Гора Афон — це скелястий ріг, вершина якого здіймається на 2000 метрів над рівнем Егейського моря, ріг, розташований на схід від інших трьох рогів грецького півострова Халкідікі. Сувора місцевість та непривітна берегова смуга надзвичайно ускладнюють умови для сполучення та заселення. Є свідчення, що за античних часів тут існувало п’ять міст, але згодом після руйнації і спустошень у ранньому середньовіччі це місце стає привабливим тільки для анахоретів та ченців.

Витоки чернецтва на Афоні губляться у мороці легенд. Найдавніші історичні джерела свідчать про наявність значної релігійної структури ще у IX сторіччі. Під той час аскетичне життя монахів плинуло в ізольованих хижах, або келіях, часто-густо вони об’єднувалися в невеличкі чернечі товариства, або лаври. Здається, існувала вже якась рудиментарна форма централізованого врядування, яка, можливо, не відрізнялася від монастирської республіки, утвореної пізніше. Але монастирі спільного проживання (де ченці загалом мають все необхідне) засновано тільки з зовнішнього боку півострова, поблизу заселених районів.

Перший такий монастир на Афоні (Велику лавру) заснував Афанасій Афонський у 963 р., потім почали виникати й інші. До середини XI сторіччя було вже не менше як 200 «монастирів», але кількість їхня значно коливалася — особливо за часів Візантії. І тільки в Оттоманську окупацію кількість і типи монастирів на горі Афон усталилися й лишилися більш-менш незмінними дотепер. Коли в середині XVI століття закладено Ставроникитський монастир, кількість монастирів сягнула 20 і такою є й сьогодні. У цей-таки період келії, декотрі з яких заступили відмерлі чернечі товариства, поступово відійшли під контроль двадцяти монастирів. Наприкінці XVII сторіччя утворилися скити — великі товариства, залежні від монастирів. Перші з цих утворень були «ідіоритмічними» (тобто кожен чернець жив у своєму власному ритмі), згодом вони стали монастирями спільного проживання.

Протягом своєї історії, як в епоху Візантійської імперії, так і за часів Оттоманського панування, великі монастирі мали винятково могутню економічну силу і насолоджувалися своїм привілейованим станом. Головними джерелами їхнього багатства були прибутки від визиску великих земельних володінь, пожертви від правителів та інших визначних осіб, а також — за пізніших часів — кошти, зібрані під час тривалих мандрів ченців у православні країни, де Афон завжди мав великий духовний вплив. Ці духовні та матеріальні чинники неабияк вплинули на будівництво, що розгорталося на горі Афон. У архітектурі Афону відбилися амбітні наміри вірних та своєрідність впливів — особливо виразно це виявилося пізніше у спорудах XVIII — XIX сторіч. Цей шлюб між різними культурними й архітектурними підходами та використання майстрів з різних регіонів призвели до зростання органічних комплексів споруд, які служили за прототипи для інших православних країн.

Після падіння Константинополя 1453 року й розпаду Візантійської імперії внаслідок Оттоманської експансії гора Афон, яка була безпосередньо підпорядкована патріархові Константинопольському, стала одним з найважливіших осередків мистецької діяльності в усьому православному світі, і чи не найбільшим архітектурним його центром.

Наприкінці XIV сторіччя на горі Афон почався період економічної депресії, який тривав аж до кінця XV сторіччя, а для деяких монастирів навіть до початку XVI. Кількість мешканців, яка у два періоди найбільшого розширення (в XI та XIV сторіччях) становила відповідно 6000 та 4000 ченців, впала десь до 1500. Але з закінченням XV сторіччя почався новий період відновлення споруд, зведення значних укріплень та розширення корпусів у деяких монастирях.

Ця активність згасла на початку XVII сторіччя, коли гора Афон знову поступово занепала, лишаючись у цьому стані до середини XVIII сторіччя. З другої половини XVIII сторіччя і аж до війни за незалежність Греції у 1821 р. тривав період ренесансу, впродовж якого деякі ідіоритмічні монастирі перетворилися на монастирі спільного проживання. Нові будівельні роботи тривали до кінця XIX сторіччя і сьогоднішнє архітектурне обличчя гори Афон — це те, що створено протягом XVIII і XIX сторіч. З 1850 р. російські ченці посунули на півострів, несучи з собою зовсім інший тип архітектурних традицій. Наприкінці століття будівельна діяльність знов почала згасати, а згодом її зовсім урвала Перша світова війна. З того часу гора Афон западає у глибокий сон, з якого тільки тепер починає прокидатися.

Автор: Плутархос Теохарідес.