Грецький міф про походження лавра на перший погляд стереотипний і мало що дає для розуміння особливого ставлення до лавру протягом тисячоліть. Згідно з міфом, викладеним в «Метаморфозах» Овідія, прекрасна німфа Дафна, дочка Геї та річкового бога Пенен, дала обітницю безшлюбності; проте закоханий в неї Аполлон не залишав своїх домагань, і боги перетворили Дафну у лавр. Але осяйний бог продовжував кохати її і в новому обличчі: вона стала його священною рослиною. Більш того, як оповідає один з гомерівських гімнів, Аполлон дасть прорікання з лаврового дерева.

Так, лавр – не тільки відомий символ перемоги і слави, щастя і безсмертя: це також дерево віщунів (англійський поет і міфолог Роберт Грейвс вважає пророчицею і Дафну). Деякі віщуни (греки їх називали «дафнефаги» – «ті, що харчуються лавром») жували лаврове листя, носили вінки з них. Вважалося (про це пише П. Седир), що такі вінки перешкоджають пекельним видінням – а, значить, джерело прорікань буде чистим. Чи не ці уявлення породили один з європейських символів поетичного натхнення – лавровий вінок?

Існувало й ворожіння на листках лавра: їх кидали у вогонь, і якщо вони згорали з тріском, з іскрами, це було ознакою щасливої долі. Якщо листя не тріщало, слід було побоюватися нещастя. Спостерігали при цьому і за рухом диму (найкращий варіант – коли дим, не вагаючись, спрямовується до неба, до горніх сфер).

Непідвладне пеклу, недоступне навіть ударам блискавки благородне дерево (латинська його назва: laurus nobolis – лавр благородний), дерево натхненної мудрості – про яку мудрість воно свідчить? Слідуючи загальноприйнятому тлумаченню античних міфів, коли, скажімо, Гіацинт і Кипарис – улюбленці Аполлона, перетворені на дерева, – розглядаються як його іпостасі, можна припустити, що Дафна – іпостась мудрості цього бога (згадаємо, що Аполлон не тільки променистий, але й віщий). Тоді це сонячна мудрість, і навряд чи її можна вважати спадщиною тільки еллінської культури. Коріння напевно глибше.

Великий казкар і тайнобачець минулого століття Джон Рональд Руел Толкієн у своєму «Сільмарилліоні» пише про два священних Дерева, Біле і Золоте, які прийшли в наш світ в Предковічну Епоху, коли людей ще не було на землі. Дерева опромінювали благословенну країну, земний рай; вони стали його головними святинями. Ім’я одного з Дерев – Лаурелін. У священній мові Предковічної Епохи «лауре», згідно Толкієну, означає «колір золота». Золото традиційно пов’язується з Сонцем, з Аполлоном…

Втім, в описі обох Дерев є щось близьке реальному лавру – в його сяючому, прославленому вигляді: «У одного дерева листя були темно-зелені, а знизу сяяли сріблом, і з кожного з незліченних квітів стікала срібляста світло-роса, а землю під деревом пестрили тіні тріпотливого листя. Листя іншого було ніжно-зеленим, як у молодої берези, і кожен лист облямовує мерехтливе золото. Квіти звисали з його гілок гронами жовтого полум’я, і кожна квітка була подібна блискучому рогу, що виливає на землю золотий дощ» (переклад Н. Естель).

З цими Деревами та їхніми нащадками переплітається вся толкінівська історія світу. Ми ще тільки приступаємо до тлумачення творінь великого казкаря, і хто знає, які відповідності з істинною історією світу відкриються в його спадщині. У всякому разі, лавр – давнє дерево; в третинному періоді, мільйони років тому він був поширений багато північніше, ніж тепер, – в нинішній Англії, Німеччини, Росії – там, де, мабуть, і розташовувалося Середзем’я Толкієна…

Автор: Є. Лазарєв.