«Страшний суд» Мікеланджело

Posted by on January 17, 2013

Страшний суд

Тепер він знову тримав у руках пензля, через чверть століття після «Потопу», «Гріхопадіння», «Вигнання з раю», «Сотворіння Адама». «Страшний суд» – таке було замовлення папи. Скільки їх було вже, полотен на цю тему, зображаючих силу Бога і нікчемність людини. Нікчемність людини перед обличчям Бога, марну суєту людських помислів і діянь, перед обличчям Христа Вседержителя, який творить свій справедливий суд …

Він вірив у Бога. Але він вірив і у вільну дослідницьку думку людини, в її силу і фізичну красу. І, незважаючи на весь свій песимізм, на втому, він був борцем у своїх творіннях. Не покірність небу, не безвольність, не підпорядкованість року хотілося йому зобразити: зовсім не ці почуття хвилювали його.

Страшний суд! Це про нього говорилося в Біблії, що пролунає трубний глас і всі – живі і мертві постануть перед очі Ісуса Христа, і почне він вершити свій суд, «останній суд» перед кінцем світу. Скинуті будуть на цьому суді в пекло «нечестивці», які не виконували заповіти Бога, бунтівники, єретики, і в райські кущі потраплять по справам своїм всі покірні, терплячі, смиренні. Він ніколи не був ні покірним, ні смиренним. І він залишався гуманістом і республіканцем.

… Чи згадував він похмурі картини, намальовані Данте, чи згадував промови Савонароли, який загрожував загибеллю всьому неправедному, брехливому, лицемірному в цьому світі? Можливо. Але з душевним болем він, безсумнівно, розмірковував і про все те, чого сам був свідком, про велику трагедію рідної землі, про свободу, зневажену кованим чоботом завойовників, про вогнища, на яких знову, як у найпохмуріші часи, палили людей, про насильство і злочини, про розлад, що панує в сучасному йому світі, про одвічну боротьбі зла і добра … У боротьбі, в непокірності, в бажанні таки знайти вихід, бачив він головне. Вилити свою скорботу, висловити все те, що гнітить його, кинути на терези Божественного правосуддя всю гидоту земну, такою, якою він її знав і бачив, і в той же час стати на захист людської гідності, потоптаних прав людини – до цього прагнув він, не вмів ні брехати, ні прикидатися в своєму мистецтві.

Зі зброєю в руках захищав Мікеланджело свої ідеали на пагорбі Сан-Міньято, в рядах народу, в його ополченні. Пензлем і фарбами нині повинен був він висловити все те, що мучило і хвилювало його, що не давало спокою його думкам. Трепетні питання життя і смерті, найглибші роздуми про долю людства хвилювали старого майстра. Його прониклива думка, його бурхливий темперамент були порушені грандіозним завданням.

Коли він звикся з тим, що йому все-таки доведеться писати «Страшний суд», коли він знову опинився один на один на своєму помості з гігантською білою стіною, в яку повинен був вдихнути життя, він знову (в який вже раз!) опинився сам у себе в полоні. З несамовитою енергією, яку важко було запідозрити в цьому хворому і дратівливому старцеві, взявся він за роботу, як завжди один, відкинувши і на цей раз – різко і рішуче – всі пропозиції про допомогу. Та й хто, власне, міг допомогти йому – мислителю, творцеві. Чи бувають помічники у поетів? Чи є вони у філософів? Він мав вирішувати все сам так, як підказували йому його розум, совість, його почуття. Він знав: часи змінювалися. Все менше захисників прав людини, захисників рубежів свободи залишалося в цитаделі Відродження. Волелюбний дух був більше не в честі.

… Дні і ночі, як колись у молодості, проводить Мікеланджело в капелі. Він їсть поспіхом, він спить по три-чотири години на добу. Проходить тисяча п’ятсот тридцять шостий рік, тисяча п’ятсот тридцять сьомий. Мікеланджело працює …

Вхід в капелу заборонений всім. У тому числі й папі. Втім, Павло III і не намагався порушити цю заборону. Шість років знадобилося великому майстру, щоб завершити своє творіння. Перемагаючи біль і втому, трудився він. І навіть нещастя, що трапилося з ним в 1539 році – він впав з риштувань і пошкодив ногу – лише не надовго змусило Мікеланджело відірватися від роботи.

Вона дійсно була грандіозною, ця фреска. Сучасникам здавалося, що майстер перевершив сам себе, – так у всякому разі стверджував згодом Вазарі, учень і біограф митця.

Страшний судд

… В ній всі в русі, в цій картині, і не відразу охопиш оком її незліченні персонажі. Тут і натовп грішників, в шаленому сплетінні тіл ваблених в підземелля пекла, і тріумфуючі праведники, які возносяться до неба, і сонми ангелів та архангелів, і Харон, перевізник душ через підземну річку, і Христос, вершить свій праведний суд, і діва Марія, яка притиснулася до нього. Тут сподвижники Христа – апостоли, тут горе та темнота, тут зло і добро. Титанічним пристрастям відповідали і титанічні фігури. У скаженому вихорі, в нескінченно різноманітних позах, в русі, вони були виконані з такою психологічною глибиною, якої до цього не знав, мабуть, і сам Мікеланджело.

Люди, їхні вчинки та справи, їх думки і пристрасті, їх діяння – ось що було головним у картині. І так само, як колись у розписі плафона, Мікеланджело висловив тут свої заповітні судження, ретельно зашифровані від очей Павла III. Він говорив про горе і про відплату, про приниження і відчаї, про надії і пристрасті, він виливав свою душу. Чого коштував тільки один папа Миколай III, зображений Мікеланджело у натовпі грішників, той самий папа, який дозволив продаж церковних посад! А закарбовані їм шляхетні сучасники, яких Мікеланджело, подібно Данте, сміливо ввів у свою розповідь – у тому числі пап Павла III і Климента VII. А мученики! Вони не просили поблажливості, вони вимагали справедливості, як справедливості вимагав сам Мікеланджело, втомлений, змучений, але непокірний.

Недарма в ті ж роки, коли він працював над «Страшним судом», дізнавшись, що у Флоренції вбитий герцог Алессандро, він – виліпив на честь людини, відразу тирана, бюст Брута – республіканця і супротивника самовладдя, створивши одну з кращих своїх скульптур, значну по думці, чудову по виконанню.

Брут

І ще одне: він зобразив своїх персонажів голими. У цьому була глибока правда, глибокий розрахунок великого художника – в тілесному, в нескінченно різноманітних позах шукав і умів передавати рух душі, – художника, закоханого в красу і міць людини, через людину і за допомогою людини передавав всю велику психологічну гаму почуттів, що охоплювали його.

Зобразити Бога і апостолів оголеними – для цього у ті похмурі часи потрібна була неабияка сміливість. 25 грудня 1541 року картина була закінчена. Враження, справлене нею на сучасників, було величезним. Але не встигли ще висохнути фарби, не встиг Мікеланджело розібрати ліси в Сікстинській капелі, як проти геніальної картини виступили дурість, заздрість і влада.

Ще сучасники звернули увагу на ту обставину, що зображений в самому кутку фрески суддя душ Мінос, з ослячими вухами і обвиваючою його змією, як дві краплі води, схожий на папського церемоніймейстера Бьяджо да Чезена. Це було дійсно так. І зовсім не випадково.

Коли фреска ще не була остаточно готова, Павло III, втративши терпіння, все-таки з’явився в капелу. Разом з ним прийшов і церемоніймейстер Бьяджо да Чезена. Йому дуже не сподобалася картина. Ханжа і ревний католик, він почав доводити, що Мікеланджело вступив невірно, зобразивши всіх своїх персонажів оголеними, і що «Страшний суд» – картина непристойна. Художник вислухав його, а потім тут же, по гарячих слідах, намалював Бьяджо з вухами віслюка, у вигляді Міноса.

Страшний суд

Да Чезена пробував протестувати, навіть звернувся до папи. Але Павло III не допоміг йому. Збереглась розповідь, що у відповідь на скарги церемоніймейстера папа сказав: «Якби художник помістив Вас в чистилище, я б ще міг Вас звільнити, але на пекло не поширюється навіть влада папи». Папа був не дуже задоволений картиною, його теж трохи бентежило і спільне рішення, і голі тіла. Але Павло був дуже стурбований тим, щоб за допомогою геніальної кисті Мікеланджело прославити самого себе.

Чезена залишився в пеклі. І він люто зненавидів художника. У нападках на «Страшний суд» і на Мікеланджело він незабаром знайшов собі вірного союзника. Його звали П’єтро Аретіно. Це був безпринципний памфлетист і пописувач пасквілів, авантюрист, який знаходився на утриманні мало не у всіх владик Європи. Всі вони по черзі платили цьому найманому писаці, що жив, немов вельможа, в своєму розкішному палаці у Венеції, за те, щоб він писав хороше про них і погане про їх ворогів. Його наповненого отрутою пера боялися навіть папи і князі. Але не Мікеланджело.

У свій час Аретіно намагався набитися Мікеланджело в друзі і мало не в радники. Коли художник приступив до роботи над «Страшним судом», Аретіно прислав йому улесливий лист, виклавши свій план цієї картини. Мікеланджело відкинув план, відкинув і домагання Аретіно, клянчити у нього грошей і малюнків. Аретіно став його ворогом. Підлий і мстивий, він чудово вловлював віяння часу. Спочатку він став писати, що картина Мікеланджело аморальна. Але цього йому здалося мало. Він став вимагати, щоб Мікеланджело її знищив, він гордовито вимагав відповіді на свої листи. «Мене не залишають без відповіді ні королі, ні імператори», – писав він художнику. Але Мікеланджело не написав йому. Тоді Аретіно почав доводити, що Мікеланджело за його «Страшний суд» слід зарахувати до прихильників Лютера. Це означало, що він звинувачував художника в єресі.

У 1549 році Павло III помер. Новий папа, Павло IV, колишній кардинал Караффа, інквізитор за покликанням і святенник за характером, ще за Павла III дуже несхвально поставився до «Страшного суду». Тепер фреска знаходилася в його владі. Спочатку він носився з думкою взагалі знищити її. Але потім зволів передумати. Він вирішив одягнути всі персонажі. Коли Мікеланджело дізнався про це, він сказав: «Передайте папі, що це діло маленьке і залагодити його легко. Нехай він спершу світ приведе в пристойний вигляд, а з картинами це можна зробити швидко».

Чи зрозумів папа глибину іронії Мікеланджело? Важко сказати. У всякому разі Павло IV віддав відповідні накази.

І знову в Сікстинській капелі були споруджені ліса. На них з фарбою і китицями підійнявся живописець Даніеле так Вольтерра. Він трудився довго і старанно; належало домалювати чимало число всіляких драпіровок.

За свою роботу так Вольтерра ще за життя отримав прізвисько «брачетоне». У буквальному перекладі воно означало «оштаненний», «ісподнішнік». Халепи фрески на цьому не закінчилися. Вже після смерті Мікеланджело і при іншому папі, Пії V, ту ж роботу продовжив ще один художник, Джіраламо да Фано.

Як не обережно діяли обидва «ісподнішніка», вони завдали великої шкоди картині: постраждала гармонія фарб та ліній. У 1596 році черговий інквізитор на папському троні Климент VIII знову мало не змусив знищити крамольну фреску. На щастя, його відрадили. У 1762 році, через двісті з гаком років після закінчення робіт, велику фреску знівечили ще раз. За велінням Климента XIII художник Стефано Поцці знову зайнявся «одяганням».

Вона і нині захоплює людей, ця чудова картина, проти якої виявилися безсилими дурість, фанатизм, лицемірство. І хоча й час, і художники, які підмальовувати драпірування її попсували, хоча покрилася вона тріщинами і шаром кіптяви від кадильниць, як і раніше залишається вона однією з найбільш великих творінь людського генія.

Автор: А. Варшавський.

P. S. Духи вещают: Просматривая «Страшный суд» работы Микеланджело так и хочется включить какую-то соответствующую музыку. Только представьте – торжественно звучит орган, играют классические гитары, скрипки, и виолончели свою мрачно-возвышенную симфонию неотвратимости расплаты за все жизненные прегрешения.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

RSS

Поиск (Search)

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers