Ми їдемо по Північній Монголії. Наш шлях лежить по гірській країні Хангай, від перевалу до перевалу. А над Хангаем йдуть дощі, йдуть три дні і три ночі, і здається, не буде їм кінця. Важкі хмари закрили від нас все, машина наша — як маленька піщинка серед моря гір, хребтів, вершин. Чим вище піднімаємося по цьому величезному і величному краю, тим суворіший стає небо. До вечора воно сипле на нас пластівці снігу, хоча ще середина серпня. Яке ж було стародавньому мешканцеві цих місць, особливо в негоду, особливо одному, та ще в грозу, під ударами грому? Грому боялися, били в барабани, оборонялися від нього шумом. Середньовічний фламандський мандрівник Біллем Рубрук писав: «Бояться грому вище міри, висилають тоді всіх чужинців зі своїх будинків і закутуються в чорні войлоки, в які ховаються, поки не пройде гроза».

І все-таки свої святилища люди споруджували тут, у піднебессі, звідси благали небо і богів про милості, приносили їм жертви. Таким стародавнім пам’ятником, присвяченим предкам, були оленеві камені. Їх ставили на схилах гір, на високих місцях. Під час розкопок цих стел ми знаходили біля їх підніжжя черепа і копита коней — свідоцтва жертвоприношень. Очевидно, відбувалися вони в певний час року. Люди приходили до своїх священних місць, зверталися до предків з проханнями і благаннями. Найчастіше на оленевих каменях зображені фігури оленів з довгими пташиними дзьобами. Може бути, це були образи предків-тварин, про що говорять голови птахів.

Древні уявляли померлих як відлітаючих на небо птахів. Їх з найдавніших часів сприймали як символ верхнього небесного світу — світу предків, світу душ. Символи ці захищали живучих, контури їх наносили на предмети побуту, пояси, амулети, кінську збрую. Зображення оленів з пташиними дзьобами на стелах, висічених з каменю в I тисячолітті до нашої ери, іноді доповнювалися і портретами людей. Обличчя їх були скуласті, з вузькими очима — символи покійних предків, покликаних охороняти земний світ.

В горах Монголії, Бурятії, Туви, Казахстану часто зустрічаються жертовники, залишені на вершинах гір, так звані «обо», або «обони». Найчастіше їх відрізняють дві характерні риси: вони споруджувалися на найвищій частині гори — на перевалі, мали на підставі круглу форму і часто супроводжувалися серією маленьких «обо».

Що ж таке «обо»? Це купа каменів, суцільно обвішаних «дарами». Серед них можна було побачити довгі жердини, палиці, осі возів, деталі юрт, на які проїжджаючі вішали клаптики з текстом молитов. Вітер роздував смужки тканини, створюючи ілюзію, ніби молитви розносяться по світу і боги чують прохання людей. «Дарами» могли бути найрізноманітніші речі: сірники, цукор, цукерки, монети всіх номінацій та епох, зображення богів з бронзи і глини, а також типовий для цих місць вид палива — аргал (приплід худоби) — надійне джерело тепла.

Традиція спорудження «обо» сходить до глибокої старовини, до далеких часів, що передували поширенню тут ламаїзму. У кожній місцевості виникали свої божества, боги рідного місця, рідного кочовища. Кожна гора, кожен перевал мали свого духа. Їм приносили регулярні жертви, до жертовників приходили в дні свят. Так, наприклад, жителі міста Урги (стара назва Улан-Батора) в кожному районі міста мали свою шановану гору (Урга знаходиться в улоговині і з усіх боків оточена високими горами). На кожній з часів заснування міста було споруджено «обо». Свято принесення жертв називалося «обо-тахіху», збігалося з другим літнім місяцем і було пов’язане з культом коня (таким чином, і жертви коней біля підніжжя оленевих каменів, і жертви на «обо» мали спільні корені).

Відомому російському мандрівникові А. М. Позднееву майже сто років тому довелося бачити, як релігійний бурят вішав на «обо» зв’язку клаптиків з зображенням «повітряних коней». І ми, археологи, які неодноразово бачили черепа коней і роги оленів на місці святилищ. Віруючі говорили, що клаптики — «повітряні коні» і черепа приносять їм щастя.

Як відгомін давніх культів досі стоїть на березі гірської річки Чулуут величезне «шаманське дерево». Про нього складено чимало легенд, з ним пов’язують давні традиції. Протягом декількох століть сюди приходили віруючі, залишали клаптики різнокольорових тканин, вішали на гілки свої подарунки, ховали в дуплі дерева монети, сірники, кістки жертовних тварин. Поряд з деревом виникли ряди «обо», насипані з каменів: кожен віруючий залишав по каменю, і з часом тут виростали великі кургани. Проїжджаючі подорожні, зупиняючись на привал, і тепер за звичкою залишають по каменю або по монетці. Вони забули витоки цих традицій, але віддають данину звичці.

Хангай! Величезний, просторий, величний — так перекладають це слово. Місце, яке зберігає безцінні свідоцтва життя, історії, світогляду багатьох поколінь. Наша експедиція пробирається все вище в гори, а над Хангаем йдуть проливні дощі.

Автор: Е Новгородова.