Євангеліє від Луки говорить: «Продавайте ваше майно, створюйте собі вмістилище на небесах, де злодій не наближається, і хробаки не розтлівають. Де скарб ваш, там і серце буде ваше» (Лк. 12, 33-35). «Блаженні вбогі, – йдеться в іншій проповіді Христа, – бо їх є Царство Боже» (Лк. 6,20). «Не прийде Царство Боже примітним чином; не скажуть ось тут, або он там, бо Царство Боже всередині Вас є» (Лк. 17, 20-22). Ми звикли розуміти ці слова так: серце християнина – храм Божий. Не відкидаючи традиційне тлумачення, задумаємося: чи у всій глибині ми осягнули ці євангельські вислови?

Сенс відповіді Ісуса на питання про час пришестя Царства Божого залежить від перекладу на нашу мову давньогрецького прийменника «ev», якому в нашій мові відповідає не тільки прийменник «всередині», а й прийменник «серед». Якщо при перекладі віршів 20-22, 17-го розділу Євангелія від Луки використовувати останній варіант, то текст отримує цілком певний сенс: мова йде про якусь громаду, в якій присутнє Царство Боже.

Дійсно, християнські громади грецького світу в I столітті деколи називалися «царство». Так, в «Апокаліпсисі» Іоанна Богослова сукупність християнських громад позначається словами «Царство Господнє». У неканонічному «Посланні» Варнави християнські громади названі «Царство Ісуса». В іншому ранньохристиянському апокрифі – «Пастирі Герми» – поняття «Царство Боже» має як метафоричне, так і буквальне значення конкретної християнської громади.

Царство Боже «не прийде помітно» – тобто так, як його очікують згідно іудейської месіанської традиції. Значить, мова йде про учнів Христа, громаду Нового Завіту. Але чому в заповідях блаженства сказано, що Царство Боже належить жебракам? Бути може, це не тільки заклик до некорисливості, але й цілком конкретна назва громади?

Новітні дослідження показують, що первісна (апостольська) громада іменувалася «святі» або «благочестиві» (ayioi). А в посланні апостола Павла до Римлян згадуються «жебраки зі святих» Єрусалимської громади (Рим. 15, 26). І. С. Свєнціцька неодноразово зазначала, що і грецька самоназва християнської громади в Єрусалимі було ПХС0ХО1- «злиденні». При цьому, як цілком справедливо вказує С. С. Аверинцев, заповідь блаженства розуміється як «добровільно жебраків», «жебраків за велінням свого духу», тоді як традиційний переклад «вбогі духом» може викликати асоціації, що ведуть від християнських ідеалів.

По всій видимості, основну частину апостольської громади становили жебраки в прямому сенсі цього слова – «ебіонити» арамейською. Вони існували як релігійна спільнота задовго до Ісуса, а потім приєдналися до християн. Порада Ісуса багатому юнакові продати своє майно, а отримані гроші роздати жебракам (Мф. 19, 16-25; Лк. 19, 18-25) слід, мабуть, розуміти, як пропозицію вступити в таку громаду.

Не виключено, що «благочестиві» – це відносно забезпечені члени громади, які приєдналися до неї пізніше. Характерно, що після поділу Єрусалимської громади перші зберегли за собою своє споконвічне найменування – ебіонити. Термін «благочестиві» по відношенню до первісної Єрусалимської громади міг, мабуть, бути і її «зовнішнім» найменуванням – з боку інших християнських спільнот.

Втім, в ідеології первісного християнства обидва терміни були практично синонімами. Ще старозавітні пророки зблизили слово «багатий» з поняттями про зло, а «бідний» – з ідеєю благочестя. Християнство ж, як показує дослідження грецького тексту Нового Заповіту, однозначно зв’язало ідею святості з образом людей, які відкинули царство світу цього в ім’я Царства Божого.

Автор: М. Блінов.