Психологія містичної практики

Posted by on August 30, 2013

Ісихазм

Існує чимало православних переказів з таким сюжетом: чернець, бажаючий перевершити своїх товаришів в аскетичному подвижництві, палаючий нетерпінням швидше бути осіненим благодаттю, бачити святих і ангелів, починає, незважаючи на заборону духовного наставника, виснажливі духовні вправи. Результат незмінно несе загибель. Його може вразити божевілля. Наприклад, ченцеві здається: він став таким легким, що здатний рухатися по повітрю і його ось-ось підхоплять ангели (як сказано в одному з псалмів: «На руках возмут тя, да не когда преткнеши о камень ногу твою…») Або браття зауважує: аскет починає уникати церковні служби, прибирає з келії хрест. Значить, під виглядом ангелів до гордія приходили біси …

За православним уявленням, чуттєва, плотськи-обважніла людина однаково недоступна впливу темних і світлих сил, але «стоншуючи» аскетичними вправами своє тіло, вона робиться «відкритою» і для Бога, і для диявола. Тому не випадково в переказах подвижники-аскети так часто спокушаються бісами.

Жорсткі форми впливу на власну свідомість використовувалися в православ’ї з обережністю. Під подвижництвом і аскезою частіше розумілося «уявне роблення», система психічних прийомів, які поступово змінюють внутрішній світ подвижника. Найбільш поширеною формою такого «уявного роблення» була, мабуть, практика «Ісусової молитви». Вона рекомендувалася не тільки монахам, але й мирянам. Зовні це досить просто і одноманітно: людина багато разів повторює вголос або про себе: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». При цьому вона може класти поклони, перебирати чотки. І все. Складність і динаміка «Ісусової молитви» у внутрішній роботі. «Уявне роблення» (або «внутрішнє роблення») зводиться в ранг особливого мистецтва, «художества». Мета його – добитися повної зосередженості і «вчувствування» у вимовлені слова при абсолютному очищенні свідомості «внутрішньою безмовністю».

«Наш розум, тлумачать богослови, звільняється від всякого образу і навіть від будь-якої думки і, з’єднавшись із серцем, як би «оголеним» стоїть перед Ісусом Христом, Сином Божим, благаючи Його про милосердя».

Як досягалася «внутрішня безмовність»? Природно, що вже через деякий час нетренований розум починає відволікатися від молитви. Прийоми для його зосередження в чомусь схожі з індуїстської практикою «джапа-йога», також полягають в багаторазовому повторенні молитовної формули і теж вимагають «наготи» розуму. Один з основних прийомів – організація дихання. Затримка його гальмує хід думки. У православ’ї цей ефект називається «ісихазм» (з грецької – «сяйво тиші»), в індуїзмі – «пранаяма». «Закликай Господа Ісуса Христа з бажанням, терпляче, рішуче відвертаючись від всіх помислів, повчав Ніл Сорський, і, як сказали святі отці, стримуй подих, щоб не часто робити вдих і видих, і скоро побачиш, як корисно це для збирання розуму». Рекомендувалося співвідносити дихання з частинами молитви, з поклонами, що аналогічно індуїстській «сурья Намаскар» – послідовній зміні поз («асан») типу поклонів, кожна з яких супроводжувалася виголошенням священних складів.

Православні наставники радили не впадати у відчай, якщо спочатку тримання розуму «нагим» виявиться скрутним: з плином часу виникне відповідний навик, почне надавати свою дію «благодатне збудження».

У міру вдосконалення в «мистецтві» віруючий переживав кілька стадій. Спочатку молитва тільки «діяльна»: увага то й діло розсіюється, серце не переживає розчулено-покаянного радісного стану, внутрішньої тяги до молитви немає. Ця стадія розглядалася як важливий етап у боротьбі з гріховної натурою, як доказ справді вільної волі людини, що молиться, її подвижництва, бо молитва грунтується виключно на терпінні і самопринудженні. Друга стадія, за уявленнями православних наставників, – «молитва уважна»: свідомість вже досить натренована, молитва йде як би сама по собі, автоматично. Третя стадія, коли молитва «впроваджується в серці», доставляє насолоду, супроводжується припиненням всіляких думок і внутрішньо зримих образів, дією «благодаті». Така молитва є «досконала внутрішня безмовність», вона не потребує слів і являє собою, по суті, те ейфорично-безтурботне відчуття єдності з вищим початком, до якого прагнули містики всіх часів і народів.

Хоча цей стан, зазначав Ніл Сорський, і називається молитвою, оскільки він від молитви народжується, проте «імені його ніхто не знає». Він описує стан «просвітлення», знайомий багатьом релігійним традиціям: «Коли ж душа духовною дією наближається до тих Божественних висот і незбагненно з’єднується з Божеством, і просвітиться променями високого світла в своїх рухах, коли розум сподобиться скуштувати майбутнього блаженства, тоді він забуває себе і все існуюче і не відчуває ніякого руху.

… Розум захоплюється в думці безтілесній, невідомій почуттям. Через ці думки раптово відкривається в тобі радість, що змушує своєю несхожістю ні на що земне замовкнути язик. Якась солодкість кипить у серці та невідчутно залучає всю людину в переживання серця.

Серце у творах православних містиків згадується не тільки фігурально. Область серця служила для них об’єктом концентрації уваги. До нього відносили богослови євангельські слова: «Коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні», «Царство Боже всередині вас є». Під «кліттю» (кімнатою) розумілося серце, під «зачиненими дверми» відволікання розуму і почуттів від зовнішніх об’єктів і спрямування їх «всередину», до серця, місцем «Царства Божого» в людині; подвижник, висхідний по «духовних сходах» (одне з найменувань православної аскези), іменувався «людиною внутрішньою». Концентрація уваги на області серця повинна була супроводжуватися і «тілесними ділами».

«У першу хвилину, по пробудженні від сну, як тільки усвідомлюєш себе, знизойди всередину до серця, в ці перси тілесні; слідом за тим скликай, залучай, напружуй туди і всі душевні і тілесні сили, увагою розуму, зверненням туди очей, бадьорістю волі , з напругою м’язів і тверезістю почуття, з придушенням усолодження і спокоєм плоті, і роби це до тих пір, поки свідомість не встановиться там, як на своєму місці … і потім перебувай там безвихідно, поки користуєшся свідомістю, часто повторюючи те ж ділання і для відновлення його, тому що воно щохвилини, то розслабляється, то порушується».

Зв’язок між тілесним і психічним, тими чи іншими переживаннями і певними зонами тіла був помічений «практиками» різних релігій задовго до того, як на нього звернула увагу наука. Серцевий «психічний центр» – «анахата чакра» відомий, наприклад, індо-буддійському містичному вченні (правда, як один з десятка центрів). Вважалося, що «анахата чакра» джерело всіх благих емоцій, звідки виходить любов до Бога і людей. Причому містик-індуїст, медитуючи над «анахата чакрою», повинен був представляти темну, пусту і замкнуту кімнату (подібно християнській «кліті», в якій горить нерухоме полум’я свічки – символ душі віруючого, непохитної ніякими рухами його внутрішнього світу).

Медитація над «анахата чакрою» наводить до сприйняття «внутрішнім» слухом «вічного звуку» («анахата» означає «ненароджений ударом»), тобто божественної вібрації, пульсу світобудови. «Вічний звук» відомий і в православній містиці: віруючий як би чує ангельський спів, що Бога хвалить й наповнює душу невимовним блаженством.

Інше «уявне роблення», яке з відомим допуском теж можна визначити як рід «православної медитації», полягає в «зорі іншого світу». Один із «отців церкви» Ісаак Сирин наставляв: «Намагайся увійти в храм, що знаходиться всередині тебе, і побачиш храм небесний». Подвижник повинен був психічно «вживатися» в образи православного «символу віри» вседержительство Бога, спасіння в Ісусі Христі через Святого Духа, що працює в церкві, в поняття смерті, страшного суду, раю і пекла. Цей «інший світ» наказувалося запровадити у свою свідомість настільки глибоко, щоб рух думки став неможливий «без відчуття його в собі або на собі, подібно до того, як не можна зробити руху руки без того, щоб не стрясати повітря».

Подібний стан досягався багатоденними працями. Спочатку аскет освоював більш приватні теми. Для кожної підбиралися рядки з Псалтиря, Євангелія особливо емоційні; зримі символи: хрести, ікони. На відміну від практики «Ісусової молитви» чуттєвий світ мав служити свого роду матеріалом для відтворення картини «світу духовного». Богослов Никодим Святогорець радив подвижникам якомога частіше використовувати асоціацію між «цим» і «іншим» світами: слухаючи трелі птахів, думати про солодкі райські співи; в шумі і криках натовпу чути крики іудеїв «Розіпни його!», при вигляді церкви згадувати про те , що душа людини в ідеалі теж є храм Божий, людина, яка йде куди-небудь повинна згадувати, що кожен крок у житті – наближення до труни …

Такого роду духовні вправи Никодим Святогорець особливо рекомендував втомленому подвижнику, коли йому вже важко зосереджувати думку «всередині серця».
Досягнення «зору іншого світу» призводило не до стану утихомиреного блаженства, а, навпаки, вкрай загострювало «ревнощі про Бога», «пам’ять смертну». Подвижник повинен був відчути себе як би висячим над безоднею і, відповідно, зібрати всі сили для напруженого боріння зі своєю «гріховною натурою, світом і дияволом» – силами, які перешкоджають порятунку.

Як пише Феофан Затворник, «головний вид, в якому є вороже в нас, є «помисел», а «серце і воля не так рухливі, як думка … пристрасті і бажання рідко повстають окремо, більшою ж частиною народжуються з помислів», тому для придушення і знищення всіх безконтрольно виникаючих думок, для повного управління роботою власної свідомості призначався ще один вид «уявного роблення» – «невидима брань».

Давалася докладна класифікація самих помислів. Непомітні спочатку («тонкі і найтонші») і наполегливо стукаючі у свідомість («грубі»).Такі, що надходять короткочасними «набігами» і «облягають» протягом місяців, років (ці вважалися «спокушаючими», що приходять від диявола). Відверто гріховні і як би байдужі. «Красиві», здавалося б, добрі, однак ведуть до «принади», тобто самообдурення, гордині. Для кожного виду помислів рекомендувався особливий вид «бою». Православні наставники, ґрунтуючись як на самоаналізі, так і на досвіді «вчительства» інших, робили висновок про існування цілих психологічно пов’язаних ланцюжків – «ратей» помислів, коли один тягне за собою інший, виділяли помисла – «полководця» якийсь спонукальний, що відноситься до категорії «найтонших» та існуючий в підсвідомості непомітно для самого подвижника.

Православні містики вважали «битву» з помислами і вміння їх розрізняти надскладною з «роблення» (набагато більш складною, ніж тілесний подвиг!), яку бажано вести під керівництвом досвідченого духовного батька. «Сам не завжди помітиш ворога в уявній битві, – писав Феофан Затворник, – не завжди зумієш діяти проти нього і зберегти ревнощі і рішучість до того, а головне в тому і в іншому випадку не можеш мати одного плану, попередньої схеми, щоб по ній вести всю боротьбу… Треба, щоб хтось бачив і наше сьогодення, і наше майбутнє з боку. Тому віддаючи себе керівнику повинно рахуватись кращим і рішучим засобом до самовиправлення. Він буде вживати над нами і в нас ті ж засоби – боротьбу діяльно-уявну, але головне за своїм розсудом мети, шляхів і роздоріж».

Православна містика набагато більше приділяла увагу самоаналізу особистості, ніж східні містичні культи, що захоплюються психофізіологічними шляхами до «просвітлення». Справа, мабуть, в тому, що християнство спочатку звертало набагато більшу увагу на морально-етичну сторону вчення, а також виходило з наявності безсмертної індивідуальної душі. Всі її рухи і переливи викликали більший інтерес і представлялися більш значущими, ніж, наприклад, в буддизмі, який заперечував індивідуальне «я».

Індуїст або буддист, для яких об’єктом устремлінь була безлика сутність, «велике Щось» або «велике Ніщо», без свободи волі, розраховували на зміну свого стану, так би мовити, напевно. Для настання «нірвани», «саторі», «самадхи» їм не було потрібно двостороннього руху – людини до Бога і Бога до людини, вирішальними вважалися компетентність релігійного наставника і надлюдська завзятість учня, неуспіх же пояснювали не відсутністю на те волі Божої, а якимись помилками в «практиці». Досягти «просвітлення» могла особистість і не особливо моральна, і навіть не особливо віруюча в дане вчення – його справжній сенс міг розкритися лише після пережитого містичного досвіду.

Зовсім не так трактувало містичну практику православ’я. Православний містик, який шукає зв’язку з «Богом живим», з «Духом», який «нишпорить, де хоче», вважав успіх свого починання залежним від вищої волі і милості. Без цього ніяке власне зусилля або допомога наставника не могли забезпечити бажаного результату, і тому православна психотехніка не мислилась без дотримання всіх заповідей «богоугідного» християнського життя. Принциповою посилкою містицизму були пристрасна віра, бажання, перемагаючи самолюбство, «наблизитись до Бога», любов до нього. Втім, і на Сході теж існували інтенсивні в емоційному відношенні види містицизму, наприклад індуїстська «бхакті», рух, сама назва якого перекладається як «любов».

При всій різниці догматів і установок у православній та східній містичній практиці все-таки багато спільного по частині психотехніки. Втім, це й не дивно – адже люди, індуїсти чи християни хіба не влаштовані однаково?

P. S. Духи вещают: А еще очень важно порой занимаясь практикой медитации или Иусусовой молитвы (что впрочем почти одно и тоже) позаботится о такой важной вещи как шумоизоляция или по простому, чтобы ничего, никакие постороние звуки не отвлекали вас от медитативных занятий. И только позже, когда ум ваш станет более тренированым и послушным можно пробовать заниматся медитативными практиками в шумных местах, даже сидя за рулем автомобиля.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers