По солончаковій долині пройшов табун коней, залишивши після себе купки гною. Через чверть години повітря навколо загуділо від безлічі великих чорних жуків – скарабеїв (від грецького «скарабос» – «жук»). Вмить вони всі приземляються близько улюблених ласощів, і кожен починає ліпити з шматка гною подобу кулі. Що тільки не служить знаряддями жука – передній край голови, розширений в напівкруглі граблі з шістьма великими зубцями, широкі лопати передніх гомілок, саджені п’ятьма сильними зубцями… Щоб передніми лапками розрізати гній на частини, розім’яти його і відібрати відповідний для кулі матеріал, скарабеєві доводиться потрудитися як слід. Ліпить він кулю, то натискаючи на неї тяжкістю всього тіла, то крутячись дзигою, то катаючи під собою лапками. І все це проробляє з дивовижною швидкістю.

Ось самий шустрий з жуків, скоріше за інших зліпив кулю, уперся в неї задніми лапками і жваво покотив в сторону. Але куля раптом падає в ямку. Халепа! Жук із зусиллям впирається лапками в землю, підкидає кулю, його пластинчасті вусики тремтять від напруги, але куля скочується назад. Скільки ж енергії та наполегливості у маленького скарабея! Сам він не важив і трьох грамів, а в кулі – не менше ніж п’ятдесят. Але ось ще одне відчайдушне зусилля – куля витягнена з ямки, і її спішно котять далі. На підмогу жука поспішає один з побратимів. Ні, виявляється, зовсім не на підмогу, цілі його корисливі. Ось він забирається на кулю, підбирає лапки під черевце – тепер і куля, і жук, що притулився до неї котяться разом, жук то зверху, то збоку, то під кулею… Очі його поблискують на сонці, тремтливі вусики-пластинки широко розставлені в сторони, а в чорному лакованому панцирі відбивається небо…

Незвичайний катальщик куль – свого роду знаменитість. Сотні і тисячі його зображень знайдені в долині Нілу. Кому з археологів, мистецтвознавців та просто любителів мистецтва не відомі фігури давньоєгипетських богів – чоловіки з головами сокола і ібіса, барана і вовка, жінки з котячими і коров’ячими ликами. І серед цих фантастичних образів – цілком реалістичне, лише злегка стилізоване зображення гнойового жука.

У єгиптян скарабей був уособленням бога сонця Хепера (Хепрі), творця і батька богів; тому найчастіше його зображували над головою цього бога. Фігурки жука, вирізані з дорогоцінних каменів або зроблені з обпаленої глини і покриті глазур’ю, носили як амулети, дарували друзям. Зображення скарабея досягали велетенських розмірів, і нині ще його величезні кам’яні статуї височіють серед пісків, вони не піддаються часу, як сфінкси і піраміди. Священний скарабей вважався також символом воскресіння, віщою комахою; присвячували його богу вічності, смерті і пекла – Пта. Зустрічаючи священну комаху на дорозі, люди шанобливо обходили її стороною.

Чому ж випала така честь скарабеєві? У чому причина популярності, яку завоювала ця скромна комаха у древніх єгиптян? Не тільки в давнину, але і ще порівняно недавно люди не мали вірного уявлення про перетворення комах. Стародавні єгиптяни приймали лялечку скарабея за її мумію, а довгі ниткоподібні моточки сухих випорожнень, залишених личинкою, – за пелену, в якій ця мумія була загорнута. Вони вважали, що з кульки виходить на світ, відроджений і оновлений смертю той самий жук, який скачав для себе гробницю-кулю і заліг у неї нерухомою мумією.

Символом бога сонця і символом самого сонця – ось ким був скарабей. Самого сонця – бо на голові у нього помічені були відростки, схожі на сонячні промені, на шести ногах налічувалося тридцять суглобів – рівно стільки, скільки в місяці днів. Ще був він символом миру, бо трудився від зорі і до зорі.

За прийнятим у єгиптян заупокійним культом з тіла померлого видаляли серце і замінювали його вирізаним з каменю скарабеєм. Іноді надцять таких кам’яних жуків замість фігурок богів клали і на мумію, а на жуках вирізали напис: «О моє серце, стань наді мною як свідок». Нерідко жука зображували і на саркофазі.

Єгиптяни думали, що всі скарабеї – чоловічої статі, і вважали їх особливої расою воїнів. Це подання перейшло і до стародавніх римлян, які фігурками скарабеїв прикрашали свої персні, прикріплювали ці фігурки до щитів, посилали їх з походу чи подорожі додому як знак вдачі.

У ранніх єгипетських династіях маленьким амулетам, що зображували жуків, привласнювали імена фараонів, офіційних осіб династії. На амулетах записували дати історичних подій. Священними вважалися сім видів гнойових жуків, і кожна правляча династія віддавала особливу перевагу якомусь одному.

Ореол божественності століттями оточував цей маленький і метушливий народець. Але прийшов час, і рука вченого-систематика поставила скарабеїв на належне місце в ряду інших комах. Символ сонця перетворився на звичайного гнойового жука. Всі справжні скарабеї – зовсім чорні, завбільшки з не великий волоський горіх. Тільки деякі їхні африканські родичі досягають розмірів апельсина і ліплять з гною кулі завбільшки з гарматні ядра. Родинні їм південноамериканські види відрізняються казково красивими смарагдово-зеленими і сапфірно-блакитними шатами, з мідно-червоним відливом. Вони здаються зачарованими лицарями і королями поруч з непоказними гнойовими жуками, які водяться в південній Європі і в нашій країні.

Автор: Н. Новрузов.