Паломництво атеїста на святу землю

Posted by on March 7, 2017

Гора Фавор

Ізраїль. Місто Назарет. У базиліці на горі Фавор ми зупинилися біля масивного дерев’яного люка в підлозі біля вівтаря. Старий чернець повільно підійшов і насилу відкрив люк. З квадратного отвору війнуло вогкістю. Прямо перед нами виявилася величезна брила вапняку, що вінчала колись гору Фавор.

- Тут, – сказав чернець, – Христос явив учням свою божественну сутність, одяг Його став білим, а над головою з’явилося світіння.
- Ви точно знаєте, що так було, – запитав я його, – чи це треба тільки вірити?
- Знаю, – відповів він. – Ось гора, ось камінь, тут Він стояв. Тепер і ви знаєте те ж саме.

Пишатися тим, що ти атеїст, нерозумно. Втім, на мій погляд, не менш нерозумно відчувати гордість від того, що ти – віруючий. І те, й інше – не заслуга і не ганьба, але лише попередній результат конкретного людського життя. А життя наші – я маю на увазі тих, хто встиг побувати і в піонерах, та комсомольцях, і в членах партії, – склалися в сенсі духовному дуже схоже.

Справедливий лад, який ми нібито будували, обернувся міражем, його боги і апостоли виявилися злодіями, зміст і символи віри розтанули, інші – не були посіяні і тому так і не зійшли в душах мого нещасного покоління.

Факт: ми залишилися хронічними атеїстами. Хреститися на православні купола, плутаючись у тому, з якого плеча починати класти хресне знамення? Як бути нам у цьому новому часі без віри і без Бога? Чому і навіщо серцева мука тягне і тягне нас туди, де майже два тисячоліття тому загинув на римському хресті проповідник з Назарету? Чому і донині не вичерпується щирий інтерес до історії чоловіка, який підкорив півсвіту своєму моральному полю?

У печері, де народився Христос

Ізраїль – єдина країна, де християнські святині не привозили на вічне зберігання в храми, а, навпаки, храми споруджували на місці християнських святинь, навіки зберігаючи їх для нащадків. Майже кожен відомий нам крок Христа, Марії, інших персонажів біблійної драми нині укритий під склепіннями храмів:

- досі в Назареті б’є джерело, з якого дві тисячі років тому брала воду Марія і у якого архангел Гавриїл сповістив їй, що “слово Бога матеріалізувалось в її череві”;
- досі існує місце, де жило святе сімейство і де юнак Христос навчався теслярувати під керівництвом Йосипа;
- досі склепіння храму на горі Фавор зберігає під собою камінь, на якому стояв Ісус, говорячи з учнями;
- досі інший камінь, що вінчав гору Голгофу, укритий склепіннями храму Гробу Господнього в Єрусалимі;
- досі церква Різдва у Віфлеємі оберігає маленьку печеру, де стояли ясла з немовлям…

Коли перші християни взялися споруджувати свій перший храм, вони вирішили, що його приміщення буде складатися з двох поверхів; підвального – в пам’ять про те, як доводилося ховатися від римської влади піонерам християнської віри, і головного храмового простору. Так от, підвали тих храмів як раз і зберігають головні християнські реліквії. Щоб потрапити на місце, де народилося немовля, спочатку слід увійти в храм, а потім спуститися по спеціальній драбині вниз, в крипту, де донині горить свічка на виступі в маленькій печері. І навіть джерело, з якого брала воду Марія, звучить там, в глибині крипти, куди йдуть стародавні круті східці, прямо з храмового приміщення.

А все-таки хто сказав, що саме тут лежало у яслах немовля, що саме тут Марія брала воду з джерела, що саме в цьому місці жили Йосип, Марія та Ісус, що саме там стояв хрест з розп’ятим Христом? Хто це визначив?

Виявляється, у істориків є відповідь і на це питання. Спочатку в 320-ті роки нової ери це зробив римський імператор Костянтин (він переніс столицю імперії з Риму в місто, назване згодом Константинополем). Імператор співчував християнам і відчував справжній інтерес до біблійної драми, що розігралася на цій землі. Після Костянтина Великого ідентифікацією християнських святинь зайнялися хрестоносці. Судячи з усього, і вони виконали роботу сумлінно.

Що ж стосується головного питання – так чи був взагалі такий чоловік Ісус Христос? – віруючий відповість: “вірю, що був”, атеїст скаже: “знаю, що був”. Я знаю, що такий чоловік був.

Не камені в криптах храмів і не свідчення Йосипа Флавія дісталися нам в якості історичних аргументів. Краще і найпереконливіше з того, що залишилось нам, – Нагірна проповідь, виголошена неподалік від Назарета, в невеликому районі, де з дозволу римлян будь-який проповідник міг говорити все, що не дозволялося в юдейських синагогах.

Нагірна проповідь

Ми приїхали на цей пагорб у сутінках. Озеро Кіннерет відображало призахідне небо з рудими пір’ями хмар. Лінія найближчого хребта була чиста і велична. Все тут залишилося незмінним з тих пір: і озеро, і гори, і цей пейзаж. Досить встати лицем до озера, щоб уявити собі майже фантастичну картину: 2000 років тому молодий проповідник з Назарету бачив те ж саме, що і ти бачиш зараз. Але тільки тобі важко вимовити в повній згоді з власною душею і розумом: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто гонить вас…

Помилка римського намісника

Я і не знав цієї історії. Дійсно, чому Марія, яка все життя прожила в Назареті, народжує немовля у Віфлеємі, за сотні кілометрів від північної Галілеї? Як і чому опинилася Марія у Віфлеємі?

