Чи задумувались ви коли небудь над питанням: “яка різниця між жалібністю та співчуттям?”. Здавалось б, ці слова так схожі між собою, а жаліти когось чи співчувати одне і те саме. Але ні, не одне і те саме, а між жалістю та співчуттям є величезна різниця. В чому вона полягає, і спробую розібрати в цій статті.

Дуже гарно різницю між цими 2-ма поняттями ілюструє файна притча про рибалку.

Уявімо себе рибаками, які йдуть з рибалки, наловивши повне відро риби, а тут зустрічаємо голодного, який вже пару днів нічого не їв. Звісно можемо йому допомогти і дати рибу, але завтра він знов буде голодний. А можемо дати йому вудочку і навчити ловити рибу.

Дати рибу буде проявом жалості, а дати вудочку та навчити ловити рибу – проявом співчуття. Співчуття та жалість, незважаючи на свої схожості, мають цілком різну природу.

Співчуття – одна з головних чеснот в усіх світових релігіях, є проявом щирої любові до ближніх (і дальніх теж) помножена на мудрість. Любов же без мудрості якраз і приймає форму жалості. “Краще з мудрим загубити ніж з дурнем знайти”, – каже народна приказка. Люди з надмірними проявами любові, не зрівноваженої мудрістю часто перетворюються на так званих “ґвалтівників добром”, які не розуміють, до яких жахливих наслідків можуть привести їхні “добрі справи”. Типовий приклад: батьки, які у всьому потакають своїм дітям, жаліють їх, а потім з цих дітей виростає не знати що.

Щодо жалості, то часто вона навіть і не є проявом любові до ближнього. Багацько людей мають схильність жаліти самого себе. А жалібність до себе самого любимого несвідомо переноситься на інших людей. І тоді людина навіть не розуміє, що жаліючи когось, насправді жаліє сама себе. Почуття жалості до самого себе є страшенно деструктивним, самим типовим його проявом є банальна лінь. Причиною жалості до самого себе є гординя та роздуте почуття власної важливості. От давайте вдумаємось, що подумки промовляє людина до себе, жаліючи сама себе: “Який я бідний, який я нещасний, як мені такому хорошому може так не везти, як мене можуть ображати і так далі і в тому ж дусі….”

Часто жалість стає причинами паразитизму і духовного вампірізму. Люди, які люблять постійно жалітись, плакатись про життя є типовими вампірчиками, які через жалість до них інших людей висмоктують з останніх життєву енергію, та тішать таким мазохіським чином свою роздуту гординю.

Співчуття нічого не має спільного до гордині та жалості. Завжди головною і єдиною задачею співчуття є конкретна і практична допомога тим хто її потребує. Часом із співчуття треба навіть комусь зробити боляче. (Коли то є необхідним, щоб помогти людині) Мудрі батьки іноді у виховальних планах можуть застосувати і ременя до своїх неслухняних дітей, але таке застосування дітям буде вельми корисне. (Сподіваюсь в Україні не приймуть жахливий закон про ювеніальну юстицію). Дзенські майстри (в традиції дзен-буддизму) були дуже співчутливими і лише з щирого співчуття та любові дубасили монахів палицями, вганяючи тих у просвітлення.

Справжнє співчуття нікого не жаліє, але завжди допомагає. На завершення бажаю всім побільше співчуття і чим по менше жалості (в будь-якому вигляді).

P. S. Духи вещают: Да уж, притча про рыбалку весьма показательна, действительно вместо того чтобы давать кому-то рыбу, стоит дать такому человеку удочку (и само собой про качественные спиннинги, да прочие рыбацкие снасти не забыть) и научить ловить рыбу.