Неосвічена людина, нехай вона і живе в золотому палаці, подібна до ворони, що сидить на шпилі палацової вежі. (Шип Маха Рататара, бірманський поет-чернець XV-XVI ст.)

Здавалося б, що спільного між Бірмою (М’янма) і Бурятією? Тут – тропіки, там – сибірська тайга… І тим не менше вони дуже схожі. Завдяки буддизму. Хоча в Бурятії (як і в Туві, і в Калмикії) поширений північний, тибетський буддизм, а в Бірмі – південний, званий тхеравада. Перші контакти між бурятськими і бірманськими послідовниками «Просвітленого» сходять до п’ятидесятих років минулого століття. Але тільки в 1991 році Центральне духовне управління бурятських буддистів вирішило направити до Бірми групу молодих буддистів з Бурятії, Агінського-Бурятського округу Читинської області і Калмикії. Вони повинні були пізнати тут все те, що необхідно, щоб стати ламою.

Я в цей час працював в російському посольстві в Бірмі, і мені доручили опікати цих студентів. Їх було дев’ять чоловік. Бірманці наполягали на цій цифрі, тому що саме стільки було перших учнів у Будди Гаутами. Коли я познайомився з цією дев’яткою, то, чесно кажучи, відчув жалість до них: я знав, наскільки нелегкі, навіть суворі умови життя в місцевих буддійських монастирях. Але хлопці були бадьорі і оптимістичні.

Всім їм належало навчання в палійському університеті – закладі, який краще назвати школою, призначеною для ченців-бірманців. Навчаються тут і стажисти-іноземці. Палійський університет – це цілий комплекс з навчальним корпусом, гуртожитками, трапезною. Розташований він на території, де знаходяться позолочена «Пагода Світу» та печера – зал засідань, в якій в 1954 році проходив 6-й Вселенський буддійський собор. Тут же – Вища рада сангхи (громади), міністерство у справах релігій. Загалом, самий центр буддизму всієї Бірми.

Перш ніж приступити до занять, студентам необхідно було пройти церемонію «шінпью» – посвята в послушники за обрядом тхеравади. А поки вони могли мати вільний час: здійснювати екскурсії по місту, знайомитися з «бірманською дійсністю».

Церемонію «шінпью» призначили на 5 грудня. Щоб здійснити обряд, кожному майбутньому послушнику знайшли мирян-покровителів; дегаджі і дегамаджі (використовуючи християнську термінологію, можна назвати дегаджі і дегамаджі хрещеними батьком і матір’ю). На них лежить обов’язок підтримувати матеріально своїх підопічних, жертвувати кошти університету на потреби навчання. Бути дегаджі і дегамаджі дуже почесно. Тим самим людина робить добру справу, покращує свою карму.

Буряти приїхали до Бірми одягненими хто у що: у джинси, спортивні костюми. Так і ходили по палійському університету. А під час церемонії «шінпью» їм довелося одягатися в костюми королевичів. Голови підлітків були увінчані матер’яними коронами з безліччю скляних прикрас. Більш того, їм зробили рясний макіяж: натерли щоки місцевою пудрою-танакхою, підфарбували губи, підвели брови. Тим самим бурятські буддисти як би уподібнювалися принцу Сіддхартхі Гаутамі, який колись покинув свій розкішний палац для пошуків істини. Не випадково на обличчях майбутніх послушників танакхой намалювали кола з променями, що розходяться – символи сонця. Адже династія Шакьїв, до якої належав Гаутама, вважається «сонячною», ведучою свій відлік від легендарних «повелителів Сонця».

Отже, незграбні юнаки перетворилися в принців-шінлаунів. Прийшла пора їхати в знамениту пагоду Шведагон. Машини з шінлаунами прикрасили біло-золотистими парасолями. За ними слідувала ціла кавалькада автомобілів з гостями, артистами та музикантами. Подія ця, при всій її церемоніальній важливості, дуже весела. Гримлять барабани, танцюють клоуни. Кількох «принців» навіть поцупили, як якихось наречених – щоб зажадати викуп з «хрещених батьків». Тим доводиться розщедрюватися. Такий стародавній звичай.

У пагоди процесія обходить навколо золотої ступи. Попереду простують мирянки з кокосами і бананами в чашах – підношення для статуй Будди і зображень духонатів: добуддійські вірування в них «вбралися» в бірманський буддизм. Потім слідують шановні, заслужені монахи, а вже за ними – майбутні послушники. Шінлауни представляють статуї духів, просячи у них захисту і заступництва.

Повернувшись в монастир, студенти знімають королівські наряди і одягаються в білий одяг. Досвідчені монахи за пару хвилин голять їм голови, після чого – душ. Час вже перебрався за полудень.

Сьогодні хлопці в останній раз обідають так пізно: буддійським послушникам і монахам дозволено приймати їжу тільки до полудня. І ось настає самий урочистий момент. Одягненим в білі шати вручаються помаранчеві тоги. Поважні монахи допомагають обернути їх навколо тіла, як годиться. Уклінні юнаки вимовляють належні нагоди молитви, дають обіцянку слідувати заповіді послушника. Тепер вони повноправні койіни (послушники по-бірманськи), і всі миряни зобов’язані надавати їм знаки поваги.

Тонка тога і прийняті обітниці наділяють послушників благодаттю, недоступною мирянам. Але і накладають відповідальність. Підйом – о 4.30 ранку. Їсти можна тільки до 12 години дня. Розваги, спортивні заняття заборонені. Тільки навчання, молитви, медитація. На перших порах послушникам було ой як нелегко! Траплялися й зриви і порушення режиму. Позначався і мовний бар’єр, хоча до студентів з Бурятії був приставлений перекладач-бірманець, який непогано володів російською мовою.

