Ім’я та доля

Ім’я та доля

імена

Що ж таке – людське ім’я? На думку ряду філософів, ім’я – це думкоформа, тобто самостійна сутність, яка має свій енергетичний потенціал і укладає в собі якусь певну ідею. Пам’ятаєте «світ ідей», про який говорить Платон? Ідеї, які «витають у повітрі», існують самі по собі, незалежно від людських уявлень. Людина не винаходить їх, а тільки отримує до них доступ, «під’єднується» і по-своєму їх інтерпретує. Аналогічно в тонкому світі існує і сфера імен, по суті, вона і є вираженням різних ідей.

Людина почала використовувати імена близько 7000 років тому. За Біблією, Адаму була дарована Богом влада нарікати іменами навколишні предмети. Іншими словами, він знайшов здатність, сприймаючи ідеї тонкого світу, «називати» їх, розкриваючи через звучання суть даної речі. Вважається, що слово знаходиться на кордоні світу тонкого та світу матеріального. Лінгвіст і поет К. Случевський говорив, що ім’я – це «найлегше з усіх видів плоті». Приблизно так само описують появу імен – назв предметів – платонізм і тибетська традиція.

Поступово з назв шляхом багаторазового повторення виділилися ті, що найбільш значимі для життя і духовного розвитку людини. Ці назви володіли величезним потенціалом пов’язаної з ними енергії. Відбувся процес «кристалізації», упорядкування внутрішнього світу людини і разом з ним – «кристалізації» її мови. Виділилися слова – назви стихій, ідей, певних людських якостей і чеснот – стали іменами власними, якими почали наділяти людей. Знаходячи ім’я, людина отримувала призначення, тобто певну ідею, яка стояла за даним ім’ям і яку вона мала втілити в своєму житті.

Люди знали, що ім’я впливає на людину незалежно від того, визнає вона цей вплив чи ні: досить того, що вона знає, як її звати. Було прийнято вважати, що людина – це всього лише «сирий матеріал», якому ім’я надавало певну форму, закріплюючи за ним тип особистості, її характерні риси. Зрозуміло, на людину впливали й інші чинники, наприклад, час народження. Вони визначали конкретну долю людини, а ім’я – ті основні завдання, які їй належало в своєму житті вирішувати. Можна сказати, що ім’я давалося як штриховий начерк тієї особистості, якою людина повинна була стати в ідеалі.

Таких основних імен було не більше півтора сотень. Пізніше, з розвитком суспільства і географічним розширенням сфери людського спілкування, з’явилося безліч варіацій на тему древніх імен, близьких їм за звучанням. Тим не менше, всі ці варіації несли в собі ідею основного імені, трохи змінену в зв’язку з соціальним та національним колоритом.

З появою християнства імена, які давалися людям, придбали дещо інший характер. Це вже були не назви стихій і абстрактних ідей, а імена тих людей – святих і героїв, які втілили ідеї імен в життя. Отримуючи ім’я, людина ототожнювала себе і своє призначення вже не просто з ідеєю, а з ім’ям героя або святого, який був для неї взірцем для наслідування. Наприклад, якщо комусь давали ім’я Георгій, то чоловік пов’язував його з образом Георгія Побідоносця. Тоді ж виникло таїнство хрещення – духовного посвячення людину в таємницю її імені. У християнстві вважається, що освячення імені людини – особливою молитвою про нього в Дусі Святому – звільняє людину від впливу природних, більш грубих енергій і дає можливість вийти на новий рівень духовного розвитку. З цього моменту її ім’я несе зв’язок з іншими, вихідними від Бога, а не від людини енергіями, що змінює весь настрій особистості.

В історії імен можна умовно виділити ще один етап. З розвитком суспільства імена почали втрачати свій сакральний характер і стали просто «найменуванням» конкретної людини і засобом спілкування. Що при цьому відбулося? Людина перестала відокремлювати ім’я від свого «я», привласнила його і відповідно розучилася сприймати інформацію і працювати з ідеєю, яка полягала в імені. На відміну від більш ранніх часів вона вже не прагнула осягнути суть свого імені і побудувати своє життя відповідно до цього знання.

Однак енергетичний потенціал, ідея, закладена в імені, продовжували працювати і ставити їй певний шлях розвитку. Розучившись відчувати цей імпульс, людина почала автоматично «заземлювати» ідею свого імені, опускати її до того рівня, на якому живе сама. Візьмемо, наприклад, ім’я Дмитро. Воно походить від грецького «Дімітріос» і характеризує «вибухову силу» людської природи – здатність до перетворень. Це ім’я пов’язане з діонісійськими містеріями в Стародавній Греції.

Припустимо, чоловік знає, що його звуть Дмитро – усічена форма Димитрія, але не намагається осягнути суть цього імені. Представляючись як Дмитро і називаючи себе цим ім’ям, він задає собі певні ситуації, впоратися з якими йому може виявитися не під силу. Можливо, трапиться так, що в таких ситуаціях він виступить не премудрим перетворювачем, а жорстоким бунтарем і руйнівником. Але, може бути, він зве себе Дімою – що тоді? Зменшувальне ім’я – це всього лише один аспект, одна з рис особистості, закладених в повному імені. Якщо повне ім’я пов’язане з архетипами людської душі і вищою реалізацією людини, то зменшувальне – з конкретними енергіями, особливо характерними для певного соціального кола, в якому людина розвивається і живе.

Ім’я визначає внутрішній вигляд свого носія: сприймаючи себе через зменшувальне ім’я, ми обмежуємо свій духовний потенціал, «зменшуємось» як особистість. Так, «Діма» навряд чи стане великими перетворювачем, в кращому випадку – скромним новаторам. А «Дімка»?..

Коли ім’я вимовляється вголос, його енергія стає дуже потужною. Воно впливає на свого власника в будь-якому випадку, але знайшовши плоть у звучанні, – особливо. Священик Павло Флоренський описує випадок, коли чоловік, який втратив в результаті важкого переживання дар мови, заговорив, лише тільки його попросили під час причастя назвати своє ім’я.

Уявімо, що людина ототожнює себе з повним ім’ям, відчуває його енергію і працює з нею. Але у неї є сім’я, друзі: домашні та знайомі звикли «грати» з її ім’ям, винаходячи все нові і нові варіації, звучання. Коли ми вимовляємо вголос чиєсь ім’я, тим самим ми встановлюємо зв’язок з цією людиною на енергетичному рівні. Змінюючи звучання імені, ми певною мірою маніпулюємо його носієм. Ще в давнину люди вірили в те, що дізнавшись, як називається річ, ми набуваємо над нею владу. У всіх магічних традиціях істинне ім’я ретельно приховувалося – раптом недруг ним скористається, щоб нашкодити носію? Сьогодні, звичайно, про приховування імені мова не йде. Та й змусити домашніх величати нас повним ім’ям нелегко. Вони до цього не звикли. У такому випадку можна порадити наступне: дозвольте домашнім називати вас зменшувальним ім’ям – вони вас люблять і великої шкоди не завдадуть. Зате коли ви думаєте про себе або представляєтеся незнайомим людям, користуйтеся тільки повним ім’ям. І, якщо це можливо, просіть до вас подібним чином звертатися.

Я знайомий з чоловіком, який знайшов повноту свого імені – Володимир, «Той, хто володіє світом» – тільки у віці 50 років. До цього його всі звали Владик або Вадик. Під час нашої розмови він зізнався, що постійно відчував себе чимось аморфним, «нерозбірливим», відчував, як на нього щось тисне. У рік тисячоліття Хрещення Русі він був у Криму. Трапилося так, що він опинився в тому місці, де був хрещений князь Володимир. І тоді він захотів хреститися сам. Коли під час обряду було вимовлено його ім’я, Володимир, він відчув, як в нього вливається якась дивовижна, чиста енергія. В цей момент в ньому відбулася трансформація: з слабовільного Владика він перетворився на сильного духом і впевненого в собі Володимира.

Буває так, що сприйняття людини не асоціюється з її ім’ям. Здається, їй більше підходить її по-батькові або прізвище. Якщо в людині звучить тільки її по-батькові, це означає, що своє власне ім’я вона ще має заробити. А поки вона через батькове ім’я апелює за підтримкою до своїх предків. Якщо ж ми думаємо про людину тільки за прізвищем – це ознака того, що вона ще не сформувалася як особистість. Прізвище – це наші «позивні» на рівні роду або соціуму. Називати людину тільки за прізвищем – це вірний спосіб її повністю знеособити і не дати їй можливість внутрішньо розвиватися.

Іноді людину наділяють кличкою. Вона, як правило, не несе в собі звуку імені людини. Людина втрачає своє ім’я, а разом з ним і саму себе. Іншими словами, кличка знищує його. Тому кличка – це досить сильний засіб маніпуляції, який дозволяє ввести людину в певну соціальну групу і повністю до неї адаптувати.

Робота з ім’ям починається ще до того, як людина з’явилася на світ. Її батьки люблять і чекають малюка, ім’я йому вони вибирають не випадково. Вони не тільки відчувають присутність душі, що знаходиться з ними поруч, але, як правило, вірно вгадують її звучання. Спочатку дане ім’я має величезну владу над людиною: воно пов’язане з тим віком, коли в нас тільки формуються енергії, що визначають життєвий шлях. Його сила настільки велика, що навіть монахи, які змінили ім’я, святкують день того імені, з яким вони прийшли в цей світ.

Автор: Олександр Мумрик.

2 thoughts on “Ім’я та доля

  1. Цікаво знати, як імена Адольфа Шікельгрубера та Володимира Путіна можна поєднати з викладеними думками у статті.

  2. Архіваріус справді цікаво, думаю Путіну дали всім відому кличку не випадково, адже він їй більше відповідає ніж імені “Володимир” і в історію він увійде не як Володимир Путін, а як Путін Х…., ла-ла-ла! 🙂

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers