Життя пророків випукліше, рельєфніше проглядається на тлі історичних подій їхнього віку. Друга половина XVIII сторіччя принесла Україні немало трагічного: запровадження російським царизмом кріпацтва, гоніння української культури та мови. Коли наш народ переживав болючу епоху свого вимушеного занепаду, коли втрачав рештки своєї держави і перейшов на стан кріпацького невільника, Григорій Сковорода вважав за свій обов’язок бути серед людей і нести їм ту найвищу розраду й потіху, що може дати тільки Боже Слово. З гебрайським Старим і грецьким Новим Заповітом в торбині проповідник мандрував по селах, хуторах, містечках України.

А в тихі ранкові та вечорові години викладав думки у своїх духовно-філософських творах та посланнях друзям. Він жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей ізнову вирушав далі. Основою його філософського вчення були ідеали гуманізму і просвітництва, віра у всемогутність людського розуму, в неминучість тріумфу правди й справедливості. Філософ вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у праці й дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу.

Нема нічого солодшого для людини й нічого потрібнішого, як щастя, і нема нічого легшого, ніж досягти його. Що було б тоді, міркує філософ, коли б щастя, наймиліше і найпотрібніше для всіх, залежало від місця, від часу, від плоті, крові? Що було б тоді, коли б щастя розмістив Бог в Америці або на Канарських островах, або в азійському Єрусалимі, або в царських палатах, або в пустині, або в чинах, чи в науці, чи в здоров’ї? Тоді б і щастя наше, і ми з ним були б бідні. Як можна всім народитися в одному якомусь часі? І як можна поміститися всім в одному місці або стані?

Тож щастя доступне всім і кожному, бо нікого природа не обділила. Треба лише відвернути увагу від згубних «плотських» жадань та інтересів і пізнати в собі «справжню людину», щоб знайти своє покликання і щастя в «сродній» праці, яка зробить «нужное нетрудным, а трудное — ненужным».

Ти хочеш нині бути щасливим? Тож не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не тиняйся в палацах, не плазуй по земній кулі, не блукай по Єрусалиму… Золотом можеш купити село, — річ трудну, бо не вельми потрібну. А щастя, як річ найбільш потрібна, дається всюди задарма. Повітря і сонце завжди з тобою, всюди і задарма, а все те, що від тебе тікає — знай, що воно чуже і не вважай його за своє. Все те є зайве і марне.

Найвище щастя – цілковита перемога духу, що дає й повний духовий спокій. Вічна премудрість Божа у всіх віках і народах невпинно провадить мову свою, вона є не що інше, як повсюдної істоти Божої невидимий образ і живе слово, що тайно всередині нас промовляє. Але не завжди хочемо слухати його порад – дехто через брак слуху, а найбільше через нещасну впертість, що залежить від недоброго виховання.

На своє покликання Сковорода дивився як на важливу працю, як на сподвижництво пророка. Він без втоми живим словом і писаними творами, прикладом свого життя кликав людей до самопізнання і звершення духових сил над фізичними. І чи не на часі нині його слова, що важливіше діло Боже, щоб одну безпутну душу оживотворити і врятувати, аніж з нічого утворити нову планету, населену беззаконними. Він творив діло Боже. І супутником, і порадником у своїх трудах мав Священну книгу — Біблію.

«Біблія, — казав він, є наш верховніший друг та ближній, бо веде нас до того, що є єдине найдорожче та найулюбленіше. Вона є заповіт, що залишили для нас прадіди, заповіт, що ховає скарб боговбачення».

Студії над Біблією були для Сковороди працею продовж всього його життя, вона була для нього головним джерелом, метою і засобом філософського пізнання, вона сама істина, яку людина повинна в ній пізнати розумом.

Це була одна половина його життя, присвячена внутрішньому самопізнанню. Друга полягала в єднанні з людьми і виявлялася вона у його проповідницькій діяльності. Пустельник у ньому сполучався з проповідником моралі.

Що таке життя? Філософ відповідає: то мандрівка. Постійне бажання вчитися та подорожувати, подорожувати й вчитися. У своїй сірій киреї, з торбинкою на плечах, де зберігалися рукописи та постійна супутниця життя — Біблія, із сопілкою за поясом та з ціпком-ключкою ходив він із хутора на хутір, з села в село, ніде не маючи постійного притулку. І тим не журився, не дбав про скарби тлінні, які можуть вкрасти або які може вогонь попалити…

Він — великий оптиміст у своїй вірі в можливість здійснення позитивного життєвого ідеалу. Цим ідеалом, палким покликом до щастя, до цього царства Божого на землі, пронизані його філософські твори «Начальная дверь кохристіанському добронравію», «Наркісс. Разглагол отом: Узнай себе», «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим», «Благородный Еродій», байки, притчі та пісні «Басни Харьковскія», «Убогій Жайворонок», «Сад божественных песней», нарешті його лекції в Харківському колегіумі, листи до друзів та вихованців.

… Хлопцеві з полтавського села Чорнухи, вихідцю з заможної козацької сім’ї розчинилися двері вищого на той час наукового за кладу — Київської академії. Він міг висвятитися в ченці й досягти найвищих ступенів у церковній ієрархії, але Григорій Сковорода визнав за краще поїхати за кордон у скромній ролі церковного служки, бо туди манила його жага знання. Його сподвижницька діяльність брала витоки зі старого українського життя, звичаїв та традицій старовинної духовної школи з її мандрівними дяками-вчителями, з мандрівними семінаристами та академістами.

Сковорода не боявся смерті, був готовий до неї і помер як і личило померти справжньому філософові, що все життя навчав безсмертю. Завершувати земний шлях слід з гідним почуттям зробленого тобою добра, спокійним відданням волі своєї на волю вічності. Такий душевний спокій, навчав Г.Сковорода, готується здалеку, тихо зростає в таємниці серця і збільшується почуттям зробленого добра, по здатностях та відносинах буття нашого до стану, який ми посідаємо. Це почуття — вінець життя і двері безсмертя. Життя наше, — зазначав філософ, — це сон мислячої сили нашої. Надійде час, скінчиться сон, постане розумова сила і всі часові радощі, насолоди, сум та жах часовості цієї згинуть. До другого кола буття ввійде дух наш, і все часове зникне.

Його наука торкалася вищих проблем духу людського та природи цього великого світу, який на його думку складався з численної множини інших малих світів. Сковорода бажав здійснення справжньої християнської держави та суспільства. Бог, казав він, дає народам науки та мистецтво, які зміцнюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благополучним. Держава, збудована на ньому, є дім Божий, окрема людина, побудувавши життя своє на ньому, стає благочестивою.

«Світ мене ловив, але не спіймав», — такий напис заповів зробити Сковорода на своєму нагробкові. Природа створила його з коштовного, унікального матеріалу, що його зберігає вона в обмеженій кількості для людей, які творять епохи.

Він прийшов у цей світ, щоб змінити його.
Він бажав добра людськості.

Автор: Анатолій Денисенко.

P. S. А еще во время жизни Григория Сковороды людская молва приписала ему даже славу волшебника, колдуна, обладающего сверх способностями, например, умеющего влиять на погоду. Скорее всего, это были досужие людские выдумки, хотя впрочем, человечество на протяжении многих веков мечтало научиться оказывать влияние на погоду. И частично это удалось, ведь с помощью современных кондиционеров (купленных, например, в компании Мир Климата) можно установить погоду в своем собственной доме. Ну над влиянием на глобальную погоду издревле работали всевозможные шаманы, колдуны, друиды, а в наше просвещенное время работают ученные.