Там, де халькидійський півострів вибігає в Егейське море, завершується він трьома гористими язиками. Найвищий із них, східній, це Свята Гора Афон, зі шпилем заввишки 1935 м. Вже від найдавніших часів звертала вона увагу на себе своєю незвичайною природною красою, так що за старою легендою, сам Ісус Христос вибрався якось у морську подорож, щоб оглянути вже тоді славний Афон. Ще в VIII ст. осіли на ньому пустиножителі, анахорети, а вже у 963 р. збудували вони собі Лавру св. Афанасія й завели окрему чернечу державу під управою протоігумена (протоса) та ігуменів. Число монастирів дійшло згодом до 20, причому у 1756 р. засновано один український, св. Ілі.

Число ченців зросло до 6000 і з ними перебувала Україна здавна в тісних релігійно-культурних зв’язках, які не переривалися й по заняттю Святої Гори турками в 1430 р. Афонські ченці приходили на Україну, а наші, як на приклад великий проповідник Іван Вишенський, засновник Скиту Манявського, Йов Княгиницький та дерманський ігумен Ісаакій, ішли туди на церковно-монастирську практику та науку.

Від того часу зберегла ця прегарна закутина землі свій майже первісний вигляд аж до наших днів. Ціла низка монастирів, розсіяних по горі, творить і тепер окрему демократичну республіку з власним правлінням. Після відходу турків грецька влада забезпечила Святій Горі самоуправу, але сьогодні цій автономії грозить небезпека. Греки бачать, як майно афонських ченців занепадає й хочуть його привласнити.

Справедливо чужі називають Афон православним Римом, а свої грецькі сусіди землею страчених. Гориста пустиня, що відділяє Святу Гору від решти світу, довгі роки боронила доступ живому життю до монастирів. Афон із своїми 6000 ченцями виглядає немов острів засуджених, що чекають смерті серед примусових робіт. Одначе туди йшли люди передусім прагнучи у вічне життя по смерті, вони зносили з усмішкою своє вигнання та самовідречення.

Афон виглядає так само, як у середні віки, а ченці живуть там, як кількасот років тому. Досі чути опівночі їх спів у сутінках вікових церков, а жалібні псалми несуться вночі як голоси з гробу, як плач за давно втраченими речами. Тоді висить над Святою Горою марево давньої минувшини, яке сповняє чужинця острахом. По другій годині по півночі мовкнуть по монастирях псалми, а о 5 годині рано починається робочий день. На узбіччях гори примістилося 20 монастирів, обведених високими мурами, а їх вікна закриваються аж на висоті 10 метрів від землі, зі страху перед частими відвідинами морських розбишак-піратів. Виглядають так, наче збудовані на вічні часи. Біля монастирів є окремі келії пустинників, вкриті ґонтами. Час на Афоні, здається, зупинився.

Від світанку видно ченців по всіх доріжках гори. Деякі з них ведуть за поводи мулів або коней, нав’ючених різним добром, інші несуть його на власних плечах, а знову інші обвішані випханими торбами по боках. Всі йдуть із Кареї, єдиної оселі на цілому півострові, де накупили припасів на цілий день. Немає тут машин, бо дороги й стежки між монастирями та пустельнями доволі стрімкі; тому на Афоні панує вічна тиша. Ченці, яких зустрічаєте, жваві, повні терпцю, але одночасно недовірливі та боязкі. Обличчя їх поорані житейськими пристрастями, холодом та спекою, довгими постами та втомою. Вони ведуть досить спокійне життя й чекають за працею на перемогу добра на світі.

Від віків Афон застережений тільки для чоловіків та єдиної Жінки — Богородиці. Інша на Святу Гору не сміє, — „бо впала б зараз на місці трупом”. Первісно не вільно було навіть безбородим юнакам заходити туди, але тепер цього вже давно не тримаються, тільки жінкам і дітям вступ на Афон все ще заборонений.

В обід сходяться до їдальні монастирські жителі з городів, знад моря, мулярі, столярі, ковалі, шевці, кравці та мельники. Всіма тими роботами ченці займаються вельми успішно. У просторій кімнаті стихає ввесь рух, як входить опираючись на палицю, сивий ігумен. По молитві відчитують поіменно всіх та судять різні провини. Винні мусять бити поклони перед ігуменом і цієї кари всі дуже застерігаються. Їдять боби, буряки з оцтом, сочевицю й фіги, а попивають все це вином. Для гостей мають юшку з черепах та варених морських їжаків. Один із ченців читає під час обіду Святе Письмо. Опісля ігумен відходить і тоді харчуються різні помічники-слуги, яких багато у кожній обителі.

Вдень всюди панує рух. Чути дзвінкі удари: це ченці-ковалі кують сокири, коси та інше господарське знаряддя. Якраз стрижуть стадо овець, а з їх вовни самі виробляють сукно. Також самі й шиють собі одяг та взуття.

Гору Афон відвідує багато туристів, які в дорозі із Солуня до Стамбулу не забувають завітати на „Айон Орос” (святу гору). Ченці радо їх зустрічають, бо мають із цього добрий заробіток. Кожному показують протатський дім, де переховується найстарший писаний устав Святої Гори, замкнений 12 замками у тяжкій скрині, що її можна відкрити тільки в присутності протоса та всіх ігуменів Афону. Устав писаний на пергаменті з козлячої шкіри й тому називається у поточній мові „траґос”, себто козел по-грецьки.

Окрім ченців живе на Афоні одинцем поза монастирями багато пустинників-аскетів, які невдоволені монастирським життям та гостро його осуджують. Бо й справді, сучасний дух часу добрався поволі й до цих грубезних, старих мурів і відносини в них що раз гіршають. Ченці вже не дотримуються так суворо уставу, живуть вигідніше, не погорджують алкоголем, займаються різною торгівлею та доробляються власного майна. Наукою й літературою там мабуть ніхто вже й не займається.

Все це бачить грецька влада, останніми часами, кажуть, навіть був намір перетворити святу гору Афон на туристичний курорт. „Ченці — каже — вже пережились, остигли у своїй ревності, а церква не дбає про своє майно”. Сподіваюсь цього не зроблять, а свята гора Афон і надалі залишатиметься духовною твердинею у океані культурного занепаду.

Автор: Я. П.

P. S. А ще на Афоні часом можна знайти дивовижні речі, скажімо настельні світильники яким кілька століть. Звісно в сучасному інтернет магазині на кшталт https://treba.in.ua, таких не знайти, зате там можна придбати гарні сучасні світильники та багато інших якісних товарів.