Хан Богдо Дайн Дерхе, грізний шаманський дух, він був одним з найвідоміших і шанованих по всій Монголії. Але більш за все він був шанований в Хубсугулі, північному лісовому районі країни. Тут і зараз ще кожен старий піднесе вам букет легенд про нього, а хлопчаки, невизначено тицьнувши пальцем на північний схід, скажуть, що печера Даін Дерхе «там». Побачити це «там» було моєю давньою мрією. Не так вже й багато шаманських печер нині у світі, а тут одна з них десь поруч, всього в якихось двох тисячах кілометрів від Улан-Батора. Так в мій експедиційний маршрут потрапила печера Дайн Дерхе. На шляху до неї був Мурен – центр Хубсугульского аймака.

У краєзнавчому музеї Мурена його директор, молода, усміхнена Пурвее, явно пишаючись тим, що Хубсугульский аймак славиться у всій Монголії не тільки лісовими багатствами, рибою, хутром, худобою, але і шаманськими старожитностями, показала нам на карті приблизне місцезнаходження печери, порадила тримати зв’язок з місцевим начальством і благословила в дорогу.

Дорога наша проходила через вантажний порт Хатгал на березі озера Хубсугул, де розвантажуються і завантажуються баржі, що курсують по цій невеликій, але важливій трасі російсько-монгольської торгівлі. Баржі біля причалу, бурчання навантажених машин, їдальня, забита народом, – все зникло, як тільки ми звернули на схід від озера, змінилося звичним ритмом монгольських доріг: річки, пагорби, болота, мости, пересохлі русла.

Ночували на схилі покритої квітами гори, звідки відкривалася прекрасна панорама гірської тайги. На ранок – знову в дорогу. Знову болота, тайга, струмки. Один з них, який ми раз десять перетинали, непомітно перетворився на досить широку, спокійну на вигляд річку з крутими берегами, з граючою під кручею рибою – річку Уур, з якої було пов’язано все наше подальше перебування в Хубсугулі. На її березі центр сомона (адміністративного центру Монголії) Цагаан Уур, а в 40 кілометрах вгору за течією знаходиться Діваджін Газар – Райське місце з руїнами монастиря Дайн Дерхе Шаравлійн хуре, а притока річки Уур, звужуючись до верхів’їв, приводить врешті-решт до білої гори і печері Дайн Дерхе.

У Цагаан ууре ми представилися місцевому начальству, розповіли, що привело нас в ці краї: інтерес до традиційної народної культури і, звичайно, народних вірувань, до збережених культових об’єктів, інтерес, природний для етнографів. Після нарад, роздумів нам склали список людей похилого віку, чия доля так чи інакше виявилася пов’язаною з культом Дайн Дерхе. Колишній вчитель і партійний працівник, нині пенсіонер Геіденжав в дитинстві не раз бачив шаманські камлання з «викликанням» духу Дайн Дерхе. Колишній лама Бааст 20 років провів у монастирі в Райському місці, брав участь в ламаїстських службах в честь Дайн Дерхе, але вже не як шаманського духу, а як персонажа місцевого буддійського пантеону. Вантажник будбригади Заде всі три дні нашого перебування в Цагаан ууре супроводжував нас всюди, без його допомоги ми не знайшли б ні брід через річку Уур, ні кінну стежку до печери.

Експедиційний ГАЗ-66 брав її з натужний ревом, то грузнучи в болоті, то продираючись крізь зарості кущів, які легко пропустили б коня, але немов у німому протесті зчіплюють гілки перед потужним торсом машини. На відміну від шофера, який проклинав дороги, печери, а заодно і мене, яку «Бог знає куди несе», я і не очікувала від дороги нічого хорошого, бо знала; шаманські духи «вибирають» собі місця глухіше, подалі від людських очей …

Існують три версії біографії Дайн Дерхе. Згідно з першою, він за життя був великим шаманом, а після смерті втілився в кам’яну статую і став «чорним едзеном» (господарем) Прихубсугулья, покровителем роду великих шаманів і патроном шаманської ініціації. Версія друга говорить: він – тюркський герой, який викрав дружину Чингісхана (за деякими варіантами – його дочку). Захоплений гонитвою і рятуючись від занесеної над головою шаблі, він перетворився в камінь, на якому видно слід шабельного удару. Викрадена ним жінка теж скам’яніла і стала «духом» гори. У третій версії чітко видно сліди буддійського впливу: Дайн Дерхе – чорний шаман, приборканий «святим» він став на службу буддизму, який володіє мистецтвом віднімати у смерті її жертви, в чому він перевершив самого далай-ламу. Є ще один варіант легенди, неканонічний, – він ототожнює дух з персонажем індійської міфології Раху (або Арах), який закам’янів, рятуючись від кинутого навздогін пучка блискавок.

Загальне у всіх версіях – кам’яна статуя, яка вважалася втіленням Дайн Дерхе. Вона дійсно існувала до початку 30-х років минулого століття, і нам вказали місце, де вона стояла, – недалеко від нинішніх руїн монастиря. Всі інформатори описали її приблизно однаково: камінь в людський зріст без будь-яких антропоморфних ознак. У верхній частині – тріщина, схоже, від удару гострим предметом. Обгорнутий в шовк, камінь придбав схожість з людською фігурою. Перед ним ставили різного роду приношення, і щорічно 10 липня, у день скоєння служб на честь Дайн Дерхе обгортали новою тканиною. А лами в монастирі влаштовували спеціальну містерію цям. Свідки стверджували, що після закінчення таких церемоній камінь ставав вологим, а якщо його витирали хусткою, то хустка починала видавати запах людського поту.

Шаманські камлання на честь Дайн Дерхе відбувалися в ті ж дні, але в печері. За одностайним твердженням інформаторів, між ламами і шаманами, служителями культу Дайн Дерхе, не було професійної конкуренції. Колишній лама Бааст говорив про це спокійно, без емоцій, і мимоволі доводилося вірити, всупереч багатьом відомим фактам з історії шамансько-ламаїстських конфліктів у Монголії, що тут дві релігійні системи дійсно мирно співіснували.

Ступінь виживання, однак, у них виявилася різною. У 1929 році монастир Дайн Дерхе Шаравлійн хуре був закритий, камінь вивернутий з землі і відвезений в невідомому напрямі, Зараз від монастирських храмів залишилися лише фундаменти, міцні дерев’яні колони, навколо яких розрослися берізки. А печера збереглася. Вона являє собою анфіладу з трьох горизонтальних залів, в стелі останнього є вузький прохід, через який можна потрапити в систему залів другого ярусу. У всіх залах, крім першого, темно і прохолодно. Щоб потрапити у верхні зали, потрібна певна спелеологічна вправність і оснащення. Наш провідник Заде, не раз бував нагорі, сказав, що нічого примітного там немає.

Все святилище Дайн Дерхе розмістилося в першому залі, біля самого входу в печеру. Центральну частину займає жертовний столик, на якому стоїть вирізана з дерева півметрова постать вершника в традиційному монгольському одязі, із зібраними на верхівці волоссям, прикрашеними зображенням ваджри – пучка блискавок, з сагайдаком стріл за спиною. Це і є Дайн Дерхе. Перед ним на столі розкладені жертовні підношення: молочні продукти (сир, вершки, сухий сир), печиво, цукерки, сірники, горілка в чашках, масло для лампад. Прибулий з нами провідник окропив все горілкою і молоком, сам випив трошки горілки, закусив сиром і печивом. Залишки розклав на жертовному столі, підлив масло у лампаду і запалив гніт. І шматок новенького блакитного шовку накинув на плечі Дайн Дерхе.

На стінах печери розвішані напівзотлілі від часу сувої із зображенням буддійських божеств. Зі стелі звисають закріплені на жердинах багатометрові полотнища, на яких різнобарвною тушшю написана молитва, адресована Дайн Дерхе як покровителю щастя, миру і іншого благоденства на землі (тут явне перевищення його міфологічних функцій).

Поки ми розглядали ікони, вивчали тексти молитов, настали сутінки. Сонце ховалося за гори, і в печері ставало темно, холодно і незатишно. Ми повернулися до машини. Водій сказав, що сюди тільки що підходив лось, який його не злякався, постояв трохи і пішов. Неляканий світ священної гори…

Зворотна дорога по вже знайомій кінній стежці була куди спокійніше. Знову Райське місце – Діваджін Газар, руїни монастиря, загадково темніючі в сутінках, і берег річки Уур, де ми завершили подорож до шамана. Вранці рушили за своїм подальшим маршрутом. Попереду були нові турботи, нові справи…

Автор: Н. Жуковська.