Всі країни Східної і Південно-Східної Азії, як не різні їх історія, культура і суспільний устрій, мають як би спільний знаменник. Це рис. І справа не тільки в тому, що його вирощують народи цих країн; їх об’єднують сполучні нитки міфів, звичаїв та обрядів, викликаних до життя обробітком цієї культури. Значення рису величезне: це загальне надбання народів всього регіону.

По-різному пояснюють міфи походження рису. У деяких з них є багато спільного з легендами про походження інших злаків. За повір’ям, широко поширеним в Індонезії та Малайзії, злаки з’явилися з тіла вбитого божества або людини. У таких легендах разом з рисом одночасно з’являються й інші злаки. За деякими переказами острова Ява, плодоносні рослини вийшли з тіла юної дівчини: суходільний рис – з пуповини, кокосові пальми – з голови, фруктові дерева – з рук, овочі – з ніг. На острові Флорес у народу мангарай побутує легенда про те, що рис і кукурудза виросли з тіла вбитої дитини. Пам’ятник класичної японської літератури «Кодзікі» («Запис старовинних сказань»), складений в 712 р., оповідає про те, як з голови богині родючості Охогетсу-хіме, вбитої Су-сану, виповз шовкопряд, з очей висипалися рисові зерна, з вух – просо, з носа – червона квасоля, з утроби – пшениця і соєві боби.

Багато гірських народів Південно-Східної Азії перед початком сільськогосподарських робіт приносять в ритуальну жертву якусь домашню тварину, наприклад буйвола або свиню. Здійснюють цей обряд і жителі деяких рівнинних областей регіону, наприклад народ лао в Лаосі, хоча тут причини виникнення цього звичаю інші. За місцевим повір’ям, м’ясо жертовної тварини підноситься богам, щоб ті натомість дарували хороший урожай рису. Крім того, вважається, що магічна сила (мана), укладена в крові тварин, допомагає росту рослин.

Обряд жертвопринесення, що проголошує смерть зародженням нового життя, нагадує міф про походження злаків з мертвого тіла. На островах Південно-Східної Азії легенди і жертвопринесення часто взаємопов’язані. Однак в материковій частині цього регіону, незважаючи на те що жертвопринесення відбуваються всюди, навряд чи доведеться почути міф про походження рису з тіла мертвої людини.

Іншу важливу галузь пов’язаної з рисом міфології складають легенди про викрадення насіння, вони зустрічаються не тільки в Східній і Південно-Східній Азії, а й у багатьох землеробських народів Африки та Америки, де в них поряд з рисом присутні сорго і кукурудза. До них можна віднести і легенди про появу таро в Самоа, а в деяких східних областях Азіатського континенту, наприклад у народів, що живуть в горах Тайваню, мотив викрадення зустрічається в переказах про походження проса.

Легенда розповідає, що предки народу мяо в китайській провінції Сичуань, коли у них не було насіння, щоб засіяти поля, випустили зелену пташку, яка полетіла в рисовий амбар володаря небес і повернулася зі священним зернятком рису і насінням вікі. Переказ жителів Мінахаса на острові Сулавесі (Індонезія) оповідає про те, як людина піднялася на небеса і принесла звідти неочищені зерна рису, сховавши їх у рані на нозі.

В пов’язаних з вирощуванням рису обрядах народів Східної і Південно-Східної Азії чільне місце займає вірування в душу рису. Взяти хоча б приклад лаоського народу ламет, що здавна займається рисівництвом: всі його стародавні ритуали пройняті цією ідеєю, а кожному етапу вирощування рису відповідають свої суворі табу. Подання цього народу про душу рису схоже з віруваннями, які існують на островах Південно-Східної Азії.

Особливо уважно ставляться до душі рису під час збору врожаю. Пагони зрізають так, щоб душа не покинула поле, а лише перемістилася на його край. Перелітаючи з місця на місце, вона нарешті потрапляє на священне поле поруч із селищем, яке засівають першим і прибирають останнім. Зазвичай зерно оббирають вручну, а тут рисові стебла акуратно зрізують і зв’язують у снопи, в яких і поселяється душа рису. Потім ці снопи обмолочують і отриманим зерном на наступний рік засівають священне поле. Але якщо душа покине рис, він перестає плодоносити.

У Південно-Східній Азії вірою в душу рису пройняті стародавні обряди, які супроводжують обробіток рису. В Японії ці повір’я особливо поширені на островах Амамі, проте на півночі країни вони зустрічаються рідко. У багатьох народів характерною рисою цих вірувань є дбайливе ставлення до душі рису, яка вважається тендітною і легко ранимою. Тому її ретельно оберігають, щоб вона не покинула рис. Ця ідея зустрічається всюди, аж до народу мунда в Центральній Індії.

Один із прикладів подібних уявлень можна знайти в пам’ятнику японської літератури VIII ст. «Вунг Фудокі» ( «Вісник провінції Вунг, Кюсю»). У ньому розповідається історія краю Тано. Колись на його великих і родючих землях було безліч рисових полів, які приносили багатий урожай. Одного разу селяни приготували з рису моті і вирішили зробити з нього мішень для стрільби з лука. Ображений моті обернувся білим птахом і полетів на південь. У той же рік всі селяни цього краю вимерли, а їх занедбані поля прийшли в запустіння.

Легенда про відлітаючу душу рису зустрічається і у кхмерів, які обробляють рис на заливних полях. Вона розповідає, що в стародавні часи людям не доводилося збирати урожай: рис, дозріваючи, піднімався в небо і перелітав в комору. Але ось одного разу одна молода пара, що жила по сусідству з коморою, затіяла гучну сварку, що злякала бога рису. Ображений бог зник у вузькій ущелині скелі, а в покинутих їм селах почався голод. Як не старалися люди повернути бога, все було марно. Нарешті вони вибрали посланця, який повинен був благати бога простити їх. Багато труднощів довелося подолати хороброму, перш ніж йому вдалося виконати свій обов’язок.

Героями міфів про рис часто виявляються самі різні тварини. Так, в Японії широко поширена легенда про журавля, який приніс людям рис. У міфах народів, що живуть на островах і в материковій частині Південно-Східної Азії, рис зазвичай приносять птиці, а в легендах, що зустрічаються від Південного Китаю до Ассама, ця роль відведена собаці. Одна з таких легенд, що виникла в китайській провінції Сичуань, оповідає про наслідки страшної повені, що забрала багато життів і знищила посіви. Ті, кому вдалося врятуватися, збожеволіли від горя. Але ось одного разу вони помітили собаку, що вибирається з рисового поля, розмитого потоками води. На її хвості вони знайшли прилипле рисове зернятко, яке дало життя новому врожаю. На знак подяки за це люди щороку пригощають собак першою стравою, приготованою з рису нового врожаю.

У народів Східної і Південно-Східної Азії уявлення про душу і богів рису неоднакові. Наприклад, на острові Ява вважається, що під час збору врожаю богиня рису Деві Шрі грає весілля з богом Вішну. Ось чому, коли рис починає наливатися зерном, його порівнюють з жінкою, яка чекає дитину. Коли урожай зібраний, богиню рису та її чоловіка перевозять в комору, де вони, ніким не потривожені, проводять першу шлюбну ніч, яка і дає початок майбутньому багатому врожаю. На відміну від цього на Таїланді божество рису видаляється в сарай, де воно буде ночувати до наступного року.

У в’єтнамського народу міонг під час святкування Нового року (Тет) прийнято приносити рис в дар предкам і шанованим духам. Потім його подають на стіл, але на цьому обряд не кінчається. Рис підносять і самому рису, що робить його подвійно священним.

У всіх цих легендах присутні і бог рису, і душа рису, і божество рисових полів. В японській міфології ці божества з’являються на полі лише після того, як рис починає рости. Навесні, спускаючись на рисові поля, божества гір стають богами полів, а восени, після збору врожаю, знову повертаються на вершини, щоб провести там зиму.

Ці легенди про богів, що спускаються на поля з гір в певну пору року, важливі для розуміння всього комплексу вірувань японців, пов’язаних з вирощуванням рису. Подібних переказів не зустрінеш ні в одній з країн Східної та Південно-Східної Азії, проте в Лаосі існує повір’я, згідно з яким духи змій під час сезону дощів живуть на рисових полях, а в сухий сезон повзуть в річки.

Але часи змінюються. З появою сучасної техніки і зміною методів землеробства в країнах Східної і Південно-Східної Азії все далі в минуле відходять існуючі в багатьох областях обряди, зникають легенди, що розповідають про походження рису. Разом зі старими вмирають старовинні перекази і звички. Тому найважливіше завдання етнографів – зібрати і передати прийдешнім поколінням багатющу спадщину цих рисових цивілізацій.

Автор: Тарі Облалем.

P. S. А ще рис на Сході не лишень вживають у їжу, але й роблять зокрема за його участю засоби особистої гігієни, скажімо рисове мило чи шампунь. Цілком ймовірно що на сайті http://prettywoman.dn.ua/salon/sredstva-lichnoj-gigieny-dezodoranty-ot-pota.html навіть з’явиться їх опис.