Час від часу я зустрічався з ректором університету У Пандіта, настоятелем дуже вченим і виключно стриманим, або ж з його заступником, ченцем молодшим, щоб дізнатися, як йдуть справи у наших студентів. Обидва вони відповідали приблизно так: «Нелегко їм, але намагаються, намагаються». Послушники студіювали основи буддійського вчення в його південному варіанті, вивчали священну мову палі, а також бірманську і англійську. Одного разу, прийшовши до ректора в гості, через вікно я побачив медитуючих в його кімнаті послушників. Сиділи вони на жорстких циновках, схрестивши ноги. Медитація тривала близько години, і стільки муки було на обличчях хлопців… Але минув рік навчання, і я знову побачив їх в медитації. Тепер обличчя у послушників були спокійні, умиротворені. Вони поступово втягувалися в монотонне монастирське життя.

Якось мене запросили на обід в університетську трапезну. Частування влаштовували багаті батьки в честь весілля їхніх дітей. Подавали курку, рибу, креветок. Було навіть морозиво. На жаль, подібні ласощі студенти бачать нечасто. Звичайна ж трапеза досить мізерна. Рано вранці – варений рис і боби. На обід – знову ж рис або ж «кхаусве», бірманська локшина. Суп з листя. Зелений чай без цукру та банани. А після полудня можна тільки випити води або ж соку. Небагатий обід ченців поділяють тварини. Близько трапезної завжди безліч бездомних собак. Адже буддизм забороняє вбивство тварин. І люди підкидають цуценят в монастирські двори, знаючи, що там вони знайдуть притулок.

Департамент з розповсюдження буддизму організував для бурятських студентів-послушників паломницьку поїздку по країні. Вони побували в стародавньому Пагані, де на берегах річки Іраваді вже майже тисячу років височіють незліченні храми і пагоди. У королівській столиці Мандалі буддисти з Бурятії і Калмикії молилися перед бронзовою статуєю Будди, відлитою, як вважається, за життя Просвітленого (інше прижиттєве зображення, сандалового Будда «Зандалі-Жуу», зберігається в Улан-Уде). Відвідали паломники і Араканську національну область, розташовану на узбережжі Бенгальської затоки. Аракан – це форпост буддизму на кордоні з мусульманською республікою Бангладеш. Тут студентам дуже сподобалося. Правда, вони скаржилися мені, що було прикро перебувати на березі Індійського океану і не викупатися як слід. Але що робити, монахам і послушникам не пристало навіть таке невинне задоволення, як плескання в морі.

Коли хлопці нарікали на тяготи чернецтва, я приводив їм в приклад відомого бурятського ламу Агвана Доржіева, який на початку минулого століття осягав буддійські премудрості в Лхасі, столиці Тибету. Він досяг такого успіху в навчанні, що вважався одним з найбільш вчених лам і навіть був вчителем-регентом малолітнього Далай-лами. І послушники погоджувалися потерпіти. Через рік вони вже висловлювалися і читали по-бірманськи, завчили напам’ять багато буддійських постулатів, стали розбиратися і в мові палі. Коли я запитував студентів, що більше, вражає їх в Бірмі, вони відповідали: дивовижна відданість бірманців буддизму, глибока повага до монахів. І додавали, що тут є багато спільного між бірманцями і бурятами, калмиками.

Вважається, що південний буддизм сильно відрізняється від північного. Я ж переконався – в тому числі і на прикладі бурятських послушників, – що спільного у них, мабуть, більше, навіть у деталях. Я вже не кажу про шанування Будди, яке об’єднує всіх буддистів. По суті, єдине і буддійське вчення про світобудову. У калмицькій столиці Елісті на вивісці магазина я прочитав: «Сумеру». Ця назва популярна і в Бірмі, адже Сумеру (або Меру) – це, по буддійській космології, гора, що знаходиться в центрі Всесвіту; навколо розташовані чотири острови, в тому числі і той, що населений нами, людьми.

В одній старій книзі, що розповідає про побут астраханських калмиків в 19-м столітті, я прочитав, що благочестиві калмики щорічно купували спійманих риб і пускали їх у воду, звільняли птахів з кліток. Аналогічну церемонію обдарування свободи рибам і птахам послушник Євген спостерігав в Рангуні в дні святкування тінджан – нового року. У бурятських буддистів популярне ім’я Бадма. Воно санскритського походження і означає «лотос». А в Рангуні послушники іноді прогулювалися в невеликому парку Бадонма – «лотосів».

Чим же завершився похід бурятів в Бірму за потаємними таємницями буддійського вчення? Сім з дев’яти студентів успішно, без зривів закінчили дворічний курс навчання, подолавши всі труднощі. Двом довелося покинути Бірму достроково: через слабке здоров’я і в силу особистих обставин. А випускникам в урочистій обстановці вручили дипломи. По-різному складаються їхні подальші долі. Хтось вирішив ще повчитися в палійському університеті, щоб отримати повне посвячення в ченці – бхікшу. Хтось стане ламою в бурятському дацані. А дехто обере і мирське життя. Але я впевнений, що два роки, проведені в Рангуні, ні для кого не були марними. У бірманців є прислів’я: ніхто не може викрасти у людини золоту посудину її знань…

Автор: Н. Листопадов.