Які навчальні заклади є найдавнішими? Ті, де людей навчали сільському господарству? Медицині? Військовому мистецтву? Ні. Одними з перших навчальних закладів були школи з риторики, де молоді люди вчилися говорити лаконічно, яскраво і виразно. Древнім було добре відомо, що вміння вести розмову — це мистецтво. Недарма перше повчання про те, як слід говорити, ми знаходимо ще на глиняних табличках стародавнього Шумеру (4-2 тисячоліття до н. е.): «Не розкривай вуст, бережи уста, не кажи негайно, якщо роздратований, доведеться негайно покаятися за необдуману мову…»

Коли була відкрита Америка і орди оскаженілих конкістадорів вирушили на завоювання нових країн, вони застали досить своєрідну цивілізацію. Тодішні мешканці Мексики не знали, наприклад, возів, не додумалися навіть до колеса. Але їм було вже відомо велике значення слова, і ніщо не цінувалося у них так, як вміння вести бесіду. «Говорити слід спокійно, — читаємо ми в одній з древніх мексиканських хронік, — не говори занадто швидко, не гарячкуй, не підвищуй голос, мова повинна бути ясною і спокійною».

Люди, приносили криваві жертви своїм лютим богам, і з надзвичайною турботою ставилися до сказаного слова, боячись поранити ближнього. «Якщо ти побачиш чи дізнаєшся що-небудь,— продовжує хроніка, — зроби вигляд, що тобі нічого не відомо, і промовчи, особливо якщо це щось погане, що має відношення до кого-небудь».

Трактати про «тонкощі вести розмову» писали і мусульманські автори. На Сході мистецтву мовлення приділяли надто багато уваги.

…Посол Китаю був у гніві. Він кривився і роздував ніздрі. Йому, посланцеві імператора Піднебесної імперії, ці нікчеми сміють відмовляти у свіжих конях! Шанобливо, дуже шанобливо старійшини Фергани пояснили високому послу, що надати йому і його свиті свіжих коней буде важко, дуже важко. Вони не хочуть порушувати закони гостинності, але нехай посланець імператора буде справедливий. Адже в його свиті кілька сотень чоловік! Однак посол сина неба не побажав бути справедливим. За словами літописця, він «вийшов у розмові з благопристойності і пішов, не дослухавши».

Піти, не дослухавши було найбільшою образою. Ледь високі різьблені двері закрилися за послом, як решта зрозуміли, що той, хто пішов, підписав собі смертний вирок. Бо така образа може бути спокутувана тільки смертю. І поки посол у супроводі численної свити та охорони караванною стежкою поволі рухався з Фергани, навперейми йому через піски і гори скакали вершники. Їм належало здійснити вирок ображених старійшин. У місті Ю помста наздогнала посла, який заплатив життям за те, що дозволив собі забути про хороші манери.

Правило не розмовляти «з негідним», як спосіб підкреслити власну перевагу, свою винятковість, іноді встановлювалося навіть спеціально. Опричники Івана Грозного давали присягу не розмовляти ні з ким із земських. «Часто бувало,— писав сучасник, що якщо знайдуть двох таких в розмові, вбивали обох, яке б положення вони не займали».

А один з римських патриціїв — Палант, людина, якій Нерон був зобов’язаний своїм троном, пояснювався зі своїми слугами лише жестами і кивками. Коли ж потрібно було зробити якесь важливе розпорядження, він віддавав письмовий наказ. За все життя він жодного разу так і не зійшов до розмови з ким-небудь зі своїх слуг.

Не вислухати мовця — цей прийом добре відомий і в парламентській практиці. Немає, наприклад, більш вірного способу образити супротивника, ніж заснути в самий розпал його нападок, виявивши тим самим навмисне нехтування до його слів. Лідер парламентської більшості відомий лорд Норт так і чинив. Коли атака опозиції досягала максимального напруження і черговий оратор захлинався на трибуні в лютих звинуваченнях, лунало раптом тихе посопування і присвист. Лорд Норт безтурботно спав.

На жаль, і в наші дні дехто користується ще «методом лорда Норта». Прикро буває, коли доводиться кілька разів звертатися до людини, яка робить вигляд, що не чує ваших слів, не помічає вас? Звичайно, прикро. Але навіщо, питається, співробітнику установи, секретарю, продавщиці бути навмисно неуважними до ваших слів?

У спадок від минулого дісталося нам якесь уявлення, яке досі таїться десь у глибинах свідомості окремих людей. Уявлення це зводиться до тієї думки, що чим більше людина принизить іншу, тим більше піднесеться сама в очах оточуючих. Так робили, наприклад, охотнорядські купчики. Чим більше вдавалося їм образити якого-небудь офіціанта, бідного чиновника чи простого чоловіка, що стояв нижче в соціальній ієрархії, тим більшими шишками відчували вони себе. Чи не до цих зразків сходить поведінка того, хто навмисно не відповідає, коли до нього звертаються, хто тримається так, ніби співрозмовник для нього пусте місце? Згідно убогим уявленням такої людини, йому здається, що тим самим він підкреслює власну значущість, стверджує повагу до себе.

Чому ми говоримо тут про все це? Тому, що навіть той короткий діалог, який відбувається, коли ви приходите в який-небудь заклад або магазин,— це теж розмова. І розмова, як і всяке спілкування людини з людиною в нашому суспільстві, повинно будуватися на взаємній повазі один до одного. А всяка бесіда, навіть найкоротша, починається з вміння вислухати співрозмовника.

«Вкрай неввічливо не вислухати мовця з повною увагою. Ніщо не може бути грубіше, не приємніше як дійсна або уявна неувага до співрозмовника». Це рядки зі знаменитих «Листів до сина» лорда Честерфілда. Написані ще в XVIII столітті, «Листи» ці стали свого роду енциклопедією хороших манер.

Отже, як не парадоксально, але мистецтво вести розмову завжди починалося з уміння слухати співрозмовника. Ми могли б назвати багатьох видатних людей, які володіли цією прекрасною якістю — вмінням бути уважним до співрозмовника і аж ніяк не тому, що прагнули слідувати тій чи іншій букві етикету. Увага до співрозмовника, до його слів, була для них природним наслідком їх ставлення до людей, яке ґрунтувалося на щирому інтересі та повазі до людини.

Далі буде.

Автор: А. Горбовський.