Сосна, як і всі хвойні дерева, належить до типу голонасінних. Для цих рослин характерно те, що семяпочки у них лежать на чешуях шишок відкрито, голо. На землі відомо близько ста видів сосни. Вона розселилася дуже широко – від крайньої півночі до крайнього півдня. Це світлолюбне, але мало вимогливе до складу грунту дерево може рости на вологих і бідних грунтах верхових боліт, на сухих пісках, на голих скелях, добре переносить холод і заморозки, зростає швидко і часто плодоносить. З давніх-давен сосну вважали найважливішою деревиною породою. Найціннішу деревину дають борові сосни і дерева, які виросли на підвищеннях з кам’янистим ґрунтом. Латинська назва сосни – «pinus» походить від кельтського «гора», «скеля».

Колись фрігійці, що населяли північно-західну частину Малої Азії, поклонялися богу рослинності Аттісу. Культ Аттіса був безпосередньо пов’язаний з сосною. Фрігійці шанували Аттіса в образі прекрасного і юного, передчасно загиблого божества. Щороку віруючі оплакували його смерть, а під час весняного свята відродження природи раділи його воскресінню. Міфи розповідали, що Аттіса кохала Кібела, велика богиня родючості, мати богів. Народження його було оточене чудесами, смерть – теж. Після смерті Аттіс перетворився в сосну, що стала для людей священним деревом.

Римський імператор Клавдій (41-54 рр. до н. е.) ввів фрігійський культ священної сосни і обряди, пов’язані з весняним святом Аттіса, в систему державної релігії Риму. Під час свята 22 березня в лісі зрубали сосну. Особливі носильники несли її в святилище Кібели. Стовбур закутували в спеціально виткані полотна, прикрашали вінками з фіалок. До стовбура сосни посередині прикріплювали зображення божества.

Культ великої матері богів Кібели і Аттіса був вельми популярний в римський час. Обидва божества шанувалися не тільки в Римі а й в провінціях: в Африці, на Піренеях і Балканах. Навіть за часів блаженного Августина (354-430 р. н.е.) жерці Кібели ще бродили майданами Карфагену і, подібно до середньовічних злиденних монахів-християн, просили милостиню у перехожих.

Чому ж фрігійці вибрали для поклоніння саме сосну? Можливо, нев’янучість вічно зеленої хвої сосен була в уявленнях давніх втіленням могутності, сталості, пов’язаних з присутністю надприродних сил. Істотною підставою, яка спонукала освятити сосну, була і її корисність: адже в будівельній справі дерево використовувалося надзвичайно широко. (Однак і тут люди віддавали данину забобонам: у слов’ян, наприклад для побудови не рубали сосну, пошкоджену блискавкою і таку, що має сук, який ріс вертикально вгору, – так звану «громницю»).

Забобонні люди вважали, що місцем проживання будинкового чи іншого злого духа було відьмине помело – соснова або ялинова гілка з густою хвоєю. Її поміщали у дворі і використовували або для того, щоб залучити домового, або для того, щоб уберегтися від його витівок; рослини з колючками здавна представлялися людям як дієві обереги від нечистої сили.

З незапам’ятних часів існує звичай садити на могилах дерева, щоб надати сили душам померлих. Кипарис і сосна більш життєздатні, ніж багато інших дерев, тому вибір падав на них. Можливо, звідси походить повір’я, що ототожнює з душами померлих дерева на могилах.

Якщо перерахувати всі вироби, на які йде соснова деревина, вийде величезний список – від корабельних щогл і шпал до сірників. Світла, прозора соснова смола – живиця дає скипидар і каніфоль. Років сто тому соснова хвоя йшла на виготовлення «лісової вовни». Хвою розпарювали, виварювали в лузі, розчісували, промивали, сушили. З соснової «вовни» робили білизна, яке вважалося цілющим – «від ломоти в кістках».

Фрігійці та римляни, шануючи сосну, обожествили і її шишки, які служили для них символом родючості. Разом з жертовними тваринами їх кидали в священні підземні ями Кібели, щоб зробити землю родючою, дарувати плодючість жінкам. Своєрідність пейзажу околиць Риму створювала італійська сосна – пінія, схожа на гігантську парасольку, з великими і важкими шишками, що вистрілюють свої великі, безкрилі насіння. Ще в давні часи вони йшли в їжу, з зерен готували вино для ритуальних свят на честь Кібели.

Автор: В. Астахова.