Сонце в релігії та міфології

Posted by on October 12, 2017
Журнал Пробудження

Сонце

Виникнувши десь 1,5 мільйона років тому в кам’яному віці як людиноподібні, здатні виготовляти знаряддя праці, наші доісторичні предки інстинктивно сполучали Сонце з всією довколишньою природою: камінням, горами, деревами, рослинами, квітами, птахами, тваринами, водою та полум’ям. Мешкаючи в печерах або під навислими скелями, вони користувалися дерев’яними палицями й необробленими уламками каміння, щоб полювати на диких тварин, і відтворювали в нескельному різьбленні сцени полювання та сонячні символи. Подібні петрогліфи знайдено в Центральній Азії, Африці, Європі та в інших частинах світу — від Індонезії до Південно-східної Америки. Вони зображували сонце в численних формах: або як промені, що линуть із кола, або антропоморфічно, як німб, що оточує голову.

Є думка, що ці рудиментарні циркулярні або спіральні моделі привели до найпростіших форм ієрогліфічного письма, до винайдення колеса, до моделі спіралі, що набула універсального характеру, а також до образу ореола як ознаки духовного випромінювання. З часом майже всі елементи природи ставали божествами й тотемами сонячних культів і були репрезентовані в людській або ж у тваринній формах, закладаючи основи організованих релігій, що вдавалися до сонця як до Божого сяйва цнотливості та доброчесності.

«Сурія — це остаточна істина»,— промовляє «Адитія Гридія Сутра», і це дуже гарно відбилося в індійській художній мініатюрі «Серце Сурії, де Вішну та його дружина Лакшмі сидять у Сонці, так само як і разючої краси постать засновника маніхейства Мані (216-274 рр. Р. Х.) у досі чинному храмі Као-Ан на східному узбережжі Китаю біля Кванжу в провінції Фуцзянь. В «Саміутта Пікайя» Будда називає Сонце «вогняним серцем, другом моїм і дитиною» — і подібний погляд також знайшов відбиття у християнському мистецтві, що засвідчує картина Фра Анжеліко «Коронація Святої Діви», яка нині прикрашає стіни галереї Уффіці (Флоренція).

Пророки

Пророки, подібні до Зороастра (пізнє VII і раннє VI сторіччя до Р.Х.) та Мані, намагаючись подолати темні сили зла, зверталися до божественного світла доброчесності й цнотливості, випромінюваного Сонцем. Сонячне божество Мітра стало возієм Ахурамазди, зороастрального Найвищого Бога Світла, якому протидіє демон тьми Ангро-Майнью, або ж Ахриман. Ахурамазда повинен «сприйматись як Сонце, бо Сонце — то найвеличніший з усіх сущих на землі вогнів», — казав Зороастр (628-551 рр. до Р.Х.).

Навіть і тепер у кількох східних мовах іранського походження слово на означення Сонця звучить просто як «Ахурамазда». Маніхейство було насправді всесвітньою екуменістичною вірою, що єднала всі народи, оскільки Мані, її засновник, намагався сполучити такі різні й розгалужені вірування як гностичне християнство, зороастризм та буддизм у відверто дуалістичну філософію, в основі якої — одвічна боротьба між добром і злом, між світлом і мороком. Її сповідувало колись багато народів — від Іспанії на Заході й до східного узбережжя Китаю.

Великі завойовники і володарі використовували загальну тенденцію сонячного універсалізму для забезпечення лояльності своїх підлеглих. Зіткнувшись з антагоністичними сектами, що викликали соціальну напруженість, етнічну ненависть і релігійну ворожість, вони намагалися створити стабільний уряд, який би тримався на нормах єдності, символізованої Сонцем.

