Психологія гри

Posted by on June 4, 2015

гра

Палка жадоба волі виявляється у дитини повсякчас, а надто у такій специфічній формі діяльності, як гра. Всі на світі знають, як діти люблять бавитися, як вони захоплюються грою. Гра — це суть їхнього життя, вони їй віддаються сповна, до самозабуття, але дорослі погано це розуміють. Дитині відомий болісний психологічний стан, коли вона «хоче», а дорослі не вміють переконати її зректися свого бажання чи принаймні трохи зачекати. Таке бажання охоплює дитину перед грою: «Я хочу гратися. Пустіть мене погратися». І якщо їй відмовляти, виникає конфлікт. Протестує дитина й тоді, коли дорослі хочуть перервати її гру, відкласти її на потім, переживає, коли доводиться полишити гру на їхню вимогу.

Потреба у грі не зникає й у школі. Дорослі силкуються відвернути дитину від не щоб примусити її виконувати домашні завдання. Чи бачили ви коли-небудь батька-матір, які кажуть своїй дитині «Ану, йди мерщій пограйся, а то не дозволю робити уроки». Не треба бути великим педагогом, щоб збагнути: силувати гратися не треба, а от змушувати до праці доводиться постійно. Улюблений аргумент батька-матері: «Спочатку зроби урок; а тоді бався. Я не пущу тебе гратися, поки не виконаєш домашніх завдань». Таке ставлення до дітей спостерігається майже в усіх родинах. Погано це чи добре?

На таке запитання важко відповісти. Якщо у школі дитина перебуває під значним впливом вчителів, то вдома, коли вона сама перед батьком-матір’ю, яким не до психологічних тонкощів, вибору в неї не залишається. Так спотворюється мотивація навчання, дитина вчиться не для того, щоб знати й самовдосконалюватися, а для того, щоб мати право піти погратися або взятися до справ, що найбільше її цікавить.

ЧОМУ ДИТИНА ГРАЄТЬСЯ

Дитина переживає бурхливий процес розвитку. В ній озивається сама природа. Що митті вона відчуває потребу в тій чи іншій діяльності. Саме така щойно народжена потреба спонукає дитину шукати форми діяльності, яка б найповніше її задовольнила. Гра у неї — на чільному місці.

У дитини, отже, є вагомі підстави вдаватися до гри. Підстави, більше залежні від внутрішніх стимулів, аніж від зовнішніх обставин. І не м’яч надить дитину, а саме внутрішня жадоба діяти шукає в довколишньому світі об’єкту або умови, що дозволять задовольнити безпосередню потребу розвитку.

ПРАВИЛА ГРИ

У грі дитина вільна. Навіть коли вона мусить підкорятися певним правилам. Якщо вона не дотримуватиметься їх, інші діти невдовзі виженуть її: «Йди,— скажуть вони,— ти не вмієш гратися». І хоча, з одного боку, дитина вільно вибирає гру, все ж, із другого боку, вона втрачає свободу дій, бо повинна грати за правилами, а не як їй заманеться.

Що ж, діти досить охоче погоджуються з правилами гри й не люблять, коли їх порушують. Навіть більше: правила їм потрібні, ось чому з чотирьох-п’яти років діти скоряються їм беззастережно. Завдяки правилам та перешкодам, що їх вони створюють, потреба діяльності у грі задовольняється сповна. Напруження сил, подолання труднощів справляє дитині насолоду й робить гру розвагою.

Вичерпавши до останку потребу в якомусь виді діяльності, дитина перестає гратися і кидає на час іграшку. Вона виходить із гри так само вільно, як і входить у неї. І вже марно змушувати її продовжити гру. Вона награлась і більше не хоче, та й годі. Але вона тут-таки може захопитись іншою грою або іншою формою діяльності, і тоді набирає чинності інше коло потреб.

Коли дитині закортить побавитися, їй не байдуже, якою буде гра. Вона сама вибирає гру чи цяцьку і гратиметься, доки матиме охоту. Згідно з давньою психологічною теорією, що й досі знаходить прибічників, дитина у грі вивільнює надмір енергії. Але звідки береться цей надмір? І чому вона марнує його? Ні, природа не наділяє її ніяким надміром енергії. Вона дає їй тільки те, що потрібне для розвитку функцій, які згодом, у зрілому віці, допоможуть виробити навички у праці, творчості, в усіх видах людської діяльності. Заборона гратися, протидія вільному виконанню природної функції (реалізації можливостей, здібностей, нахилів, потенційно закладених у дитині) суперечать самому процесові розвитку; перешкоджати дитині означає йти всупереч самій природі.

