Махабхарата – центральна і найбільш відома книжка індійського релігійного епосу, в якому описується епічна боротьба за престол давнього індійського царства Куру між двома родами, які на нього претендують: Пандавами та Кауравами. У священних текстах Махабхарати в повній мірі викладена практично вся індійська міфологія та космогонія, величезна кількість давніх притч, казок, легенд, через які можна простежити історію індійського народу багато віків тому.

Автором Махабхарати є наполовину легендарний індійський мудрець Вьяса, який сам же і виступає одним з дієвих героїв епосу і за легендою навіть приходиться дідом обом ворогуючим родам – Пандавам та Кауравам. Історія описана в Махабхараті дуже цікава і захоплююча, але і довга, адже по своїм розмірам тексти Махабхарати є в чотири рази довшими за Біблію. Також по мотивам Махабхарати індусами був знятий цілий серіал, (із 100 серій)

Спробую коротко переповісти суть. Жив був великий цар та правитель давнього індійського царства Куру, який правив у величному місті Хастінапурі столиці царства. Було в царя двоє синів: Панду та Дхитараштра. За легендою бідака Панду не міг зачати дітей¹, однак його дружина Кунті таки дуже хотіла діток і сильно молилась індійським богам, щоб ті допомогли їй завагітніти. Її молитви були почути, і по черзі різні боги стали являлись в нічний час до спальні прекрасної Кунті. Не знаю, чим там займались з нею боги, але через деякий час вона завагітніла і невдовзі один за одним народила п’ятьох прекрасних хлопчиків, які стали зватися по фамілії свого батька – Пандавами (хоча справжніми їхніми батьками були боги).

Інший син царя на ймення Дхитараштра разом зі своєю дружиною Гандхарі теж хотіли мати дітей, але і з ними трапилась проблема: Гандахарі успішно завагітніла, та не тут то було. Завагітніти то завагітніла, а от родити ніяк не може, вже й 9 місяців пройшло, а Гандхарі все вагітна ходить. Ось і рік минув, а Гандхарі далі вагітна, вже й другий рік пішов. Тут вже й в Кунті діти народились, а Гандхарі й далі вагітна, та не народить ніяк. А раз в Кунті скоріше діти народились, значить, вони і є законними претендентами на царський трон. У відчаї розпорола Гандхарі свій живіт, і звітам дістали великий ком м’яса, який був розділений на 101 зародиш. Ці зародиші були поставлені в глечики з топленим молоком, де дозрівали ще 9 місяців. Так в принца Дхитараштри з дружиною Гандхарі появилось сто синів Кауравів і одна доня (Кауравка).

Ще з малку Пандави та Каурави при царському дворі не дуже добре між собою колегували, я як вже подорослішали так і зовсім ворогами стали. Глобальна сварка між Пандавами та Кауравами була ініційована старшим з синів Кауравів – Дурьодханою, який був дуже жорстким та владолюбним і понад усе хотів зайняти царський трон. (Трон по праву належав Пандавам, вони то перші народились).

Ну і почали Каурави Пандавам всякі пакості робити, спершу одного з Пандавів – могутнього богатиря Бхіму ледь не втопили, та ледь не отруїли. Потім всіх п’ятьох братів Пандавів разом з їхньою матір’ю намагались спалити в спеціально збудованому смоляному домі, та Пандави чудом врятувались. Далі лишатись у царському палаці їм стало смертельно небезпечно, тож вони покинули його і стали мандрівними принцами. Згодом батько Кауравів, Дхитараштра який до того часу вже став царем, виділив Пандавам, як законним спадкоємцям, половину царства, де вони і стали правити. А землі під їхнім мудрим правлінням стали розквітати та збагачуватись.

Заздрісні Каурави ж тільки і думали, якби забрати в них їхню половину царства, думали, думали і придумали. Один з братів Пандавів – Юдхіштіра був азартним гравцем і дуже любив грати у кості. Цим і скористувались Каурави, які запросили його до себе у палац і запропонували зіграти в кості на одну маленьку дрібничку – половину царства. Юдхіштіра був впевнений, що переможе, та Каурави розвели його як мале дитя. Суперником Юдхіштіри був дядя Карувавів, один пан на ймення Шакуні, який був ще тим пройдохою. Кості якими вони грали, виявились не простими, а магічними і завжди випадали як того хотів Шакуні, тож бідака Юдхіштіра увійшов в азарт і з легкістю програв в кості все, що тільки можна було програти – половину царства, своїх братів та дружину і навіть самого себе.

Та цар Дхитараштра таки не став забирати в Пандавів їх самих та дружину², і їхнє царство назовсім, за угодою Пандави разом зі своєю дружиною відправились у вигнання на 13 років. Коли строк вигнання був вичерпаний, і Пандави повернулись, Дурьодхана відмовився їм повернути їхню закону половину царства. Однак багато простих людей і провінцій підтримали Пандавів, які стали збирати війська, а в повітрі запахло великою війною. Також Пандавів у їх праведній боротьбі підтримав найвидатніший герой індійського епосу, аватар (втілення) верховного бога Вішну на землі – шановний товариш Крішна, який став візником царської колісниці Арджуни, одного з найяскравіших братів Пандавів.

І ось настала війна, війська Пандавів та Кауравів зібрались для вирішальної битви на полі Курукштера, яке знаходилось неподалік Хастінапури. Перед самою битвою Арджуна впав духом, адже після того як він виїхав на своїй колісниці перед двома величезними арміями, вишикуваними для битви, на стороні війська Кауравів він побачив всіх своїх вихователів³, купу знайомих облич, разом з якими він провів своє дитинство. Страх і відчай охопили Арджуну, та Крішна провів з ним бесіду, яка лягла в основу найсакральнішої частини Махабхарати – Бхагавад-гіти. Після бесіди з Крішною того Арджуна надихається бойовим духом і веде війська Пандавів у битву, в якій здобуває перемогу. Каурави і всі ті, хто їх підтримує, гинуть, Пандави займають трон царства Куру і правлять довго і щасливо.

(Продовження цієї статті буде про серцевину Махабхарати – Бхагавад-гіту)

P. S. А еще священный эпос Махабхарата прочно укрепилась в индийской культуре, да и не только в индийской, например многие украинские кришнаиты покупая мобильные телефоны в Кременчуге или Житомире первым делом закачивают туда Махабхарату и читают ее же на досуге со своих телефонов.