Ехнатон (близько 1353 р. до Р.Х.) прагнув об’єднати свої народи під всеосяжним світлом, що його випромінював сонячний диск-Атон. Олександр Великий (356-323 рр. до Р. Х.) намагався правити світом «подібно до сонця», особливо після завоювання Єгипту, де він поклав стати «сином Бога-Сонця Амона». Імператорів маурианів в Індії надихнув приклад Олександра з його раптовим нападом на Індію у 326 р. до Р. Х., що сприяло відновленню старожитніх пов’язаних із сонцем величних концепцій. Чандрагупта Маурія (321-297 до Р. Х.) проголосив себе земним уособленням Всесвітнього імператора, опікуном якого є Сонце, а Ашока (238 р. до Р. Х.), останній імператор з династії Маурианів, поставив численні стовпи з вирізьбленими на них мотивами Сонця.

Римський імператор Авреліан (215-275 рр. Р.Х.) також прагнув підвести численні розгалужені секти і родові меншини у своїй імперії під заступництво Всепереможного Сонця. «Святе Сонце» було осереддям синкретичного культу Дин-і-Ілахі, навколо якого імператор з династії Великих Моголів Акбар (1542-1605 рр. Р. Х.) намагався згуртувати розпорошені й розгалужені народи своєї великої Індійської імперії.

Людовік XIV (1638-1715), цей «Сонячний король» Франції, уславив міф про Аполлона і часто у вбранні сонячного бога з’являвся на розкішних бенкетах у просторих садах свого величного палацу Версаль. Аполлонова скульптура височіє також у гроті Третіса у Версалі, і взагалі скрізь у цих садах постать Сонця на колісниці має символізувати короля.

Скульптура Аполлона у Версалі

Гори

Гора часто перетворювалася на «небесні сходинки», без яких не досягти неба, де, за припущеннями, жили бог Сонця та решта сонячних божеств. У Єгипті згадка про «сходи Гора» (небесного бога) які сягають сонячних дверей, місця перетину смертності й безсмертя, з’являється, здається, в епоху найперших пірамід. У Мексиці ацтеки пов’язували піраміди Теотиуакана з Сонцем та Місяцем. Шампу, сонячний бог у семітському пантеоні, з’являвся з-за східних гір і перший започаткував будівництво високих фортець, подібних до зиккуратів вавилонського бога-місяця Наина.

Павсаній, грецький мандрівник II сторіччя від Р. Х., згадував, як він бачив вівтарі для поклоніння Сонцю на найвищому корінфському акрополі. Гору поблизу міста Божонегоро на Яві вшановують тому, що «з неї виходить Сонце», а в Шрі Ланка Саману, «божеству вранішнього Сонця», поклоняються на горі Саманолаканді, яку ще звуть Адамовим шпилем. Китайський імператор Ву-ді з династії Хань (140-87 рр. до Р. Х.) навідувався на гору Ченг, що у східній частині півострова Шандун, щоб там поклонятися Сонцю, яке сходить із-за моря. У стародавній Японії гірському божеству Ямано-камі поклонялися як «Сонцю лісів та тварин».

Птахи

Птахи, що літали в небі, природно, ототожнювалися з Сонцем. У Центральній Азії ця традиція походить із часів кам’яного віку і символізована петрогліфом химерного птаха, якого, поруч з іншими сонячними символами, зображено в печері Шакті, що в горах Паміру. Містична жар-птиця слов’янського фольклору наділена надзвичайною силою: «Лише одне її перо могло весь світ осяяти сонячним світлом щастя». У стародавньому Єгипті казковий птах, відомий під назвою «бенну», щось на зразок чаплі, традиційно асоціювався з поклонінням сонцю як символ сонячного сходу, а також як символ життя після смерті. Він був також відомий під назвою фенікс, і його образ з’являється на монетах пізньої Римської імперії як символ Риму — Вічного міста. У Китаї його звали фенг, або чі-лінь, а в ісламській міфології — рух оранква (по-перському — симург). В Індії та Південно-Східній Азії птах відомий під назвою Гаруда.

Зображення сонця в анімалістичній формі походить в основному зі стародавніх вірувань, за якими птахи, тварини, плазуни та риба набували особливого значення. Можливо, одне з найперших відомих зображень птаха — відбиток орла (сокола на плиті фараона Нармера з Ієраконполіса (близько 3000 до Р.Х.)), що символізував бога сонця Гора.

