Мудрість розмов. Частина друга.

Posted by on November 30, 2016

Не болтай

«Говорити — тільки псувати бесіду». (Англійська приказка).

Одного разу до Сократа привели нового учня. Молодий чоловік горів бажанням оволодіти наукою, яка межувала з мистецтвом, — наукою красномовства. Заради цього він здійснив нелегку подорож в Афіни. Однак, поговоривши з ним кілька хвилин, Сократ зажадав за навчання подвійну плату. Чому? Це ж питання задав йому учень. «Тому що мені доведеться навчати тебе двом наукам,— відповів філософ, — не тільки науці говорити, але і тому, як треба мовчати».

Невідомо, наскільки успішними виявилися ці заняття. Судячи з того, що в переліку славетних ораторів ім’я цього учня не дійшло до нас, Сократу навряд чи вдалося відучити його від поганої звички до багатослівності.

Про подібних людей з подивом та іронією писав давньогрецький історик Теофраст, «Балакучість — це нудні розмови, розмови довгі й бездумні. Балакучий чоловік сяде поруч з ким-небудь, кого не знає, і починає розхвалювати свою дружину або переказувати сон, який він бачив минулої ночі, або почне описувати свій обід — страву за стравою. Коли він перейде до своїх справ, він повідомить, що у молодого покоління немає тих манер, що у старшого, що ціни на пшеницю виросли, що в місті багато іноземців, що кораблі зможуть вийти в море лише після свята Діоніса. Він розповість, про що говориться в народних зборах, і навіть перекаже, виголосить перед вами промови, з якими виступить, коли стане членом зборів».

Це було написано 2200 років тому. З тих пір історичні формації змінювали одна одну, могутні імперії виникали і зникали безслідно, як дим в небі, відбувалися найбільші перевороти в суспільстві та науці, і лише ця категорія людей перебувала без змін. «Базіка хоче змусити себе любити і викликає ненависть, прагне надати послугу і стає нав’язливим, бажає викликати подив і робиться смішним». Нажаль, ці слова Плутарха могли б бути сказані і вчора.

Щоправда, у певних ситуаціях багатослівність виявляється дуже цінною якістю для політичного діяча. Ми маємо на увазі такий прийом парламентської боротьби, як обструкція. Бажаючи перешкодити прийняттю того чи іншого рішення, його противники вдаються до своєрідного методу; вони беруть слово і кажуть без зупинки протягом багатьох годин. Так, у США один з сенаторів, виступаючи при обговоренні законопроекту про громадянські права, говорив без перепочинку 24 години 18 хвилин. Це рекорд, який, імовірно, нелегко побити.

«Не слід заволодівати розмовою, як вотчиною, з якої маєш право вижити іншого, — писав Цицерон. — Навпаки, потрібно намагатися, щоб кожний мав у розмові свою чергу». Однак ця блага порада батька ораторського мистецтва поширюється, як ви бачили вище, не на всі ситуації.

Дотепне обґрунтування того, що в промовах слід зберігати стриманість, наводить «Юності чесне зерцало» — повчальний твір початку XVIII століття. «Природа влаштувала нам лише один рот або уста,— читаємо ми там,— а вуха дано два, тим показуючи, що охочіше слідує слухати, ніж говорити».

Особливий підвид базік у всі часи становили любителі анекдотів. Зазвичай це люди, яким дуже хотілося б бути душею товариства, але які не вміють зробити розмову цікавою для всіх і, не володіючи мистецтвом бесіди, користуються тому ерзацами цікавості. Важко не згадати в цьому зв’язку афоризм Буало: «Анекдоти — це дотепність тих, хто її не має».

Якось якийсь літератор за прізвищем Башуцький довго вмовляв Белінського приїхати до нього пообідати. Поступаючись його наполегливості, Белінський зрештою погодився. З ним поїхали Мов і Панаєв. Обід виявився відмінним, проте радість була передчасною. Гості не підозрювали, який їх чекає «десерт».

Після обіду господар запросив усіх в кабінет. Він запобігливо розмістив гостей у глибоких кріслах, а Белінського посадив супроти себе. Після чого дістав величезний рукопис і з захватом почав читати гостям свій новий роман.

«Белінський глянув на мене з жахом»,— згадував згодом Панаєв. Самому Панаеву і Мову пощастило. Вони заснули на половині першої глави. Коли Панаєв прокинувся і глянув на годинник, було вже дев’ять годин вечора.

«Вибачте мене, Олександр Павлович,— зважився він перервати автора, — я повинен їхати, я дав слово, мені дуже шкода, що я позбавляю себе задоволення… Белінський люто глянув на Панаєва, але нічого не сказав.

— Ви вчинили зі мною самим ганебним чином,— говорив він Панаеву на наступний день,— чи знаєте ви, що я до чотирьох годин повинен був висидіти у Башуцького, не встаючи з місця. Він прочитав мені всю першу частину свого роману. Як мені було, ви можете собі уявити! Сьогодні я хворий, у мене груди розболілися, в голові чорт знає що…»

Чехов, цей надзвичайно м’який і вихований чоловік, нерідко ставав легкою здобиччю настирливих базік. На одного з таких безцеремонних візитерів він якось скаржився Купріну. Виявляється, якийсь віддалений його знайомий мав звичку, ледь він приїжджав до Ялти, зараз же заявлятися до Антона Павловича. «І сидить з ранку до обіду,— журився Чехов.— В обід поїде до себе в готель на півгодини, а там знову приїжджає і сидить до пізньої ночі, і все говорить, говорить, говорить… І так кожен день».

Базіка, як і більшість людей безтактних, зазвичай перебуває в блаженному невіданні щодо того, наскільки важко буває він всім, хто має з ним справу.

Далі буде.

Автор: А. Горбовський.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers