Одкровення психотерапевта. Продовження.

Posted by on January 12, 2017

психотерапія

Є у нас жінка-психотерапевт, яка плаче зі своїми пацієнтами і теж допомагає. А інший працює імперативним навіюванням, що називається, тисне на психіку. Звичайно, тут багато чого залежить від хворого — кому що потрібно. Одному треба сказати саме для нього важливе не прямо, а мимохідь, побіжно («Ну, раку у вас немає…»), а іншому вселяти: «Ні, немає у вас раку!» — і навіть деякі просять: «Доктор, ви не пояснюйте, чому, скажіть просто — немає раку?» (І поганий той лікар, який доводить хворого до того, щоб він сам просив.) Але, знаєте, я помітив, що кожному лікарю якось мимоволі підбирається контингент хворих, які йому відповідають. Вже як вони знаходять один одного — взагалі загадка!

Так от, я повторюю: вилікувати невроз — це ще не все, треба, щоб наслідки, результати лікування відповідали тому, що дійсно потрібно людині, благотворно вплинули на її подальшу долю. А вже тут у нас немає ніякої заздалегідь заданої норми. Ні я її не знаю, ні сам хворий, ні його близькі. Вона виникає тільки в момент лікування: це якась частка секунди потрібна, якийсь «момент істини», коли і я, і пацієнт, ми обидва, як ніби переходимо в інший вимір розуміння, де відкривається не тільки минуле, але в якійсь мірі і майбутнє, де я стаю здатним сказати людині те, що їй дійсно потрібно для життя, а вона — сприйняти це сказане.

Основний парадокс професії — я все так, колами до нього підходжу,— що як медик я маю перед древнім старцем масу переваг: медикаменти, електронне обладнання, віковий науковий досвід. Але разом з цим досвідом я отримав професійну установку, яка ставить крапку як раз там, де, власне, мали б початися питання. Як лікар я повинен вважати, що позбавити людину від страждань завжди добре, і немає для мене більш високої мети. Тобто, я завжди і у всіх випадках зобов’язаний беззастережно виступати проти того, що колись здавалося «святою істиною»: адже цей чернець міг сказати хворому: нічого, потерпи, все коли-небудь пройде, ти тільки чекай, надійся, бо в майбутньому, за терпіння страждання тобі призначено щось найважливіше для тебе. І це не просто слова: хіба мало ми знаємо випадків, коли людина, перестраждав, знаходила те, що їй було призначено в житті? Моральне страждання, якщо дати йому можливість проростати всередині особистості, щось робить з людиною, часто дуже хороше.

Інакше чому мені симпатичний страждаючий чоловік на початку хвороби — знічений, шукаючий сенсу, а в кінці, якщо раптом він стає самовпевненим, задоволеним собою, безтурботним, він мені робиться чужим? Тоді у мене з’являється вже тільки задоволення від виконаної роботи, але сам він виявляється мені інший раз по-людськи нецікавий. Тому одна з моїх чергових психотерапевтичних фраз — не бійтеся страждань, не ненавидьте їх. Не поспішайте від них позбутися. Тому що майже все хороше народжувалося не від благодушності, а від страждання і незадоволеності… Але це ж тільки фрази; практично медик повинен виходити з протилежної. І от коли ця думка мене зовсім вже допікає, я намагаюся переконати себе, що і саме звернення до психотерапевта в людській долі теж не випадкове.

Приходить до мене жінка скаржиться, що їй ніби сняться віщі сни. Не те щоб їй прямо показували, що з нею трапиться в житті, скоріше вона якось вміла розшифровувати ті химерні образи, які уві сні були. І все збувалося. Ну, наприклад, їй снилося, що вона купається в морі, а поруч спливає підводний човен, і вона-то знала, що вона познайомиться з моряком; потім так і вийшло, їх роман тривав чотири роки — все як по писаному.

Я питаю: зазвичай, кажу, люди хочуть знати майбутнє, йдуть до ворожок, гроші платять, вас щось турбує? «Ну, що ви,— відповідає,— це ж живеш з відчуттям приреченості».

Ну, я, перш за все, пояснив їй (у нас це називається «раціональна терапія»), що ніякої такої містики тут немає, що наше майбутнє випливає з сукупності сьогодення, а підсвідомість схоплює цю сукупність факторів краще, ніж розум, і схоплюючи, прогнозує, що з цих чинників слідує. Загалом, щось таке пояснив їй щодо розумної основи будь-яких пророцтв. Вона погодилася. Потім я став проводити з нею гіпноз раз в тиждень; ніяких таких «віщих» снів у неї за цей час не було, страх перед ними пройшов.

І ось через два місяці: «Спасибі,— каже,— я вам дуже вдячна. Так адже я знала, що так буде. Мені сон наснився перед тим, як йти до вас».— «Що ще, — кажу, — за сон?» Розповідає: «Коридор там був і сім дверей, і я знала, що за сім сеансів ви мене вилікуєте».— «Ну,— кажу,— це ми зараз подивимося». Відкриваю історію хвороби, рахую: раз, два, три… «Бачите,— кажу,— сьогодні дев’яте відвідування, а ви говорите сім».— «Але,— каже,— в перший раз не було сеансу гіпнозами сьогодні ви сказали, що не буде. Отже, сім».

Це я не до того розповів, ніби тут містика. Я так думаю, що, побачивши сон, вона собі несвідомо загадала, що буде сім сеансів. Тобто фактично вилікувалася-то раніше, але відчула себе здоровою тільки після семи. Я до того, що те саме несвідоме, яке доставляло їй страждання, підказало спосіб радикально припинити їх за допомогою психотерапевта. І це не такий рідкісний випадок. Скільки разів у мене буває відчуття, ніби я лише присутній при сеансі самовиліковування.

І це тому, що невроз на відміну від органічного захворювання зовсім не прагне до «самозбереження». У нього інша природа, інші функції. То він виступає як би захисним засобом, що оберігає людину від практичних помилок, зривів, неправильної поведінки, яким загрожує конфлікт установок. То змушує звернути з помилкового шляху, на якому людину чекає розплата за скоєне, хоча сама вона не віддає собі в цьому звіту. Але найчастіше невроз можна зрозуміти як сигнал, що свідчить про те, що несвідоме «хоче» бути почутим. Тоді вступаємо в справу ми, психотерапевти. Не треба думати про несвідоме дуже погано. У ньому містяться зовсім не одні тільки «комплекси» і ганебні бажання, які витягають звідти психоаналітики. Моя практика лікування неврозів переконує мене в тому, що у витісненому за межі свідомості містяться деколи речі дуже гарні, благословенні — і пам’ять про справжню, але приховану від себе істину, і те таємне знання про можливі наслідки помилкового вибору, яке древні називали «долею», «фатумом», і те, нарешті, що входить у поняття «совісті», що Сократ називав «своїм демоном».

Пам’ятаєте? Він говорив, що його «демон» ніколи не підказував йому, що треба робити, але завжди — чого робити не треба. Він умів слухати «свого демона». Слухати і слухатися. А більшість наших пацієнтів не вміють цього, живуть із свідомістю, наглухо закритою, ніколи не вириваючись в простір спілкування із самим собою. І тоді наше завдання — організувати їм цей простір на психотерапевтичному сеансі…

Автор: Л. Невлер.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers