилася дивними надгробками, що зустрічалися «в долинах і горах Боснії».

Але лише два століття по тому ці пам’ятники стали об’єктом більш пильного вивчення; багато мандрівників намагалися розкрити таємницю їх походження. Францисканський чернець Гаспар Віньяліч з Далмації у своїй книзі, виданій у Венеції, називає богомільські надгробки «склепами». Майже в той самий час, у 1775 році, абат Альберто Фортіс з Венеції розповідає про них у своїй знаменитій «Подорожі по Далмації».

Опис богомільського кладовища у церкви Спасителя, де бере початок річка Цетіньє, – Одне з найбільш яскравих місць в його книзі. Коли Далмація стала колонією Венеціанської республіки, зріс інтерес до цієї, по суті, мало відомої і знаної «дикою» країни. Багато років по тому книга абата Фортіса надихнула Проспера Меріме на створення його знаменитої літературної містифікації – збірки пісень-балад «Гузла», що нібито представляє запис поетичної творчості народу Далмації. Вся Європа з захопленням зачитувалася цим яскравим романтичним твором, який давав, однак, досить спрощене уявлення про Морлак – благородний і мужній народ, що населяє прикордонні райони Венеціанської республіки, Туреччині й Австрії, – народ, який вірив в існування вампірів, жив у постійних боях, ведучи жорстоку боротьбу зі своїми ворогами, і співав пісні Гомера.

«Гузла» була високо оцінена видатними людьми тієї епохи – Байроном, Гете. Пушкіним, Міцкевичем. Так Меріме вдалося створити легенду про напівдикий і злиденний, але самобутній народ. Блискаюча сріблом зброя, барвисті національні костюми, сліпі співці-гузлари, своєрідні звичаї – всі ці аксесуари вигаданого племені нагадували мальовничі воскові фігурки з етнографічного музею.

На жаль, творами Меріме і абата Фортіса зачитувалися всі, тоді як більш достовірне свідчення Джованні Ловріча, доктора медицини з Падуї, було відомо лише небагатьом. Рано померлий Ловріч опублікував в 1777 році свої «Зауваження до «Подорожі по Далмації» Альберта Фортіса, де викривав останнього в грубому спотворенні навіть найелементарніших фактів.

Саме Ловрічу належить перша серйозна спроба проаналізувати проблему взаємовідносин між морліками і гайдуками – політичними вигнанцями і борцями за свободу, які протягом багатьох століть билися з турками і були головною ударною силою в боротьбі південних слов’ян проти турецького панування. Ловріч першим привернув увагу Заходу до багатств історико-культурної спадщини південнослов’янських народів.

Незважаючи на те що протягом шести століть турки, «немов вовків», переслідували і цькували південних слов’ян, ці народи створили чудові історичні та культурні пам’ятки, свою літературну традицію, особливо слов’яни, що населяли берега Адріатики. У XVI-XVII століттях тут складалася лірична і епічна поезія, драматургія, створювалися праці з історії, політики, різних наук. Це була сильна самобутня цивілізація, зруйнована нескінченними війнами. Проте вченим XVIII століття було набагато важче оцінити її, ніж нам тепер. Зараз ми знаємо, що тут у IX-XVI століттях процвітали мистецтво і культура, і свідченням цього, крім богомільських поховань, є збережені до нас багатющі фрески, палаци, замки, вілли, фортеці, стародавні монастирі, міста та інші історичні пам’ятники, прикрашені найціннішими зразками декоративного мистецтва.

Художня традиція, що виявлялася в тутешній архітектурі, скульптурі і живописі, триває безперервно від епохи розквіту Ломбардії і Равенни і часу Каролінгів через епоху XII-XIV століть, коли створювалися неоелліністичні і візантійські фрески, і аж до періоду гуманізму і Ренесансу, коли популярність здобули художники, скульптори та архітектори з Рагузи, Далмації та Словенії.

Саме в цей тисячолітній період, і особливо з XI століття до завоювання Боснії турками (1463), і виникли в Боснії і Герцеговині, яка стала притулком самих різних єретиків, кладовища зі стечаками.

Відомо, що Боснія століттями була країною патаренів, катарів, маніхеїв і богомілів. Але саме богомільство, це специфічно балканський релігійний рух, який виник у Болгарії в X столітті, а в XII столітті зазнав особливо жорстокого гоніння з боку офіційної церкви, далі знайшов найкращий притулок в гористій і волелюбній Боснії. Сутність цієї єресі і відбилася в рельєфах стечаків: їх зображення з язичницьким життєлюбством оспівують земні радості – танці, полювання, малюють рослини і тварин.

Князь Сапега у згаданому нами подорожньому щоденнику висловлював свої здогади щодо джерела натхнення тих, хто прикрасив ці величезні білі камені зображеннями птахів, що нагадують священну птицю Ібіс, фантастичних звірів, повноводних річок під зоряним небом, лицарів у латах, ланей, ведмедів, вовків і гончих псів на тлі безкрайнього лісу.

Він описав кладовища в Столаце і Радімле і підкреслив, що вони становлять великий інтерес для археологів. Він також розшифрував геральдику деяких зображень і порівнював їх з аналогічними зображеннями, що зустрічаються у північних народів, які населяють узбережжя Балтійського моря, а також із зображеннями на єгипетських і парфянських гробницях.

Чимало інших вчених намагалося проникнути в таємницю стечаків. Серед них були серб Каталініч, француз Амі Буе (1794-1881), італієць Франческо Кузаном. Але думка про те, що датувати ці надгробки слід часом, попереднім завоюванню турками балканських народів, вперше висловив відомий єгиптолог Джон Гарднер Уілкінсон; він же дав (в 1884 році) і найбільш повний опис богомільських кладовищ. Почавши їх вивчення у витоків річки Цетіньє, він побував потім в Герцеговині, всюди детально описував форму стечаків і характер їх скульптурного декору.

Примітним, на його думку, є те, що сюжет прикрас незмінно тісно пов’язаний з народними легендами і переказами, на них зображені весільні процесії, загибель героїв, поєдинки суперників.

Праці Уїлкінсона, дослідження інших вчених аж до наших днів значно збагатили літературу про стечаки. Згідно з однією досить переконливою гіпотезою, рельєфи богомільських надгробків є як би відтворенням на камені найдавнішого мистецтва різьблення по дереву, яке принесли з собою слов’янські народи, що заселили Балканський півострів. Ці рельєфи являють собою в стилістичному відношенні єдине ціле; багато в чому вони споріднені скульптурі прибалтійських і кавказьких народів, а також традиційного мистецтва скіфів і сарматів.

Автор: Мирослав Крлежа.