Всім, певно, відома крилата фраза Івана Франка про Лесю Українку, що „це єдиний мужчина між сучасними українськими поетами”. Але ця крилата фраза не є лишень дотепним парадоксом. Далеко ні! Навіть побіжний перегляд нашої історії, навіть позірне знайомство з проявами української національної психології — приводять до думки, що Франкова фраза — не локальний парадокс, а важлива думка, що має надто глибоке і широке значення.

Адже як не крути, а історія розгортає перед нами цілу плеяду відомих українських жінок, вплив яких поширювався і далеко за межі України, адже українська жінка була і королевою Франції (Анна Ярославівна, донька Ярослава Мудрого), і королевою Норвегії (Єлизавета Ярославівна, ще одна донька Ярослава Мудрого) і султанкою отаманської Імперії (Настя Лісовська, більше відома історії як Роксоляна) і навіть… царицею московською (Олена Глинська).

Якщо майже в усіх народів міфотворчість персоніфікує такий суто чоловічий прояв, як війну, в постаті мужчини Марса, Ареса, Вотана і т. д. то тільки наша старо-руська поетична думка «елліністично» втілює образ війни в постать тієї Діви-Обиди зі «Слова о Полку», що «встала в силах Дажбожя внука і восплескала лебединими крильми”.
Отже ще на світанку свого історичного життя національна українська психологія виявила досить оригінальне розуміння війни, яке дуже часто з’ясовується нам в епізодах дальшого ходу історії України.

Згадати хоч би княгиню Ольгу, яка мала, за легендарним, але тим більше характеристичним літописом, дуже небагато жіночого в собі. Більш ніж жорстоке її поводження з деревлянами найкраще це доводить. Взагалі її постать, навіть у порівнянні з таким чоловіком, як князь Олег, створює значно більше чоловіче враження.

Далі йде ціла галерея такого „Ольгового” типу жінок, що їх скоріше можна назвати чоловіками в жіночій статі. Не будемо перераховувати всіх — вони загально відомі: — ця сотничиха, що при облозі в Буші вилетіла у повітря разом із бочкою пороху; ці полковниці, як Паліїха, що заступали своїх чоловіків, командуючи військом і керуючи полковими територіями; ці представниці київської шляхти, що ще на початку XIX століття вперто трималися по своїх салонах української мови в той час, як чоловіки давно попереходили на мову ворога, навіть і в цім випадку крім властивого жінці консерватизму, ми маємо також і певний героїзм.

Ці чоловічі прикмети української жінки приймали іноді курйозні, анекдотичні форми, як наприклад, у Насті Скоропадської, про яку казали, що це вона тримає гетьманську булаву — образ дуже символічний, бо в більш побутових і дещо прозаїчних (замість булави — пательня) формах він зустрічається досить часто в українському побуті. Це відбилося і в народній творчості, яка дає багато варіацій на тему «била жінка мужика»! Це відбилося і в письменстві і то вже віддавна. Наприклад у волинського поета з ХVII століття, Данила Братковського, який писав звичайним тоді польсько-українським діалектом, зустрічаємо в досить гострій сентенції «Про жіноцтво» такий афоризм: „Слабий той, що з глини, а не той, що з кості”, де Братковський метафоризує біблійне оповідання про матеріал, з якого Бог створив перших людей.

Не можна сказати, що українська вдача знає виключно лишень тип такої мужньої чи навіть мужеської жінки. Теж «Слово о Полку» заховало нам зворушливо-жіночий, діяметрально протилежний образ Ярославни, цієї ідеальної жінки і дружини, що як і належить справжній жінці, охороняє родинне гніздо, молиться за воїна-чоловіка. Найбільш мужній з наших поетів — Шевченко дав трагічно-жалісний, принижений образ Катерини, символічний максимум жіночого прокляття-безпомічності, безвладності і фатальної „приреченості” своєї фізіології.

Але традиція мужнього типу української жінки, незважаючи на всі перипетії та катастрофи нашої історії, тривала і триває, очевидно і до наших часів. Ніхто не підрахував, скільки жінок було в армії Української Народної Республіки за час 1918—1920 р., або під час визвольної боротьби УПА під проводом Степана Бандери та Романа Шухевича, а кількість їх була значною.

Скажуть, що таке явище не є виключною властивістю української нації, що й інші нації мають, скажімо, Жанну д’ Арк, королеву Лібушу, графиню Платер, свідомо минаю російських цариць, як явище не національне (адже вони здебільшого були німецького, а не російського походження) і специфічне.

Коли в інших народів героїчні чи мужні жінки лише трапляються, то у нас поява їх має якийсь систематичний, у всій неприродності своїй, майже природній характер. Бо навіть і ті жінки, що залишаються лише жінками, як владолюбна Анна, королева французька, як жорстока Ганна Острозька, нарешті, як мстива Любов Кочубеєва, — ця українська Леді Макбет — всі вони вражають своєю чисто чоловічою жадобою до влади, до слави; всі вони відчувають пафос героїзму, всі вражають чисто чоловічою волею до панування, до агресії, до боротьби.

Коли ми об’єктивно зважимо той контраст, що являла собою українська жінка, поруч із українським чоловіком, то ми примушені будемо визнати не лише перевагу в основному жіночому українському типу елементів М над Ж, а й про щось більш дивного, про якесь сказати б взаємне переміщення цих елементів, про якусь тенденцію в нашій національній природі до втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі. Вульгарно кажучи, взаємовідношення М і Ж на наших теренах складає таке враження, що жінки і чоловіки психологічно прагнуть обмінятися своїми місцями…

Автор: Євген Маланюк.

P. S. Духи вещают: А еще украинские женщины не только мужественные, но и отличные модницы, с прекрасным чувством вкуса. И действительно, кто лучше разбирается, скажем, в ассортименте пляжных платьев интернет магазина, нежели украинские женщины? Или кто может сшить фантастическое платье из скудной материи? Кто может приготовить борщ из топора? Да, да, они, наши прекрасные и мужественные женщины.