Молилась ли ты на ночь Дездемона? (Отелло)

Ох вже ці ревнощі, від яких подекуди так кипить кров, та закипають голови (куди там якимось чайникам), а мозки випаровуються, ніби їх і не було. А скільки через ревнощі було всіляких бід та трагедій, розбитих сімей, розірваних стосунків. (Візьміть для прикладу шекспірівського «Отело», хоча в реальному житті частенько трапляються страсті і по крутіше, ніж у шекспірівських п’єсах). Але от як не дивно, в народі ставлення до ревнощів дуже різне, іноді навіть кажуть «Ревнує значить кохає». Категорично з цим не погоджуюсь і вважаю – ревнощі не мають нічого спільного з коханням. Лише з закоханістю, причому не просто з закоханістю, а закоханістю відверто егоїстичною – такою, коли ми кохаємо не іншу людину, а самих себе. (а іншу людину рахуємо своєю власністю). Давайте трохи по досліджуємо, що таке ревнощі.

Ревнощі – передусім відсутність елементарної довіри між людьми, а якщо не має довіри, то про що взагалі може іти мова? Звісно іноді ревнощі бувають і цілком підставними – коли дружина/чоловік, коханий/кохана дійсно зраджують і не заслуговують тої довіри. Тоді це вже не ревнощі, це вже сама справжня зрада, а такий чоловік/жінка (що зраджує) заслуговує великого прочухана від долі (і пательнею по голові) і обов’язково рано чи пізно його отримає. Під ревнощами розумію саме безпідставну підозру та недовіру між «коханими» людьми.

А як вони взагалі виникають, ці ревнощі і яка їхня природа? Виникають вони (ревнощі) подекуди ще у глибокому дитинстві і перші їхні проявлення у маляток – ревнощі до матері, адже мама для будь-якого малюка – 90% всесвіту. І коли в мами з’являється, скажімо, ще одна дитинка, а в малюка молодший братик (чи сестричка) то цілком закономірно для нього буде трішки по дитячому по ревнувати маму до молодшого братика/сестрички адже тоді приходиться ділити свою маму (таку любу та дорогу) ще з кимось. Причиною такої дитячої ревнощі є те, що малюк сприймає маму як свою власність і страшенно її потребує, відповідно, чим більше малюк потребує свою маму, тим більше проявлятимуться ревнощі. Мудрі батьки вже з маленьких років привчають своїх дітей до самостійності і тоді діти формуються та виростають впевненими у собі та самодостатніми людьми, а от «мамині синочки» частенько бувають ще тими ревнивцями.

А висновок такий: одна з головних причин ревнощів криється у банальному дитячому інфантилізмі (який хоч і дитячий, але може спостерігатись у дорослих сорокарічних дядь чи тьоть). А дитячий інфантилізм – це відсутність самостійності (коли «дитя» звикло, що мама все зробить та соплі утре), відсутність відповідальності за своє життя та свої вчинки, частенько невпевненість у власних силах, нерішучість. А ще одним побічним продуктом цієї психологічної біди є ревнощі (які народжуються перш за все від власної невпевненості). Звісно, щоб ревнощі зникли, прийдеться побороти їхню причину – нарешті подорослішати, стати самостійним та перестати, на кінець «в сорок років» (чи в кого там скільки?) «слухати маму».

Окрім дитячого інфантилізму в ревнощів є ще пара інших причин. Знаєте, в людській психології є така цікава закономірність – в інших людях нас найбільше дратують саме ті вади і недоліки, які властиві нам самим. Тож ревнощі дуже часто бувають саме в тих людей, які самі мають неабияку схильність до зради. І цілком закономірно, коли якийсь «Отелло» місцевого розливу, що не пропускає жодної спідниці, стане ревнувати свою «кохану», хоча в самого «рильце в пушку». А раз він сам такий (кобель), то думає, що і всі інші такі самі, адже частенько кожен судить по собі і в міру своєї спорченості. В цьому випадку треба спершу колоду з свого ока витягнути, а вже потім інших в чомусь звинувачувати.

І нарешті, найголовніша причина ревнощів – це егоїзм (і навіть егоценризм), коли ми любимо не іншу людину, а самих себе, чи може образ тих «себе», який просто спроектували на іншу людину. А іншу людину сприймаємо як свою власність (це проявляється, зокрема через споживацьке ставлення до партнера). А раз так, то рано чи пізно з’явиться страх втратити цю власність, тоді і почнуться ревнощі, які рано чи пізно, як раз таки приведуть до краху стосунків та смерті цієї нездорової егоїстичної закоханості (бо жодним коханням там насправді і не пахло).

Пан Іполіт з «Іронії долі» чудово знає до чого приводять ревнощі.

Кохання воно неначе чудесний метелик, може сісти лише на відкриту долонь, але як тільки ми захочемо метелика привласнити собі – закрити долонь, як раз – і його вже нема.

На завершення бажаю всім читачам знайти своє кохання, цінувати його і ніколи не ревнувати свої коханих, адже ревнощі – ознака нашої душевної незрілості та прихованого інфантилізму, а якщо ви безпідставно ревнуєте кохану людину, може вже пора трохи подорослішати? Ще зовсім на завершення гарна пісенька Джона Леннона “Jealous guy” (Ревнивий хлопака)