Впродовж всієї історії різні мистецькі стилі також надихалися Сонцем — від скульптур Амарни у стародавньому Єгипті й до імпресіоністичних форм мистецтва за наших часів. Ехнатон з його наголосом на «маат», тобто «правду», створив перший в історії «реалістичний» стиль мистецтва, вимагаючи від художників та різьбярів, щоб вони правдиво відтворювали те, що бачать у житті, а не йшли за традиційно нав’язуваними канонами, які уславлювали неповторну фараонову особистість.

За Акбарових часів під впливом його «візії Сонця» перебував цілий стиль в індійському живописі. Для цього стилю характерне живе, яскраве сприймання фізичного світу — це можна бачити у славетному манускрипті про Хамза-наму (близько 1567 р.), що його Акбар звелів підготувати своїм живописцям — історії про діяння легендарного мандрівника, який жив за часів правління Гарун-аль-Рашида.

Сяйливий дух Сонця надихав і японський живопис. Імперські накази VII та VIII сторіч, за якими формувався базис політичних, правових та етичних цінностей, постійно посилалися на «сонячне серце, яскраве, незаймане, чесне й щире», і ці цноти належали також і до сфери естетичної; отже, чистота, цнотливість, щирість та яскравість становили суть японського мистецтва та красного письменства. Всеосяжний вплив сонця на японську культуру бачимо в поезії хокку, в манускриптах, писаних тушшю, у краснописі, а також у чайних церемоніях, мистецтві складати букети і декорувати сади.

У сфері архітектури просто дивуєшся, як найпростіший сонячний мотив у формі маленького круглого отвору в даху юрти кочовиків розвинувся в таке велике і разюче структурне джерело освітлення, як баня римського Пантеону та його ротонда.

купол римського Пантеону

Очевидно, романські бані й подібні до них структури, споруджені, щоб служити за могили імператорам-язичникам, були спочатку «вдосконаленими юртами». Але починаючи з XIV сторіччя цій орієнтованій за світлом архітектурі баптистеріїв і похоронних каплиць, прилеглих до базилік, надано християнського значення. Християнські церкви перебрали також і спосіб орієнтації язичницьких гробниць за сходом сонця: церкви будували так, щоб вівтар містився на східному кінці, певніше — в тому напрямку, де Сходить сонце у свят-день їхнього святого заступника.

Сонце надихнуло і на циркулярний план міської забудови, за яким у багатьох середньовічних містах Європи будівлі колами оточували розташовані в самому центрі гробниці. Одним з найразючіших прикладів може бути романське містечко Брем у Франції (засноване 333 р. від Р. Х.). Подібні до нього міста нагадували собою стародавні зороастрійські містечка в Центральній Азії, задумані або за моделлю кола, або ж у формі перехрещення кількох кіл.

У всьому світі більшість карнавалів та фестивалів своїм корінням сягає Сонця або безпосередньо, або опосередковано — у вигляді всіляких сільськогосподарських свят та свята родючості. У багатьох азійських, африканських та споконвічно американських суспільствах процесіям із сонячними символами у формі тварин та плазунів відповідають певні ритуали в Європі. Колись дуже популярні карнавали велетнів у Дуо й Дюнкерку (Франція) та Антверпені (Бельгія) насправді ведуть своє походження з ритуалів жертвопринесення у стародавніх сонячних культурах, коли проносили величезні брами з вербового листя — на кшталт фігур Джека-в-зеленому-кошику на парадах Травневого дня в Англії (цей останній є, власне, святкування родючості). Християни в Уельсі перебрали від поган інший ритуал родючості й концепцію, за якою уславлювали зв’язок між Сонцем та водою, тричі обернувшись за Сонцем навколо святого.

Автор: Філіп Боржо.

One Response to Сонце в релігії та міфології

  1. Marie

    Дякую за статтю! Подайте, будь ласка, назву джерела або ім”я автора в оригіналі. Хотілось би більше про маніхейство почитати, дякую!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers