Ісихазм та герої Куликового поля

Posted by on

куликівська битва

Сергій Радонезький залишився в пам’яті народу завдяки фактично створеному ним новому культу – культу Трійці. «Нагадаємо, – писав П. Флоренський, — що Візантія не знала цього свята». Не знала його і вся православна церква. Сергій надав абсолютно нового звучання святу П’ятидесятниці: до Сергія вона була в першу чергу святом Зішестя Святого Духа на апостолів, і лише через цю подію — спогадом про трійню. Ігумен Троїцького монастиря став діяльним проповідником тринітарного догмату. Повчав Сергій “від книг” або, подібно Феодосію Печерському “духовними словесами” (що набагато ймовірніше), саме в учительському слові він мав можливість висловити і донести до людей своє, особисте розуміння і переживання Трійці, яке змусило його піти зі світу, змінити боярське плаття на рясу ченця в одному з ведмежих кутів, щоб почати будувати новий світ.

Сергій створив вчення про Трійцю як священний першообраз любові і злагоди, які повинні восторжествувати на землі. Судячи з усього, Троїчний культ дуже швидко завоював широкі верстви народу, пустив коріння в глибинах народної свідомості, вступивши в складний контакт з древнім слов’янським святом настання літа і шанування рослинності. Трансцендентальний сенс культу Трійці йшов назустріч почуттю солідарності людей один з одним і зі світом природи.

Не випадково, мабуть, у росіян свято іменувалося Трійцею, в той час як в українців, а частково і у білорусів воно відоме як «зелені свята» («зелені святки»). Причому у білорусів і особливо в українців зелене свято справлялося не так урочисто, як Трійця у росіян, лише у останніх «троїць день і передуючий йому в деяких місцях четвер — семик… став найважливішим народним літнім святом», яке «за різноманітністю і складністю наявних в нього елементів може бути зіставлений тільки з масляною”. Показово також, що в “своєму повному вигляді семицько-троїцький обрядовий комплекс зустрічався не всюди. Кордон його поширення йде на південь, починаючи (приблизно) зі Смоленської, Тверської, Ярославської, Костромської, Нижегородської, Казанської губерній, південної частини Пермської, причому в західних областях (Смоленська, Брянська) не було ходіння з прикрашеною берізкою».

Легко побачити, що північна межа поширення «повного варіанту» свята в Європейській Росії збігається в загальному і цілому (якщо відкинути крайні західний і східний регіони) з кордонами московських земель (винятком, мабуть, лише Білоозера), а також земель і князівств, що перебували під політичним або культурним впливом Москви в другій половині XIV — початку XV століття або зазнали в цей час московську культурну експансію (Перм). Причому крайнім північно-східним форпостом виявляється Пермська земля, в якій поширював християнство сучасник і однодумець Сергія Стефан. Добре відома ікона «Трійці» з «зирянськими написами», за допомогою якої Стефан Пермський роз’яснював новій пастві основні положення головного християнського догмату і створення якої відображає, таким чином, його місіонерські турботи. Один з перших храмів Пермської землі був освячений в ім’я Трійці.

Випестований Сергієм Троїчний культ став дієвою соціальною ідеєю, символом і прапором національного згуртування, вченням про перебудову життя на нових моральних засадах. Дивлячись на «Святу Трійцю», співробітники Сергія вчилися перемагати «страх ненависної ворожнечі», вчилися одностайності і однодумності. У цьому пафос і сутність всієї діяльності Сергія. Адже здійснена ним Монастирська гуртожиткова реформа була нічим іншим, як способом і початком здійснення мрії про кращий світ, влаштований за зразком небесного.

Одушевлюючу його ідею Сергій захищав і відстоював і всією своєю практичною діяльністю, «з честю і славою багато» виступаючи послом Москви, її союзної і мирної ініціативи в інших руських князівствах, схиляючи на «вічний мир і любов» з Дмитром «лютого» Олега Рязанського, споруджуючи за бажанням московських князів монастирі, нарешті, беручи найактивнішу участь в ідеологічній підготовці Куликовської битви — найбільшої події історії XIV століття, в якому в масштабах всієї Русі реалізувався соціальний і національний сенс його вчення. Відповідно до однієї з центральних літературних пам’яток Куликівського циклу – «Сказання про Мамаєве побоїще». 18 серпня, в день Флора і Лавра, Сергій благословив у своєму монастирі князя Дмитра Івановича на битву з татарами і відправив з ним двох колись «великих ратників» і «міцних богатирів» — ченців Олександра Пересвета і Андрія Ослябю, надіслав Дмитру напутнє послання на Куликове поле, а після битви заснував обітний Княжий монастир «на Дубенці».

Яке б не було співвідношення між “сказанням” і реальними історичними фактами, дана їм оцінка діяльності Сергія, я впевнений, істинна. Тому, по-перше, що давить ярмо Орди підтримувало ненависну ворожнечу «світу цього», світу князівств. Тому, по-друге, що за відсутності на Москві митрополита Сергій залишався найвпливовішою і авторитетною духовною особою (зовсім недавно спонукуваним Дмитром «в’сприяти» митрополичий сан), до якого великий князь міг звернутися за моральною підтримкою в сформованих надзвичайних обставинах і благословення якого було необхідно для початку великої справи. Тому, нарешті, що оцінка “Сказання” відображала розуміння сенсу і характеру куликовських подій в громадській думці. І, не базуючись, може бути, повністю на фактах емпіричних, ця оцінка ставала фактом суспільної свідомості.

Якщо навіть Сергій не зіграв повністю приписуваної йому ролі в ідеологічній підготовці Куликовської битви в дійсності, то він зіграв її в очах сучасників і нащадків.

Історичні факти показують, на який благодатний грунт впали заклики Троїцького ігумена до єдності і братерства людей. Особливо яскраво це проявилося в центральному вузлі тієї епохи. Буквально напередодні Куликовської Битви один з її майбутніх головних героїв, князь Володимир Андрійович освячує в ім’я Трійці соборну церкву в своїй столиці Серпухові, а князь Дмитро (за «сказанням»), одушевляючи воїнів перед битвою, звертається не тільки до князів і бояр, а й до «молодих людей, синів християнських», «від мала і до велика», тобто до народного всеєдності, всіх називаючи братами.

Дмитро бере участь у битві як рядовий ратник, плоть від плоті свого воїнства. Дмитро скаже:«…Хошу якоже словом, тако і ділом, наперед всіх і перед всими главу свою положити за свою братію і за вся селяни, та й прочии, то бачивши, приймати з ретельністю відвагу». Саме в цьому вчинку і розсудить пізніше – відповідно до середньовічних уявлень про особливу відповідальність князя перед Богом за вручену йому землю — причину перемоги архієпископ Ростовський, церковний публіцист Вассіан Рило, бо Дмитро «без сумнів скочі в подвиг і напред виеха і в особі ставши проти окаянному розумному Вовку Мамаю». З точки зору Вассіана, героїзм, проявлений Дмитром на Куликовому полі, – його головна заслуга перед Богом і перед народом назавжди відображена в вдячній пам’яті нащадків.

Подробиці поведінки великого князя в битві на Дону, я думаю, цілком достовірно відображені в «Сказанні про Мамаєве побоїще» Дмитро зняв з себе ошатну «приволоку» і «все начиння царське» і одягнувся в звичайні ратні обладунки. Вирішивши битися, він, звичайно, повинен був зняти великокнязівське оздоблення, яке поклав, за «сказанням», на свого улюбленця Михайла Андрійовича Бренка (за Кіпріановскою редакцією «Сказання», Бренка знайшли вбитим «в приволоці і в обладунку і в шеломі великого князя і у всьому начинні царському», за іншими — в приволоці і в шеломі). Битися в перших рядах в такому вбранні було рівносильно самогубству – погляди всіх ворогів звернулися б до вождя війська.

Своєрідно інтерпретував поведінку і розпорядження Дмитра Донського на Куликовому полі М. Н. Тихомиров. «Заздалегідь обдумана обережність рятує військо від поразки, — писав він. – Під княжим прапором у княжих обладунках на Куликовому полі стоїть улюблений Княжий боярин Михайло Бренк. Сюди спрямовується нездоланний натиск татар. Бренк гине, але військо знає, що це не вирішує результату битви. Адже під княжим стягом загинув не великий князь, а боярин». За цією версією виходить, що Дмитро не «став» сам під великокнязівським прапором, в глибині бойових порядків великого полку, тому що вважав це місце одним з найнебезпечніших (сюди повинні були, перш за все, кинутися татари). Але «великий чорний» (або “чорний”, тобто червоний) прапор московського князя знаходився під захистом найпотужнішого і численного з полків.

Передбачити прорив татар у тактичну глибину оборони Дмитро, звичайно, не міг. До речі, десь тут і радили йому перебувати під час бою бояри і воєводи. Тому, зрозуміло, що вважали, що так безпечніше. Тому ж і Дмитро поставив тут свого улюбленця.

Дмитро «став на місці своєму, яко єдиний від воїн» і злився з зімкнутою стіною богатирів, які готувалися зустріти шалений натиск Орди. Характерно, що в якості зброї, з якою Дмитро «подвижеся» на татар «від великої прикрості душі своеа» і яке бачили в його руках в розпал бою «самовидці», «Сказання» називає не емблематичний княжий меч, а важку палицю — зброю Іллі Муромця і Василя Буслаєва. І цей образ Дмитра настільки ж епічний, наскільки і правдивий, і прекрасно узгоджується з чудовим реалістичним портретом князя, збереженим Кіпріановской редакцією: «Беаше ж сам міцний зело, мужній, і тілом великий і широкий, і плечист і чреватий велмі, і тяжек собою зело, брадою ж і власи черн, поглядом же дібен зело».

куликівська битва

Дмитро “міцно бився” своєю залізною палицею пліч-о-пліч з тими «молодими людьми», «синами християнськими», які в кінцевому рахунку кинули найвагоміші аргументи на ваги перемоги. “Самовидцями” його подвигів були, за Забєлінським списком «Сказання», Юрка-Швець, Васюк Сухоборець, Сенька Биків, Гридя Хрулець — «чорні люди», імена яких дуже рідко з’являються на сторінках феодальних хронік і літературних повістей. Лише (або головним чином) в моменти потужних потрясінь суспільного організму, що приводили в рух всі його шари, виникали вони з небуття. Такий момент Руська земля переживала 8 вересня 1380 року. Незвичні до бою, не всі вони витримали випробування небаченим кровопролиттям. Але саме з них (а також з купців, «життєвих людей»), згідно Кіпріановською редакцією «Сказання», була сформована та «піша Руська велика рать», про нестачу якої спочатку так турбувався Дмитро (в інших редакціях «Сказання» йдеться тільки про кінну рать).

Вона стала становим хребтом Дмитрієва війська і, озброєна більш мужністю, ніж військовим мистецтвом, в масі своїй лягла там, де стояла («і ту пеша Русскаа велика рать, аки дерева, сломішася і, аки сіно посічено, лежаху, і бачити страшно зело»). Лягла, але виконала своє завдання — погасила, послабила наступальний порив татар, виснажила їх сили, не допустила повного розчленування бойових порядків. Недарма «літописна повість» говорить, що «християни дерзнули в цей день яко велиції ратниці».

Не менший інтерес представляє згадувана в «Сказанні» фігура розбійника Фоми Кацибея. Ізгой суспільства, про який в іншому випадку було б відомо лише те, що він пограбував де-небудь «гостей» або спійманий і страчений за злочини проти феодальної держави, виступає тут в якості одного з «Вартових», відправлених Дмитром в степ, назустріч татарам, «мужності його раті», удостоюється бачення і повідомляє про нього великому князю (причому останній називає його «другом» і «братом»). Разом з Юркою-шевцем і його товаришами Фома як би символізує загальнонаціональну значимість того, що відбувалося на Куликовому полі. Їх імена найкраще свідчать про те, що перемога на Дону кувалася всенародно.

Ймовірно, не всі ці люди, які представляли громадські низи, навіть не чули про Сергія. Ще менше – знали і розуміли суспільну сутність введеного ним троїчного культу. Але, перейшовши Дон, щоб відобразити найбільшу з часів Батия навалу Орди, «покласти душу свою за друзів своїх», вони зробили саме те, до чого закликав Сергій, і в один з найбільш критичних моментів історії показали, яким глибинним народним сподіванням відповідало Сергієво вчення про Трійцю…

Думаю, що Сергій зміг зіграти таку виняткову роль в житті і долях своєї країни завдяки специфічним особливостям «культурного обличчя» епохи, спрямованості її духовного розвитку, загальної для візантійсько-слов’янського світу, різко збільшеним ідеологічним впливом церкви на суспільство; інакше кажучи, завдяки тій сумі духовно-культурних факторів, яку ряд вчених називає «Східно-європейським передвозродженням», «православним відродженням», «церковним Східно-європейським відродженням». Якому з термінів не віддати перевагу, важливо підкреслити середньовічну природу такого відродження, яке і не припускало, так би мовити, переходу до власне Відродження в точному, історично певному сенсі цього слова.

За православним відродженням «закономірно» послідувало Середньовіччя — нехай «відроджене», «нове Середньовіччя». Доречно також, як мені здається, говорити по відношенню до цього періоду про апогей середньовіччя, яке тут, на відміну від Італії, «перейшло не в своє заперечення, а в своє зживання» думаємо, що іншого шляху у і не було. Однак термін “предвідродження” правильно акцентує увагу на ряді загальних типологічних рис в культурному розвитку країн Східної і Західної Європи, зокрема Італії, а також зв’язків між цими культурами, що зазвичай оспорюються в сучасній історичній і мистецтвознавчій науці.

Центральне місце в предвідродженні належало, мабуть, руху ісіхастів. Своїм вченням про деіфікацію – обожнювання, тобто прижиттєве реальне спілкування з Богом (за посередництвом благодаті і праведного життя) — як головне призначення людини в цьому світі, ісихазм сприяв вивільненню в особистості нових творчих душевних сил, а в суспільстві в цілому — оновленню, переходу до якісно нового етапу культурного розвитку, найважливішим світоглядним зрушенням.

Ісихастами були найвизначніші діячі і керівники православної церкви, частина рядового білого і особливо чорного духовенства і навіть, ймовірно, миряни. Ісихазм сформував релігійно-філософські погляди самого Сергія і Андрія Рубльова — найбільших представників духовної культури XIV—XV століть, багато в чому визначив їх як особистості. З ісихазмом пов’язано (як це не парадоксально на перший погляд) поширення чернечого гуртожитку, що був, як відомо, одним з центральних пунктів перетворювальної програми Сергія. Згідно Епіфанію Премудрому, Сергій отримав благословення на введення гуртожиткової системи від константинопольського патріарха-ісихаста Філофея. Тому можна без особливих натяжок говорити про велику роль ісихазму і очоленого ним релігійно-культурного руху в ідейному житті другої половини XIV століття. Дієвість ісихазму полягала в тому, що його апологети і проповідники, не перестаючи «рятуватися від світу», «відчули себе в силах почати «зустрічний» рух — у світ, до світу».

Бо, за словами того ж Філофея, можливість деіфікації «не замовчувати, як деякі вважають, світло, але проповідувати і спонукати всіх ставати причасниками цього Божественного світла». «Для суспільної свідомості в Східній Європі другої половини XVI ст.,— пише Г. М. Прохоров, – характерний рух чернечих ідеалів в суспільство… Прірва між монастирем і світом була подолана… Втікачі від «миру» взяли на себе завдання говоріння світу про світ. Так фігура «анахорета-подвижника» виявилася не периферійною, але центральною, стрижневою в культурі.

Лише в цій обстановці міг з’явитися і впливати на душі сучасників Сергій. Лише в цій атмосфері могло народитися оповідаюче про його патріотичну діяльність «Сказання про Мамаєве побоїще» — справжнє дитя своєї епохи, твір з чіткою і оригінальною історичною концепцією, головними героями якого, крім Сергія і Дмитра, не випадково стають, з одного боку, митрополит Кипріан, який знаходився за тридев’ять земель від Москви, а з іншого — Троїцький чернець-богатир Олександр Пересвет.

Можна заздалегідь припускати, що Пересвет «Сказання», що виїжджає в схимі на єдиноборство з татарином, в загальному історичніше Пересвета «Задонщини», який «поскакує на Хорті коні, а злаченим обладунком посвічує». Але, безсумнівно, також, що образ Пересвіту в «Сказанні» виражає філософію історії цього твору, служить чимось на зразок «замкового каменю» в його ідейній конструкції. Адже чернець-двобійник – явище чи не унікальне може бути, і Євразійській середньовічній літературі та історичній дійсності. На поєдинки зазвичай виходять ватажки війська (Мстислав Тмутараканський, Олександр Невський, Тимур, Річард Левове Серце) або богатирі (наприклад, киянин-кожум’яка з воїнів Володимира Святославича). Правда, Пересвіт – теж богатир. Але в тому-то і справа, що одного богатирства, в розумінні укладачів «Сказання», мало.

Не випадково так гіперболізований противник “витонченого послушника” Сергія – справжній двійник билинного Ідолища поганого («подібний бо бисть древньому Голіафу: п’яти сажень висота його, а трьох сажень ширина його», «аки гора»; «а промеж очима лікоть мірної»). Перемогти його можна було лише ще більшою силою. Однак з лав історично реального війська не міг виїхати Ілля Муромець. А тому «не ідяще ніктоже» і з «міцних зброярів» і «ведених поляниць» Дмитра — ні Родіон Ржевський, ні Короп Александров, ні Петруша Чюриков, ні «навмисний богатир» Григорій Капустін. І назустріч «печенігу» «рухнувся іс пл’ку» істинний герой і володар, дум часу — чернець,— не тільки володар велетенської сили, а й носій незламного духу (якщо можна так висловитися, персоніфікована духовність епохи), в «шеломі Архангельського образу», покладеному за велінням Сергія замість «шелома золоченого».

Зрозуміло, говорячи про роль «східно-європейського предвідродження» в суспільній думці і культурному житті другої половини XIV — початку XV століття, не можна забувати про національну обумовленість культурно-історичного процесу. “Російський ісихазм”, як добре відомо, не був ідентичний візантійському. І. Ф Мейендорф справедливо зазначав, що візантійський ісихазм безумовно придбав на російському грунті ряд істотно нових рис: російські святі, наприклад, мали менше схильності до богословського умогляду, але часто були розташовані до своєрідного космічного ліризму, почасти гуманізуючи тим самим містику ісихазму, потім набагато більшим, ніж це було у греків, їм бачилося соціальне значення відлюдництва».

Автор: В. Плугін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers