Прометей – два обличчя епічного героя

Прометей – два обличчя епічного героя

Прометей

Легенда про Прометея відома всім. Великий людинолюбець викрав у Зевса вогонь і приніс його людям. Розгніваний Зевс наказав богу-ковалю Гефесту прикувати Прометея непорушними ланцюгами на вершині Кавказу. Тут орел, священний птах Зевса, кожен день клював печінку титану. Так минуло багато століть, поки не з’явився великий грецький герой Геракл і не звільнив Прометея.

Менш відомо, що в Кавказькому та іранському фольклорі у Прометея є цілий ряд двійників, які також прогнівали верховне божество і прикутих на вершині гори або в гірській печері. Герой грузинських оповідей Амірані здійснив багато подвигів на благо людства, винищив безліч чудовиськ і злих велетнів, але потім загордився і викликав на поєдинок самого Бога. Бог запропонував йому витягнути з землі встромлений в неї посох, але посох чудово проріс і охопив своїм корінням всі надра землі. Тоді Бог прикував Амірані до посоха ланцюгами і накрив його горою (зазвичай це Казбек), так що Амірані опинився в печері. Поміщена в печеру разом з ним чудова собака Курша цілий рік лиже його кайдани. Але коли вони стоншуються так, що ось-ось Амірані зможе їх порвати, всі ковалі на землі вдаряють тричі молотом по ковадлу, і ланцюги набувають колишню товщину. Аж до початку XX століття ковалі в Грузії здійснювали цей ритуал у великий четвер на великодньому тижні.

У абхазькому фольклорі у Амірані є двійник-титан Абрскіл, великий воїн і захисник людей. Абрскіл, наприклад, не давав рости папороті та іншим шкідливим рослинам, в результаті луки вкрилися соковитою травою і худоба стала давати набагато більше молока, ніж раніше. Але і Абрскіл зрештою загордився і кинув виклик Богу. Тоді Бог наказав своїм помічникам («ангелам») заточити Абрскіла разом з його конем в гірську печеру, де він і нудиться досі.

У кабардинців є свій переказ про прикутого у вершини Ельбруса велетня-нарте Насрене Довгоборода, який захотів повалити бога Тха. Його звільнення настане тільки тоді, коли перестане рости очерет і не будуть плодитися вівці, тобто, за поняттями сказителя, в «кінці світу».

Середньовічний вірменський історик Мойсей Хоренський зберіг для нас переказ про стародавнього царя Артавазда, якого прокляв його батько Арташес. Незабаром після цього, під час полювання на горі Арарат, Артавазда схопили духи і прикували ланцюгом в печері. Дві собаки Артавазда невпинно гризуть ланцюг, але ковалі періодично зміцнюють його тим, що б’ють молотами по ковадлах. Інший вірменський переказ розповідає подібну історію про сина Артавазда – шаленого Шидара. Боги також заточили його в чорній горі (Великому Арараті). Його ланцюги також лижуть собаки, але кожен перший день місяця ковалі знову зміцнюють ці ланцюги, щоб Шидар не вирвався і не знищив землю. Те ж саме трапиться, якщо вирветься на волю Артавазд.

На відміну від Амірані Артавазд і Шидар зображуються казками без всякої симпатії. Якщо ми знову звернемося до грузинського фольклору, то побачимо, що і тут, в Імеретин (Західна Грузія), існує переказ про суто негативного персонажа, демонічну істоту Рокапи, що прикута в печері до чавунного стовпа. Рокапи постійно розхитує стовп, але в останній момент на стовп сідає пташка. Рокапи замахується на неї, але пташка відлітає, а стовп від могутнього удару знову входить в землю. Якщо Рокапи вдасться звільнитися, то настане кінець світу.

Сюжет про злу істоту, прикуту ланцюгами до кінця світу, зберігся також у фольклорі Центральної Європи і на Балканах.

У Тіролі існував звичай, по якому ковалі перед святами вдаряли по ковадлі, щоб скріпити ланцюги Люцифера, інакше той вирветься і переверне світ. У Баварії в день святого Якова (25 липня) коваль, який залишав кузню останнім, вдаряв по ковадлі, щоб чорт не міг перепиляти свої ланцюги. Згідно албанським переказам, чорт прикутий ланцюгами до гори. Весь рік він гризе ці ланцюги і до великодньої великої суботи вони стають тонкими, як бобові листя. Але тут приходить Христос і приковує диявола новим ланцюгом.

Подібні мотиви ми зустрічаємо і в безсмертній поемі Фірдоусі «Шахнаме», що викладає легендарну історію стародавнього Ірану. Поваливши і стративши законного царя Джемшида, на трон сходить демонічний цар Зохак. З плечей у нього росли змії, яких щодня треба було годувати людським мозком. Правління Зохака тривало тисячу років, протягом яких «він тільки й знав, що до ворожнечі закликати, палити, грабувати і вбивати мирних людей. Терпіти ставало народу несила. Хапали двох юнаків щоночі… З мозку їх зміям варили їжу, щоб тим відвернути від Зохака біду».

Нарешті злодіяння тирана переповнюють чашу народного терпіння. Першим піднімає голос протесту коваль Каве, сімнадцять синів якого були віддані в їжу зміям, і така ж доля чекала останнього вісімнадцятого. Зохак несподівано лякається коваля і намагається примиритися з ним. Але непохитний Каве піднімає народне повстання. Прапором повстанців стає шкіряний фартух коваля. За допомогою Каве трон переходить до законного спадкоємця, нащадка Джемшида Ферпдуна. Той зробив шкіряний фартух коваля прапором іранських царів (ця традиція зберігалася в Ірані до VII століття нової ери), а переможеного Зохака прикував на вершині гори Демавенд (на південь від Каспію). «Лиходій на самоті з цієї пори залишився прикутим в серці гори».

Отже, перед нами ціла низка персонажів — від позитивних до суто негативних, пов’язаних однією спільною рисою: їм протистоять ковалі. Чи є ще щось спільне в цій галереї портретів, крім поки що незрозумілого зв’язку з кузнею? Позитивних і напівнегативних героїв цього типу прийнято називати “богоборцями”. Але чи немає тут недоречної модернізації? Щоб вирішити це питання, треба зробити кілька кроків в сторону.

Звернемося до іншої галереї портретів, також пов’язаних однією спільною рисою.

Першим царем стародавнього Риму за переказами був Ромул. У цій якості він зробив багато великих справ і заклав основи могутності Риму. Однак наприкінці свого правління, як пише Плутарх,»…цілком покладаючись на славу своїх подвигів, сповнившись нестерпної гордині, він відмовився від будь-якої близькості до народу і змінив її на єдиновладдя… На той час і патриції були вже відсторонені від влади… їх збирали в раду, швидше дотримуючись звичаю, ніж для того, щоб запитати їх думку: вони мовчки вислуховували накази Ромула і розходилися, володіючи єдиною перевагою перед народом правом першими дізнатися про те, що вирішив цар… І тому, коли він незабаром зник, підозри і наклепи впали на сенат…»

За однією версією сенатори вбили Ромула. За іншою Ромул почав видавати себе за бога, рівного Юпітеру або такого, що перевершує його. Він спорудив машини, що наслідують грім і блискавки (варіант – наказував солдатам бити мечами об щити, щоб заглушити гуркіт грому), і за таку гординю і нечестя був вражений блискавкою.

Перенесемося тепер ще на дві тисячі років вглиб історії, в стародавню Месопотамію. У той час там в місті Уруку правив цар Гільгамеш, головний герой найдавнішої збереженої до нас епічної поеми, створеної шумерами і аккадцями. Подвиги Гільгамеша великі. Він зробив своє рідне місто політичним центром Дворіччя, прославився далекими і небезпечними походами. Але водночас він і тиран, що виснажує свій народ будівельними роботами. Всіх красивих дівчат Урука відривають від женихів і відводять в його гарем.

Народ Урука нарікає і звертається зі скаргою до богів. «Скаргу їх почув Ану» (верховний бог Шумеру), говорить епос, і за вказівкою Ану богиня Аруру створює з глини первісного богатиря Енкіду, який повинен привести в почуття Гільгамеша. Енкіду, примарний символ родового докласового ладу, виступає проти Гільгамеша. Тому, однак, вдається спокусити Енкіду благами цивілізації і перетягнути його на свій бік. Спільно з Енкіду Гільгамешу вдається благополучно вирішити новий конфлікт з богами в особі богині Іштар (про цей конфлікт через його особливу важливість ми докладніше поговоримо пізніше). Гільгамеш і Енкіду вбивають небесного бика, якого послала проти них Іштар.

Але після цього боги завдають Гільгамешу третій і остаточний удар. Вони вражають смертельною хворобою Енкіду. Після смерті Енкіду Гільгамеш раптово гостро усвідомлює власну смертність. Він робить героїчні зусилля, щоб здолати свою долю, добирається до країни блаженних, де живе його предок благочестивий Утнапішті, який отримав безсмертя за рішенням богів, але той розвіює надії — боги не стануть навіть збиратися, щоб розглянути питання про безсмертя Гільгамеша. Навіть траву, яка повертає молодість, яку йому подарував Утнапішті, Гільгамеш втрачає на зворотному шляху. Підтекст справді народної поеми про Гільгамеша зовсім ясний: тиран не може отримати безсмертя, які б подвиги він не скоював.

В індійській міфології паралель образів Ромула і Гільгамеша являє Пуруравас, перший цар знаменитої Місячної династії, до якої належать всі основні герої «Махабхарати». У першій книзі «Махабхарати» говориться: «правлячи тринадцятьма островами океану… у той час як він був чоловік великої слави, Пуруравас, сп’янілий своєю силою, увійшов у конфлікт з брахманами і відняв у них їхні скарби, незважаючи на їх крики. Санаткумара (посланець богів) спустився зі світу Брахми і зробив йому попередження, якого той не послухав. Тоді проклятий розлюченими ріші (святими відлюдниками), він загинув, цей жадібний цар, який, сп’янілий своєю силою, втратив розум».

Згадуваний вище Джемшид в епосі «Шахнамэ» значиться четвертим царем Ірану (точніше, всієї відомої тоді ойкумени). Однак у найдавнішому зороастрійському пам’ятнику «Авеста» він фігурує (під ім’ям йїма) як перший початковий цар Землі. У ньому розповідається, як йїма тричі розширював територію Землі, що страждала від перенаселення. Про інші подвиги йіми (Джемшида) докладно розповідається в поемі Фірдоусі. Він винайшов військові обладунки, мореплавання, прядильний верстат, шиття одягу, зодчество, розділив людей на касти занять. Але його корисна діяльність була зведена нанівець через його непомірну гординю.

Йшов час. Своє усвідомивши торжество, він став визнавати лише себе одного…
Собою перед всевишнім творцем возгордясь,
Накликав на себе він погибель негайно.

Узурпатор Зохак перемагає Джемшида, і за його наказом Джемшида розпилюють навпіл.

Звернемося тепер до Біблії. Як тут трактується питання про першого царя? Розповідається, зокрема, як ізраїльтяни, що жили до XI століття до нової ери при ладі військової демократії (на чолі племінного союзу стояв обраний верховний вождь — «суддя»), втомившись від військових поразок, вирішили обрати собі царя. Ідеолог старого ладу, останній «суддя» Ізраїлю Самуїл енергійно протестував проти цієї зміни.

Ізраїльтяни, однак, наполягли на обранні царя. Перший цар Ізраїлю Саул спочатку придбав величезну популярність своїми військовими перемогами і особистою скромністю. Але в кінці свого правління він став похмурим тираном і увійшов в гострий конфлікт зі жерцями на чолі з Самуїлом. Зрештою, зазнавши жорстокої поразки, невдалий цар покінчив самогубством.

У Китаї перші міфічні царі були включені в офіційну історіографію. При цьому останнім царем кожної давньої династії неодмінно виявляється лютий тиран, після чого небо забирає мандат на царську владу у цієї династії і передає його наступному. Отже, ось кілька версій світової міфології на тему «перший цар». Всі вони в кінці своєї діяльності виявляються царями «богопротивними». Чи можна на цій підставі їх вважати богоборцями? Подивимося, що відбувається з царями у самих богів. Але вже в наступній статті.

Автор: Е. Берзін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers