Чому ми жадаємо безсмертя?

Posted by on November 17, 2014
Журнал Пробудження

гріб

Основний трагізм життя – це трагізм смерті. Яким кладовищем стає для нас весь світ, коли ми опускаємо в могилу найулюбленішу і найдорожчу істоту, яку любимо більш себе! Ніхто і ніщо не може нас втішити, розвіяти нашу скорботу і тугу! Всі поради зануритися в «практику» життя, щоб забутися, рівносильні запрошенню напитися до нестями.

Забутися, звичайно, можна. Але це забуття, чим би воно не називалося (вином або «практикою» життя), не вирішує трагедію, природа якої полягає саме в емпіричній безвиході. Смерть емпірично непереборна, і ця безвихідь стикається з наявною в людській душі жагою життя, спрагою нескінченної досконалості і могутності. Наука і розвиток суспільних відносин можуть продовжити життя, можуть поставити людину в кращі умови і значно зменшити смертність від хвороб, але вони безсилі проти трагізму смерті.

Уявіть собі, що вас присудили до страти, але виконання її відстрочили на місяць і відпустили додому. Що стали б ви робити? Змогли б ви чимось зайнятися? Навіть якби ви й змусили себе взятися за якусь справу, ви негайно відчули б і зрозуміли б всю безглуздість свого заняття. Але ж ми всі на положенні засуджених до смерті, на положенні чекаючих відстрочки смертного вироку. Для одних вирок буде приведений у виконання раніше, для інших – пізніше. Але суть від цього не змінюється. Всі ми смертники. Причому в буквальному, точному сенсі слова. В цих умовах людина (тобто смертник) не має права бути оптимістом і проявляти активне ставлення до життя. Який сенс для неї прагнути до якоїсь віддаленої мети, до якогось ідеалу, самовіддано служити людям і т. д.? Психологічно зрозуміло, що у такої людини будь-яка справа буде валитися з рук. Їй б тільки випити, щоб забутися, або, щоб припинити болісне очікування страти, покінчити життя самогубством.

Люди високої культури, особливо під старість, коли вони звільняються від дріб’язкової суєти життя, маючи час для роздумів, мимоволі замислюються про смерть, чому сприяє і крах багатьох ілюзій молодості. Досить згадати «Сповідь» Л. Толстого і «Лист самогубці» Достоєвського. Брати Гонкур у своєму відомому «Щоденнику» розповідають, що при зустрічах з друзями – знаменитими письменниками – питання про смерть найчастіше становило предмет їхньої бесіди. Посилання на те, що «здорові», «нормальні» люди не думають про смерть, просто її не помічають і т. д., підтверджують наші доводи, а не спростовують їх. Дійсно, тільки непослідовністю, тільки самообманом, через створення різного роду ілюзій, безрелігійна людина рятується від кошмару свідомості істинного свого становища – становища приреченого на страту смертника.

«Що ж підтримує людину, – питає Гюї де Мопассан, – що змушує її любити життя, сміятися, веселитися, почувати себе щасливою? Ілюзія. Вона заспокоює і заколисує нас, вічно обманюючи і зваблюючи! Вона надягає на наші очі то блакитні, то рожеві окуляри, спускається до нас з першими променями висхідного Сонця, витає навколо нас, купаючись в блідому сяйві Місяця. Вона струмує перед нами у водах прекрасних рік, зростає разом з травою, цвіте разом з квітами, бродить у вині, п’янить нас, чарує, зводить з розуму. Вона приховує від нас жахливу одвічну марноту життя, видозмінює вигляд речей і замість постійно чатуючого нас горя показує лише постійно втікаюче від нас щастя.

Завдяки ілюзії, матері знаходять розраду після смерті дітей. Завдяки ілюзії, старі ще можуть сміятися! Інші втрачають ілюзію, цю велику брехуху, і несподівано бачать життя, справжнє життя, голе, безбарвне. Ці люди кінчають із собою, кидаються з мостів в річку, труяться фосфорними головками сірників, білим порошком миш’яку, вставляють собі в рот дуло пістолета. Адже достатньо обманщиці підняти вуаль, накинуту нею на світ, досить людям розчаруватися в коханні, побачити крах своїх надій, щоб їм все стало ясно і вони віддали перевагу покінчити рахунки з життям» («Розмова про сумне»).

Нам можуть заперечити: чим краще ваше становище релігійних людей, адже і ви теж смертники ?! Між тим існує дуже велика різниця між атеїстом і віруючим в їх відношенні до життя і смерті. Для віруючого земне життя – лише «прелюдія», тільки підготовчий період до майбутнього повноцінного, прекрасною і гармонійного життя. Смерть для нього – лише перехід від однієї, нижчої стадії життя до іншої – вищої. Для атеїста земне життя – все! Перше і останнє. Тому смерть для нього – кінець всьому, непереборна трагедія. Для віруючого ж трагедія смерті долається радісною свідомістю безсмертя, земне життя набуває глибокий сенс – підготовчого періоду до вічного життя.

Якщо земне життя є підготовчим періодом до вічного життя, то, очевидно, людина, що усвідомить це, повинна проявити максимум активності як в боротьбі за соціальні ідеали, які висловлюють християнську любов до людей, так і в сенсі інтенсивності свого духовного життя; за короткий період перебування на Землі вона повинна встигнути з сирої брили природної даності великими труднощами, тривалим подвигом висікти (як скульптор) прекрасну людську Особу, виховати в собі духовну особистість і наповнити її тим безсмертним змістом, який залучає її до Вічності.

Цю думку розвивав Гете в своєму вченні про потенційне або умовне безсмертя. Великий поет і мислитель стверджував, що безсмертя не дано, а задано, як задача, що підлягає подоланню у творчій активності людини, що існують різні ступені безсмертя, строго відповідні підсумкам життя, тобто – енергії, силі, висоті, чистоті та безперервності творчої діяльності індивіда . «Я не сумніваюся в продовженні нашого існування, – говорив Гете, – так як природа не може обійтися без ентелехії. Але не всі ми безсмертні в однаковій мірі, і хто хоче в прийдешньому проявити себе, як велику ентелехію, повинен вже тепер бути нею» (Еккерман І. П.«Розмови з Гете»).

По суті кажучи, воля до життя, тобто ненаситне прагнення жити, діяти і творити, і є неусвідомлена жага безсмертя. Парадокс в тому, що чим більше людина задоволена тутешнім, тим менше вона відчуває потяг до позамежного. Ось чому для духовного пробудження бувають потрібні ті страждання і лиха, які руйнують ілюзію досягнутого щастя. «Благополуччя всього частіше призводить до грубого житейському матеріалізму. Навпаки, духовний і, особливо, релігійний підйом зазвичай зароджуються серед тяжких випробувань. Найглибші одкровення світового сенсу зв’язуються з тими найбільшими стражданнями, якими пробуджується і загартовується сила духу» (Е. Трубецькой. «Сенс життя»).

Про те, що переживання, пов’язані зі смертю, одухотворяють людину і збагачують її інтелектуально, кажуть люди, які далеко стоять від релігії, що володіють реалістичним складом розуму, як, наприклад, В. Г. Короленко: «… Смерть – найглибше джерело містицизму»; «… І особливе почуття смерті, якщо тільки, пустивши його в душу, негайно ж охопить її думкою, свідомістю, розумом, – дасть дуже багато і думок, і розуму, і свідомості» («Десять років в провінції»).

Звичайно, з атеїстичної точки зору, людина вмирає так само, як всі тварини, від яких не залишається нічого, крім трупів, праху, тліну. Однак, приховуючи від смертельно хворого гірку і жорстоку правду і зваблюючи його нездійсненними надіями, ми тим самим забираємо у нього останній шанс для єдино важливої справи всього його життя – звернення до Бога. Ми нелюдяно забираємо у нього останню можливість виконати своє призначення на Землі перед відходом в інший світ. Але мотиви спраги безсмертя кореняться в таємній глибині людської душі, їх не можна повністю заглушити.

Слід виділити, принаймні, кілька таких мотивів: 1. Ненаситна жага пізнання; 2. Потреба в невпинній, нескінченній творчості; 3. Глибока любов до живої, людської особистості.

Є люди, захоплені такою ненаситною жагою пізнання, що їм мало земного життя, щоб задовольнити цю спрагу. Один з найбільш культурних російських письменників XX століття, який володів величезними знаннями, Валерій Брюсов, підбиваючи підсумок своєї різнобічної вченості, вигукував: «Який жалюгідний цей гордовитий перелік порівняно з тим, чого я не знаю… Якби мені мати сто життів, вони не наситили б всієї спраги пізнання, яка спалює мене».

Цю думку добре висловив А. П. Чехов в одному з кращих своїх оповідань «Чорний монах». Герой оповідання Коврин запитує у свого привида: «Яка мета вічного життя?» – І отримує відповідь: «Як і будь-якого життя – насолода. Справжня насолода – в пізнанні, а вічне життя надасть незліченні і невичерпні джерела для пізнання, і в цьому сенсі сказано: «В домі Отця Мого обителі багато суть» (Ін. 14,2).

Інший мотив бажання безсмертя – творчість, яка за своєю природою нерозв’язна і безмежна, бо душа людська має внутрішню нескінченність, і тому для прояву всіх її творчих можливостей потрібна ціла вічність, тобто безсмертя. Істинні генії завжди стверджували безсмертя як необхідну передумову свого активного творчого життя або ж тужили про безсмертя, жадали його в глибині душі.

Нарешті, найбільш очевидний мотив бажання безсмертя – любов (навіть більше тут пасує слово «кохання»). Цікаві висловлювання про це ми знаходимо у знаменитого російського хірурга М. І. Пирогова: «… я перший раз в житті відчув смуток про життя. Вперше я побажав безсмертя потойбіччя. Це зробило кохання. Хотілося, щоб кохання було вічне, – таке воно було солодке. Померти в той час, коли кохаєш, і померти навіки, безповоротно, мені здалося тоді, в перший раз в житті, чимось надзвичайно страшним» («Севастопольські листи і спогади»).

Видатний російський філософ, професор Московського університету С. Н. Трубецькой у своїй найбільш глибокій й захоплюючій роботі «Віра в безсмертя» розвивав ту думку, що підставою такої віри є віра в особистість людини, її неповторну своєрідність, її духовність і ідеальну, нескінченну цінність, живлену самопізнанням і духовним спілкуванням з ближніми, тобто духовний досвід істинної любові до людини. С. Н. Трубецькой обґрунтовує свою думку твердженням, що духовно-моральний досвід більш переконливий, ніж матеріальний факт видимого тління, бо у серця, у любові, у духовного досвіду є свої закони, свої факти, незрівнянно більш переконливі, ніж видима матеріальна даність.

Тут ми можемо послатися на дуже цінні в психологічному відношенні визнання атеїстів, які заперечують Бога, але володіють досвідом живої, самовідданої і чуйної любові. Саме на атеїстів, у яких під впливом смерті гаряче улюблених близьких людей зароджувалася, як Фенікс із попелу, віра в їх безсмертя! Такі атеїсти, заперечуючи безсмертя розумом, водночас енергійно стверджують його своїм серцем, всією душею своєю.

В. Г. Короленко, наприклад, «покінчивший» з релігією ще в шкільні роки, раптом, під впливом смерті своєї дочки, повертається до релігійної проблематики, замислюється про смерть і в результаті створює свою теорію пантеїстичного безсмертя.

Думки про неповторну індивідуальність кожної людини, про душу, як особливий нескінченний світ – мікрокосм, і про неможливість примирення з загибеллю цього світу прекрасно виражені у відомому вірші Є. Євтушенко («Не люди вмирають, а світи»).

Є ще один мотив спраги безсмертя, про який ми нічого не сказали. Це – любов до Бога, властива містично налаштованим натурам. Якщо звичайне, людське кохання буває так солодке, що померти, коли кохаєш, здається чимось надзвичайно страшним і трагічно безглуздим, то що ж можна сказати про любов до Бога, тобто не обмежену часом і смертю? Адже Бог є сама Лучезарна Краса, і переживання цієї любові в містичній душі можна порівняти (по інтенсивності почуття, його глибині) з радощами і блаженством першого чистого людського кохання між чоловіком і жінкою (таке порівняння міститься у біблійній «Пісні над піснями»).

Автор: Б. Бакулін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers