Т.Г.Шевченко прожив 47 літ, з них: 24 – у кріпацькій неволі, 10 – на засланні і лише 13 років – на волі, та й то на чужині. Чому не прославив, увіковічив? ще й як, в Інтернеті все є, написано ж:
“Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,-
Свого не цурайтесь:…”

До речі, напочатку, цього вірша, з часом, появився вислів: ”не дуріте самі себе”, не бачу його у старих виданнях! Вже осудила українська спільнота Оренбургу, Росії цей явно провокативний виступ. Не варті уваги шовіністичні наскоки, мало які замовлення у журналістів можуть бути. Нам самим не варто множити невдячні, по відношенню до світлої пам’яті Кобзаря, вислови.

До дискусійних питань біографії митця належить питання про те, писав, чи не писав він поезії у засланні і чому. “Ця пауза, мала не творчий характер,.. а, була чисто вимушеною, спричиненою реальною небезпекою нового покарання… При обшуку військова влада забрала в Шевченка листи, скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми і книжки: «Евгений Онегин» Пушкіна, два томи творів Лермонтова, дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов», твори Шекспіра, Біблію, Фому Кемпійського «О подражании Христу». Як бачимо, Шевченко поважав, російських поетів, розуміючи, будучи освіченою людиною, що культура не має кордонів.

Враження, яке поет виніс від Оренбурга у 1847р, є і описане у повісті “Близнецы”. Після Петербургу, Оренбург, звичайно, не міг справити приємного враження. Тоді місто ще, за винятком кількох оригінальних споруд, не мало вигляду добротного, впорядкованого. “… З листів, Оренбург поставав суцільним військовим містом, де на кожному кроці зустрічаються козаки та матроси, каски та еполети…цим визначалися вкрай тяжкі умови служби: палочна дисципліна, виснажлива муштра, суворий казармений режим. Пригнічувала віддаленість та пустинність місць…” Тут відбували заслання: відомий російський мандрівник Г. Карелін, композитор О. Аляб’єв, Ф. Достоєвський і П. Грабовський.

“Так мені тепер тяжко, так тяжко, що, якби не надія, хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би Господа о смерті» часто писав поет.

Тяжкі переживання відлунюють у рядках, от вірші з Кос-Арала 1848р, минув рік заслання:
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
То одинокому мені
Здається кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна.
Аж, бачу, там тілько добро,
де нас нема. …

Тужить за батьківщиною Тарас Шевченко, а от ще:

І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться… Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем,
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать…
А більше ні в кого спитать. Часто лине він думками на Вкраїну*:

Погано дуже, страх погано
В оцій пустині пропадать;
А ще поганше на Україні
Дивитись, плакать – і мовчать…

Біля третини творів написані Шевченком за десять років саме в засланні. Чи замало для того, щоби пом’янути велику людину, а як описана тюрма, інша справа, і, чи можуть бути милими серцю тюремні застінки.

Назви, до речі, місць заслання дуже світлі— Оренбург, Орськ, Раїм, ріка Ор, Аральське море… Прислухайтесь до цих назв, що в корені своєму мають імена Богів: Ра — Бог Сонця,

Ор (Ір, Ірій, Гор) — Бог-Отець русичів (язичн.) Ці древні поселення, захисні фортеці, служили, певно, ще цивілізації трипільців. Неодноразово в ці місцях приїжджали наукові експедиції з різноманітними дослідницькими цілями, до них приєднувався Тарас. Так, йому вдавалось приєднатися до експедиції на Мангишлак. За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем. У пейзажних творах художник відобразив природу, в суворості й одноманітності якої зумів віднайти красу, своєрідність, тонко відчути настрій, передати мінливість освітлення, погоди, пір року, відтворити велич гірських панорам та скромну привабливість якоїсь невеличкої рослинки. У серії малюнків старезних покручених дерев між брилами каміння йому вдалося виразити трагізм нерівної боротьби за життя у, ворожій життю, пустелі. Чи це не визнання любові Шевченка до цих місць?

Митцем був виконаний у засланні барельєф «Христос у терновому вінку», далі почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу». Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглась. У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, режисер. Все це в поєднанні з муштрою, брутальністю безпосередніх начальників.

Наш політичний в’язень, виявив себе різнобічно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою ставилися до нього деякі коменданти і офіцери, не кажучи вже про солдатів. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф.Лазаревський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения…». І: “ Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие». Бачимо, що в часи заслання знаходив Шевченко повагу, розуміння в своєму оточенні, що дає місцям заслання вовіки гордитися присутністю там Тараса Григоровича Шевченка, що й виконує місцевий музей Кобзаря. От тільки кайдани добре було б зі стіни зняти, десь подальше сховати, – не ходили на засланні в кайданах, вільно переміщалися, лише непокірних тимчасово ними усмиряли.

Звідки ж нині таке, як у цьому відео, містечкове відношення до визнаного світом поета? Людина прикрашає місце, де знаходиться, а не навпаки.

13 квітня 1857 р. друзі поета, саме з Росії, влаштували імпрезу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу, в котрій взяли участь А.Толстая, М.Осипов, П.Каратигін, В.Самойлов, А.Контський, І.Сосницький.

21 07 1857р – у щоденнику Т.Г.Шевченка урочисто-стислий запис про звільнення, в чому допомогли кращі представники братнього російського народу.

P.S. Дякую за надану цим відео можливість ще раз вклонитися великому Українцю, яким є наш Кобзар, Т.Г. Шевченко.