Є на землі якісь особливі місця, де, немов осінена найвищим одкровенням, прояснюється людська думка і серце, звільняючись від тривог, наповнюється мудрістю і добротою. Таке місце – Заполяр’я, де природа постає немов у своєму первісному вигляді. Але з іншого боку, Заполяр’я – суще пекло на землі. Взимку тут пітьма тьмуща, хуртовини і морози, а влітку – полчища комарів. Однак тягнуться сюди людської душі. «Північ заворожує», – пояснював цю тягу дев’яносторічний Папанін.

Північний Льодовитий океан помори в старовину називали Святим морем. Вже в XVI столітті шлях до заполярних берегів Сибіру був відомий поморам. У 1601 році в пониззі річки Пур виник «другий Багдад», «златокип’яча вотчина государева», – місто Мангазея, що стало торговим та адміністративним центром цього з неозорими просторами краю. Воістину гігантами духу постають перед нами люди, які побудували цей легендарний град. І що дивно, він спочатку мав цілісний містобудівний ансамбль, – не в приклад нинішнім, немов на швидку руку збудованим селищам.

Уявіть: п’ять монументальних кріпосних веж, з’єднаних високою стіною, в поєднанні зі стрункими шатрами церкви та дзвіниці, що стоять всередині міських укріплень. Значна, навіть як би урочиста архітектурна композиція. А навколо – безмовність таємничої, ще не пізнаної сибірської землі.

Місто стояло на високому березі досить великої річки Таз. З двох інших сторін його захищали річки Ратіловка і Осетровка. А далі – болота і ліси. Здавалося, сама природа охороняла місто-фортецю, збудовану по наказу: «… щоб розшукати місця лутчево, яке б місце було завгодно, дуже міцно, і водяно, і лесно, і надалі б у тому місці острогу і місту стояти було мочно, і пустозерци б і всякі торгові люди … з товари повз того остень не оминали нікоторимі дорогами і нікоторимі дели».

Мангазея, реконструкція.

Але термін існування Мангазєї був невеликий. Після указу Московського уряду про закриття Мангазейського морського ходу до Сибіру (1619 рік) місто стало швидко втрачати колишнє значення. Та й соболиний промисел в районі Таза почав меншати. На довершення бід в 1643 році сталася пожежа, яка знищила майже всі будівлі. Не відбудувавшись заново, місто обезлюдніло. Тільки через майже 30 років було закладено Нову Мангазею (пізніше – Туруханск), але вже в іншому місці, на Єнісеї, там, де стояло Туруханське зимовище.

Ніякі споруди, ні старої, ні Нової Мангазєї не збереглися до наших днів. Однак архітектурний образ першого міста неважко відтворити, зокрема, за збереженими різним «росписними списками», в яких давався докладний опис будов. Що ж до другого, то деяке уявлення про нього можна отримати завдяки малюнку С. Ремезова в «Креслярській книзі Сибіру». Загальне в архітектурі обох міст – це шатрові завершення фортечних башт і церков. До слова сказати, ще на початку минулого століття у Туруханську стояла масивна шатрова дзвіниця, рубана по давньоруському звичаю у формі восьмерикового зрубу, поставленого прямо на землю. Така ж дзвіниця і понині стоїть у селі Цивозеро на Північній Двіні – єдиний пам’ятник подібного роду, що дійшов до нас. А колись було їх на Русі безліч…

Порівняно недавно, всього два десятки років тому, в заполярній Якутії був виявлений чудовий пам’ятник давньоруського дерев’яного зодчества – церква 1700 року, найзначніша споруда міста Зашіверська. Це місто, як і більшість старовинних сибірських міст, виникло на місці невеликої зимарки (1638 рік). Будівлі росли швидко, і вже до початку XVIII століття тут з’явилося досить значне поселення-фортеця. Розташовуючись по берегу закруту Індигирки, Зашіверська являла собою досить мальовничий архітектурний пейзаж, схожий на інші Онежські або Мезенські селища. Лише плоскі дахи рідкісних якутських юрт та конусоподібні чуми або Урас, поставлені неподалік від міста, нагадували про інше далеке від Росії життя.

Зашиверська церква.

В цілому про особливості і достоїнства архітектури Зашиверської фортеці, властиві взагалі давньоруському дерев’яному зодчеству, можна судити по збереженим до нас пам’ятникам – Спасо-Преображенської церкви. Дивом вціліла вона тут. А самого міста вже давним-давно не стало. У середині 20-х років 19-го сторіччя епідемія чорної віспи погубила все його населення. Будівлі поступово занепадали і валилися. Колишню велич міста, бувшого з 1783 по 1805 роки центром обширного Колимо-Індігирського краю, йшло у небуття. Але дерев’яний храм зберігся, причому без всяких переробок в дусі «благоліпного оновлення» і «міщанської красивості», що поширилися в кінці XIX століття.

У «живих» містах цього ж віддаленого краю – Верхоянську, Оймяконе, Середньо і Нижньо Колимських – старовинні дерев’яні церкви були або зовсім зруйновані, або – і це не менше зло – перероблені до невпізнання, так що втратився сам дух тієї своєрідної і дивовижної архітектури. Що ж до Зашіверскої церкви, то вона була розібрана і перевезена в історико-архітектурний музей народів Сибіру поблизу Новосибірського академмістечка. У 1983 році почалися роботи з її відтворення. Далеко від рідного місця пам’ятник, звичайно, втрачає частину своєї чарівності, своєї невимовної краси. Але залишати його в безлюдному заполярному Зашиверську, куди і донині ні пройти, ні проїхати, було справою ризикованою. Найменша випадковість – і втратили б ми унікальну церкву. І так при перевезенні та подальшому тривалому зберіганні багато її деталей стали непридатними. Так що стояча нині в музеї церква здебільшого оновлена.

Автор: Е. Ополовникова.

P. S. Духи віщують: А взагалі було б дуже цікаво самому побувати у цих суворих, але гарних північних місцях Заполяр’я, відчити його дух. Але перед тим ніж вирушати у мандрівку в такі краї дуже важливо попередньо ознайомитись із прогнозом погоди (зробити це можна на сайті http://www.gismeteo.ua/city/daily/4957/) адже погода у таких місцях має дуже важливе значення.