Буває так, що батьки задля шкільних успіхів дитини або для розвитку якоїсь її здібності, вдаються до повної заборони гратися. Чи така запопадлива турбота сприяє становленню та розвитку дитини? Деякі винятки, наприклад, відома історія з маленьким Моцартом, якого батько зачиняв у кімнаті й змушував цілими годинами вправлятися в музиці, лише підтверджують правило: ніхто не знає, скільки особистостей, позбавлених у дитинстві вільної природної гри, було безнадійно скалічено.

ГРА – ДІЛО ПОВАЖНЕ

Для дитини гра — це не спосіб втекти від труднощів, вона їй не полегшує життя, якраз навпаки, ускладнює його, робить ще важчим. Дорослі не мають слушності, коли думають, що дитячі ігри — просто розваги, забави,витребеньки, ухиляння від серйозних справ. Хто не чув, як батько-матір нарікають: «Він (чи вона) тільки б грався, не читає книжок, – не хоче вчитися». Іноді й вчителі скаржаться батькам, що їхня дитина бавиться на уроках, не слухає пояснень, не робить того, що їй кажуть. А що можуть вдіяти батьки? Вони не мають іншої ради, ніж вмовляти, наказувати, забороняти, карати — діяти, як на сьогоднішні мірки, далеко не педагогічно.

Звісно, не йдеться про те, щоб дорослі заплющували очі на всі розваги дітей і лише пасивно чекали, поки ті облишать гру. Йдеться радше про інше: треба визнати, що грайливість — природний стан дитини, необхідний для повноти її розвитку. Природа наділяє дитину не тільки нахилами, фізичними даними й потребою у певному виді діяльності, вона ще й дає їй премудрого внутрішнього учителя, який скеровує її діяльність і розвиток. Природа ж бо й сьогодні, коли минуло вже мільйон років відтоді, як людство ступило свої перші кроки, й коли говорять про часи цивілізації, не доручає, не бажає доручати свої творіння лише турботам батьків та вихователів. На дорослих, які оточують дитину і зобов’язані дбати про неї, покладено створити матеріальні й духовні передумови для вільного формування її природних нахилів і волевияву, з врахуванням законів дитячого розвитку.

Якби дитину частіше оточували дорослі, що вміють із нею гратися, все було б гаразд. На жаль, дитячі ігри нам заважають, вони відвертають нас від нашого діла, тож і не дивно, що ми виявляємо педагогічну інертність, об яку вони розбиваються. А дитина керується природною цікавістю, дитина не слухає того, чого їй належить навчитися: у неї спонтанні бажання, вона хоче все на світі знати. Але для цього їй потрібні добре розвинені пізнавальні навички.

Щодо мене, то я завжди намагався виявити те, що в педагогічному процесі допомагає формувати особистість підлітка. Я, безумовно, схильний до гуманної педагогіки, педагогіки співпраці, педагогіки особистості. Тож закликаю вивчати психологію гри, щоб пізнати суть функціональних тенденцій; вільний вибір, долання перепон на шляху могутнього волевияву — життєво важливі для дитини.

ЗВОРОТНИЙ БІК НАВЧАННЯ ЧЕРЕЗ ГРУ

Нині дуже модно казати, що гра — найперша методика навчання. Звісно, таке захоплення є реакцією на авторитарні форми педагогіки. Але слід остерігатися згубних ефектів навчання через гру, бо що більше ми охороняємо дитину від серйозних занять, то важчим потім буде для неї перехід до них. Інша річ, що треба робити цікавими серйозні заняття, — це й має бути головною метою освіти.

Ігрова діяльність сама собою не забезпечує повноцінного розвитку дитини. Зрештою, воля яку дитині дають, не означає, що їй слід лише розважатися і що слід мерщій задовольняти найменші її примхи. Безперечно, гра — необхідна основа розвитку індивіда і корисна як для нього, так і для суспільства. Але наука має бути серйозною і саме її серйозністю нам треба зацікавлювати дитину. Серйозність у жодному разі не перешкоджає волевияву; важливо лише не зводити навчання виключно до серйозного.

Навчімося у педагогічному процесі не руйнувати у дитини відчуття вільного вибору шанувати всю повноту її життя. Якщо цього пощастить досягти, в нас не буде потреби заманювати її грою, розвагами, улещувати її. Все це стане зайвим, бо якраз серйозне ставлення, повага до особистості школяра допоможе йому успішніше осягнути складні проблеми, які постають перед ним як об’єкт пізнання, моральна засада чи питання поведінки.

Автор: Шалва Амоношвілі.

P. S. Також психологія гри окрім всього іншого пояснює схильність, ба навіть пристрасть окремих людей до комп’ютерних ігор, причому це можуть бути як віртуальні логічні ігри з сайту http://game2ok.com/category/3-logicheskie/, військові стратегії, квести та ще багато всього іншого. Просто таким чином ці люди неначе повертаються у своє дитинство, асоційоване із грою.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers