Доля іноді химерно грається з людиною; від одної зустрічі, від одного погляду змінює все її подальше життя. Найкращим доказом тут є Вагнерове перше кохання. Його закликали капельмайстром до малого німецького містечка Ланхштед. Вагнер розчарувався новою працею. Не був вдоволений ані директором театру, ані членами оркестру, які, за його думкою, на музиці зовсім не розумілися. Він вже було вирішив повернутися до Липська, коли враз побачив на сцені молоду артистку Вільгельміну Плауер. Солодкий дівочий сміх та оксамитний погляд в мить полонили серце музиканта. Він лишився…

Час, який пережив тепер Вагнер у Ланхштеді це напевне один із найбільше бурливих у його житті. Кохання до молодої красуні розгорялося все більше й враз із тим породжувало їдке почуття ревнощів. Мінна була вродлива й мала багато поклонників та залицяльників. Для неї Вагнер був теж тільки одним із них. Вдачею спокійна й зрівноважена, а навіть трохи холодна, вона не розуміла нестримного польоту його почуттів.

Із того часу, згадує Вагнер, мали тільки одну спільну прогулянку до Шандав. „Ми провели там кілька щасливих днів, повних невинної молодечої радості та втіхи. Тільки раз закаламутив цей спокій безумний вибух заздрости з моєї сторони. Не було властиво причини для цього, але я носив ту заздрість у собі, заздрість на минуле й на майбутнє коханої жінки”. У1830 р. вони повінчалися в Берліні. Саме в той час Вагнер представ перед судом, за те що не повертав борги своїм кредиторам. І так їхнє подружжя не почалося під щасливою зіркою.

Здавалося, що воно було одним великим непорозумінням. Твереза Мінна не могла встигати за сміливим польотом думок свого чоловіка. Вона вдарялася на кожному кроці об матеріальні труднощі їхнього існування. Для них настали важкі часи. Серед вічних турбот та злиднів палке почуття перетворюється в глуху ворожнечу, якою вони все ж таки сковані до купи. Кілька разів вони розходяться і єднаються знову. Аж поки доля не закинула Вагнера до швейцарського міста Цюріху.

Тут чекало його друге призначення, яке скріпило його дух так, що йому завдячуємо найкращим вагнерівським творам. Оцим призначенням стала жінка — Матильда Везендонк, яку Вагнер покохав міцно та глибоко. Матильда була дружиною багатого швейцарського купця та щасливою матір’ю, коли Вагнер з нею познайомився. Із мрійливою вродою єднала вона широку освіту, культурний смак та тонке розуміння музики. Вагнерів дух відродився неначе, коли знайшов собі такий відгук. Він шукав цього довго й безуспішно і вже втративши надію, виразив свою тугу в «Летучому Голландці». Аж тут дійсно «Знайшлася така Зонта, яка не побоялася несамовитого чужинця й пригорнула його блукаючу душу». Вагнер замешкав з дружиною поблизу дому Везендонків і почав працювати над оперою «Трістан та Ізольда», в якій у постаті Ізольди він втілив Матильду.

Щодня в годинах сутінків з’являвся у домі Везендонків із мотивами, написаними вранці. Матильда слухала нові, тільки що народжені мелодії. Несміливо вагаючись, говорила вона свою думку, яку звик був слухати уважно Ріхард Ваттегтапп, як він сам себе називав у таку сутінкову пору.

Але як і в «Летучому Голландці» породжуються тіні навколо кохання та довіри Зонти, так і тут повстають плітки довкруги закоханої пари. Мінна Вагнер невдоволена приязню свого чоловіка з Матильдою Везендонк. Вона не може розуміти їх духового єднання, й переслідує їх своїми підозрами. Одного дня вибухає її довго притаєна злоба; вона ображає Матильду й грозить, що покаже Везендонкові переловлені нею листи. Матильда не мала ніяких таємниць перед своїм чоловіком, який ставився з тонким розумінням до кохання своєї дружини. Але її вразила брутальна поведінка Мінни, не менше, як і самого Вагнера. Він тоді зважується покинути Цюріх, але одночасно на завжди пориває із своєю дружиною.

Продовж шести років він неодноразово міняє місце свого проживання, живе у Венеції, Парижі, Відні й весь цей час пильно листується з Матильдою. Його листи передають радощі та сумніви, які находять підчас творчості, але й навіяні якимось спокоєм взаємного порозуміння. «Я почуваю себе неначе насичений життям. Коли ти зуміла кинутися стрімголов у вир глибокого страждання на те лиш, щоби мені сказати „кохаю”, я визволився. Я зазнав якогось неначе святого заспокоєння і моє життя від тоді має зовсім інакше значення”.

Минають літа і наближається старість. Вагнер вже втілив багато задумів у житті, написав чимало творів, які навіки впишуть в історію його композиторський талант. А Матильда повністю віддалась вихованню своїх дітей. Їхнє кохання перейшло в спокійну дружбу. Тоді і з’являється в житті музиканта ще одна жінка.

Це Козіма. Ім’я цієї дружини Вагнера надто відоме, щоби багато пояснювати, але її постать така цікава, що годі не зупинитися над нею. Уже її походження є особливим: вона донька Ліста й графині д’Агуль, народжена з вільного зв’язку мадярського музиканта з чарівною француженкою. Її обличчя негарне: від батька успадкувала вона великий вірлиний ніс і невеличкі розумні очі. Молодою дівчиною виходить вона заміж за Більова, знаменитого німецького диригента та народжує йому трьох дітей і живе з ним щасливо, аж … поки не зустрічає Вагнера, який до речі був приятелем її чоловіка.

Розумна й зріла жінка знаходить великого музика в душевному пригнобленні. Самота і близька старість враз із хворими нервами не дають йому писати нові твори. Козіма чутко відгадує причину цього лиха. Вона підтримує його в дусі, радить і співпрацює.

У 1866 р. помирає Мінна Вагнер. За кілька років Вагнер вінчається з Козімою в Люцерні. Козіма була тим завершення, якого вимагало життя Вагнера. Не тільки в духовному розумінні. Тут напевно більше зробила конспіраторка Матильда. А Козіма, можна сказати, втілила в життя його твори. Невпинним зусиллями вона просувала особливий театр для вагнерівських опер та після його смерті продовжувала це діло. Вона надовго пережила свого геніального чоловіка, бо померла аж у 1930 р. і його музичну спадщину передала своєму одинокому сину Зігфриду Вагнеру.

Автор: Л. Бурачинська.

P. S. Духи вещают: Вот так оно бывает, женщины вдохновляли Вагнера писать прекрасную музыку. Но и не только Вагнера, думаю всех композиторов, прошлых, современных, будущих, сочиняющих классику, рок или дабстеп, всех их всегда будут вдохновлять женщины и творческая сила, рождающаяся из любви.