Якось під час сильних дощів і загрози повені в одному буддійському монастирі вирішили перенести в інше місце стародавню глиняну статую Будди. Монахи працювали всю ніч, обкопуючи обережно землю довкола, і коли уже спробували підняти статую, у ній з’явилась тріщина. Один із переляканих монахів побіг до настоятеля, у розпачі розповідаючи йому, що стародавня скульптура може розколотися. Коли ж настоятель прийшов і посвітив ліхтарем у тріщину – з глибини відбилося золоте світло… Коли монахи розчистили тріщину, виявилося, що всередині глини була золота статуя Будди – імовірно у давні часи її замазали глиною, щоби захистити від чужоземних завойовників…

Ця історія – метафора про те, як наші рани, слабкості, наші «тріщини» і неповносправності можуть відкрити нам дорогу до глибин, до нашого справжнього, «золотого» єства… Ця метафора про те, як усі ми можемо бути запрошені долати внутрішні мури, відкрити оті «заборонені» двері, за люблячої і мудрої підтримки інших – щоби змогти зцілити рани, прийняти наші «неповносправності», щоб ми могли відкрити, що за ними усіма – наше серце. І тільки даючи йому повноту життя, ми можемо віднайти справжній внутрішній мир…

Це був уривок із книжки львівського психолога та психотерапевта Олега Романчука «Коли вам сниться музика…» Правда гарно? Взагалі заохочую всіх-всіх знайти цю книжку (вона є і в інтернеті) та почитати. Вона про нас з вами і не тільки. Також про особливих людей з особливими потребами, яких ми часто вважаємо гіршими за себе, дивними, ненормальними, яких ми уникаємо, але ці люди значно краще знають, що таке йти дорогою серця, ніж ми з вами, начебто «нормальні» люди.