Вона прийшла з Назарету, вагітна, щоб відзначитися у римського намісника Кверінія: римляни розпочали перепис населення в підвідомчих територіях. У Віфлеємі зібралося море народу, постоялі двори були забиті, люди тулилися в сусідніх печерах, чекаючи своєї черги до переписувача. У печері, на околиці міста, де тримали худобу, примостилась і Марія. Тепер це місце – не тільки самий центр Віфлеєму, але і центр християнської цивілізації: тут в печері народився маленький Ісус.

печера, де народився Ісус

Не так давно історики взялися вивчати збережені документи і свідчення того перепису, до чималого подиву, з’ясували, що дата Різдва Христового була встановлена з помилкою на чотири роки. Це означає, що ми з вами насправді живемо не в 2017-му, а в 2021-му році від Різдва Христового.

Так, кожен народ має право поклонятися своєму божеству. Тому, можливо, донині немає миру в містах, де народилися боги. Що ж до Віфлеєму, то тут суперечка не тільки теологічна, все куди серйозніше, і туристу знати про це не тільки корисно, але й необхідно.

Біля стіни плачу

Кожен, хто потрапляє сюди, на цей просторий майдан перед гігантською кам’яною перешкодою, бачить одне й те ж: старі, дорослі чоловіки, жінки і діти говорять зі стіною, підійшовши до неї впритул, уткнувшись у неї обличчям або спершись об неї двома руками і опустивши голову. Стіна Плачу в Єрусалимі… Я і сам бачив, як люди щиро плакали і немов просили чогось у цієї мовчазної і суворої вапняної громади.

Стіна Плачу

Тут багато людей у чорних широкополих капелюхах, в чорних ж піджаках, з довгими трубочками волосся, закручених на скронях. Це єврейські ортодокси. Тут вони читають псалми, тут же, зліва від стіни, – синагога, укрита аркою колишніх кріпосних споруд. Для ортодоксального єврея це зовсім не Стіна Плачу, а просто західна стіна Храму, що існував в Єрусалимі ще за царя Ірода, зруйнованого і оскверненого потім. Вважається, що саме втрату Храму оплакують біля західної стіни євреї. Можливо. Але коли я підійшов до стіни впритул, то помітив, що всі щілини і зазори між величезними каменями в стародавній кладці обтикані акуратно згорнутими папірцями. Думаю, цих папірців була там не одна сотня тисяч. Потім мені пояснили, що існує повір’я: якщо залишити стіні записку з благанням про допомогу, і якщо помисли твої щирі, то допомога обов’язково прийде.

Стіна Плачу

Площа перед цією спорудою розділена надвоє низенькою металевою огорожею. Ліва половина тільки для чоловіків, права тільки для жінок. Щоб гріховні думки не долали людину під час молитви. Однак, гадаю, чимало чоловічих сліз витекло тут в мольбах про коханих і матерів, а жіночими сльозами напевно политі записки про порятунок коханих.

У будь-якому випадку і площа перед стіною – символ Ізраїлю, і саме ізраїльське суспільство чітко поділені. І межі розділу дотримуються неухильно і строго. До шестиденної війни 1967 року і сама ця площа, і храмова стіна, і все старе місто Єрусалиму належали Йорданії. За тиждень євреї пересунули кордону на кілька десятків кілометрів на схід – до Мертвого моря і на північ – до Голанських висот. Але в проміжку на відвойованій (або захопленій?) території залишилися арабські села і навіть міста, які ніколи не припиняли війни з “визволителями”. І навіть у відносно спокійні періоди тут тривало мирне захоплення територій.

Навколо арабських сіл і донині продовжують рости, як гриби, ізраїльські поселення. Як правило, вони починаються з каравану. Що таке караван? Це коли кілька сімей закидуються вертольотом на вершину гори, живуть там у вагончиках і будують собі будинки.

Через півроку на місці вагончиків виростають прекрасні вілли, ще через рік це вже нове єврейське селище, яких тут з’явилося безліч – від одного кордону до іншого. Я чув тут перероблений на місцевий лад добре знайомий нам з дитинства віршик: “А з нашого вікна Йорданія видна. А з вашого віконця Сирії трошки…” Але головне для держави в тому, що це – єврейська земля в державі Ізраїль, що складається сьогодні з євреїв і арабів.

Євреї і араби в Ізраїлі живуть автономно, це окремі світи, різні середовища, на кордонах яких, проте, раз у раз виникають зони підвищених температур, що призводять до соціальних пожеж і вибухів.

Якщо вам доведеться бути в Єрусалимі в суботу, ви, звичайно, зверніть увагу, як різко розпадається місто рівно на дві частини – арабську та єврейську. Перша шумить, життя тут кипить, як у будь-який інший день. Друга завмерла і замовкла: транспорт не ходить, рідкісні перехожі на тротуарах, закриті магазини. У євреїв – Субота, священне свято.

Далі буде.

Автор: Юрій Лепський.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers