Совість – одна з невід’ємних складових нашої душі. Як кажуть вудуїсти – совість – це посол Бога. Правда в декого, буває совість спить, але це не означає, що її не має. Вона є, і коли проснеться, тому негіднику, який коїв вчинки проти її духу, може бути непереливки. Але іноді із совістю трапляється вельми дивна річ, яку можна назвати «парадоксом совісті».

Наприклад, хтось зробив поганий вчинок. Далі цілком закономірно включається совість та починає мучити цього чоловіка своїми докорами, докорами сумління. А це неприємно. І щоб заглушити ці неприємні відчуття, цей чоловік всіма засобами, правдами і неправдами намагається виправдати свій поганий вчинок, насамперед перед самим собою, перед власною ж совістю. Начебто і не він заподіяв комусь зла, а сама та людина, яка постраждала від нього, насправді цього заслуговувала. І взагалі вона така-сяка, так їй і треба! Іноді доходить й до того, щоб виправдати одне зло в очах власної совісті, людина коїть зло ще більше, починаюче подальше переслідування своєї жертви.

Історії відомо чимало прикладів такої на перший погляд дивної поведінки. От візьмемо Петра І, який, як знаємо, стратив свого власного сина – царевича Олексія (на нашому історичному сайті «Мандрівки часом» була цікава стаття про його трагічну долю), чи то дійсно підозрюючи його в державній зраді, чи то просто бажаючи позбавитись власних докорів сумління.

Докорів сумління?! Саме так, адже син Олексій служив Петру живим нагадуванням про його негідну поведінку з першою дружиною Євдокією, яку російський цар насильно заточив у монастир. І в бажанні позбутись мук від власної совісті, цар всіляко намагався виправдати себе, перекинувши всю вину на свою дружину, а потім і сина. І виправдовуючи одне зло скоїв ще набагато більше зло – вбив власного сина.

Чому так відбувається? Чому совість замість того, щоб направити людини на правильний шлях навпаки веде до ще більших гріхопадінь? Може краще б вона (совість) міцно спала, і чоловік-злочинець не відчував жодних докорів сумління, ніж мучаючись тими докорами творив ще більше лихо?

Тут можуть бути різні думки з цього приводу. Адже кожному з нас дана вільна воля та свобода вибору, як чинити в цій чи іншій ситуації, і наша совість, коли вона не спить, дає всякій людині шанс змінитись, виправити власну помилку, чи говорячи східною термінологією – покращити свою карму. Але оскільки всяка людина має вільну волю та право вибору, вона обирає або послухатись голосу совісті, прийняти його, покаятись у своєму вчинку, попросити вибачення, або ж постаратись виправдати себе. І ось це бажання виправдати самого себе перед власною совістю і стає головною проблемою людини. А що ж є причиною такого бажання? Мабуть насамперед гордість, гординя, почуття власної важливості, адже як я, такий файний, розумний, красивий, добрий, духовний (потрібне підкреслити) можу зробити щось не те, якийсь вчинок, за який ще потім доведеться вибачатись, каятись, за який буде соромно, та бути такого не може!

Отож, можна навіть накреслити таку умовну формулу: гордість + совість = парадокс совісті = повна лажа. Не потрібно себе виправдовувати, бо коли ми відчуваємо, наче щось не те, коли совість наша не дає нам спокійно спати, треба просто покаятись у своїх вчинках, попросити вибачення, тим більше всі ми так чи інакше, але робимо помилки. І пам’ятаймо: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».