Кіномистецтво. Роздуми про український блокбастер.

Кіномистецтво. Роздуми про український блокбастер.

Кіномистецтво

Блокбастер в Україні? Ой навіть не знаю, що й сказати. Тільки не подумайте одразу про негатив. Я не хочу таки визнати , що це фатально неможливо. Чимало можна було б теревенити про брак, а то й відсутність коштів. Про проблеми із кваліфікованими майстрами справи-кіно. Проголошувати ганьбу нашій владі, яка не сприяє розвитку кінематографії. Про різні «штуки» на кшталт відсутності ідеї. Та думаю, все можна якось здолати, головне захотіти. Для того щоб зняти кіно в Україні можна було б знайти при бажанні все що потрібно. Так от постає проблема – дилема, а в чому ж справа, що це не працює?

Давайте спробуємо щось обрисувати, як ми то бачимо? Що стало б блокбастером для нас. Все славні наші письменники, поети думають, давайте знімемо щось на підґрунті історичних матеріалів, щось із нашої класики. Візьмемо, до прикладу, пропозицію хорошого драматурга і сценариста Наталії Ворожбит. І знімемо фільм на якусь серйозну тему –«Енеїда» Котляревського, чи то може про 33-й рік. І справді це і потрібні були б нам фільми, тим паче в сучасному контексті. Та чи буде з того – блокбастер?

Починаємо трошечки роздумувати. О, «Енеїда» – читав, досить таки не поганий сюжет, можна було б глянути. Переглянув, досить цікавенько, але… але, але чомусь виникає «але». Не бачу чогось потужного, по сучасному потужного. Можна спробувати інтерпретувати в контексті сучасності, але воно не перестане бути минулим. А Україна уже давно інша, люди інші, «я», «ми» – інші. З кожним роком набуваємо нового досвіду, кожної секунди змінюємось. І я не відкидаю історії, стаючи на позицію новатора. Ні, історія потрібна як обов’язковий елемент культури, та і взагалі як частинка людської свідомості. Але діло не в тому, що ми «сьогоденні» інші від «вчорашніх». А в тому, що різні люди по цілій Україні, по різному проживають життя, і трошки по різному сприймають речі. Отже і свідомість у кожного трохи інша. Причиною цьому може бути чимало факторів. Взяти до прикладу, навіть, ту саму мову. Чи не найголовніший, і не найвагомішим вона буде із тієї купи факторів, які формують homo?

Та тут навіть не втім суть, головний цей фактор, чи другорядний? А суть в тому, що він є фактом, і фактів таких чимало. І тут не глаголю я, про феномен різноманітності, як про якусь там проблему. Це притаманне людям, і не страшно. По іншому ж бути не може. Не можуть ж люди бути як роботи, і усі переживати світ однаково. В тому той діло знімаючи такі фільми, ми маємо щось спільне, але далеко там, по заду – як історія. Тому, що це вже мало, як може об’єднувати нас.

Думаю треба створювати щось на базі сучасної свідомості людей. І якось спробувати поєднати феноменальність: і Київлян, і Львівян, Харківян, Одеситів, Донеччан, і так далі. Потрібно зробити щось цікаве для всіх. Відкинути егоцентричнісьть спрямовану на якийсь регіон. Забути про те, що декому не подобається те, що багато українців російськомовні, це тільки роздроблює, і не дає користі. Залишити позаду всі політичні непорозуміння, думаю в українському кіно, взагалі не треба політики. Тим більше такої, якою вона є в реалі. Не дивитись на ті всі непорозуміння, не тому що вони не важливі. Але тому, що такі речі не дають єдності. Треба об’єднатись, а потім уже і проблемою не буде порозумітись. Постає питання: – «Що ж може нас усіх поєднати?». І відповідь дуже проста:-«Україна!».

Та ба навіть те , що ми живемо на території однієї держави, співаємо один гімн, піднімаємо до небес, один і той самий прапор. І знаєте, справа тут навіть не в символіці. Справа зарита глибше. Отут уже приходить історія робити своє діло. Адже не просто так, ми собі усі такі не одинакові, захотіли сполучитись у одне ціле під «синім і жовтим». Просто для всіх нас синє небо, стало образом волі. Для усіх, поле золотих колосків які чекають женців, є приємним достатком, потіхою плоду в майбутнє. Усі ми, оспівуючи тривоги під час сутичок з ворогами, горланимо «Ще не вмерла України,ні слава, ні воля». Зміст цих речей, є дуже великим. Тому, як не крути, а ми таки одне ціле – Україна.

Що до самого сюжету, то не погано було б, взяти образ молодика з українським корінням, який усилу різних обставин попав на терени своєї patria. Де спочатку не може знайти собі місця, і скитається по цілій країні. І блукаючи, мимоволі перед ним постають різні культурні особливості українського краю. Доля закидає його до Харкова, згодом до Львова, потім до столиці, до Одеси, і так далі. Виходить свого роду пригодницька історія. Таким способом можна показати своєрідну індивідуальність кожної місцини. У кожному місці герой помічає щось хороше, щось таке, що вражає його. Кожне по своєму, і водночас як одне ціле. Можна зробити і якісь випробування. Проходячи які, він побачить свою приналежність до народу України. Багато чого можна тут придумати із парафії кохання чи ненависті. Одним словом, пограти трохи на емоціях. Все це, як то кажуть, діло техніки. Як фінал, цікаво буде показати, як герой починає робити якийсь внесок в державу. Звісно, ж назад повертатись, типу трохи хоче, до своїх там, наприклад друзів, знайомих. Але розуміє, що без України уже жити не зможе. Щось в такому роді.

Головне по справжньому відобразити красу кожного краю, саме в сучасності. Для цього краще піти, пожити трохи на схід, на захід, в місто, в село. Що б пережити хоча б трохи того, що переживають люди у різних куточках держави. В такому фільмі кожен зможе побачити там себе. Після чого по справжньому почне ідентифікувати себе українцем, адже зрозуміє, що те, що для нього цінне – є Україною. Плюс побачить унікальність кожного краю. Схід побачить красу заходу, а захід – сходу. Зможемо побачити і зрозуміти проблеми один одного, і тоді уже автоматично почнемо переживати ті проблеми разом. Та не тільки проблеми, але й радості, та коротше кажучи все. Тому, що зможемо краще друг на друга подивитись. Ти ба, цей фільм – матиме велике суспільне значення. Більше почнемо переживати речей у спільності, тоді більш єдиною формуватиметься і свідомість людей. Завдяки цьому всьому, фільм однозначно дістане популярність в Україні. Дивлячись на те, що стрічка відображатиме Україну в деталях, і по справжньому, такою, якою вона є в сучасності. На світовому ринку також їй знайдеться ціна.

Головне в руках майстра кіно, що б це діло не стало утопією. Отож наші українолюби кіношники, вперед і з піснею.

P. S. Духи вещают: А еще помимо кинематографа в упадке пребывает и отечественная игровая индустрия. Ведь компьютерные игры psp скоро станут практически как кино, только если в фильмах мы просто наблюдаем за происходящим, то в играх сами принимаем непосредственное участие.

7 thoughts on “Кіномистецтво. Роздуми про український блокбастер.

  1. Гарна стаття Степане, справді наш український кінематограф перебуває не те що в занепаді – в страшному занепаді. А от ідея з мандрівками різними містами цікава, але то скорше вийде не блокбастер, а який черговий серіал. 🙂 Тре робити файне кошерне українське кіно і всьо буде файно 🙂

  2. Я бачу блокбастер тільки в Чорнобилі, там є де розігнатися. Але, не робити комп’ютерної графіки,а запросити мене режисером. 🙂

  3. Свого часу я дивився документальний фільм передачі “Паралельний світ”. Так от там розповідали про Чорнобиль, ведучий був Стогній. Якщо хтось подібне побачиь киньте ссилку я би глянув щераз.
    Дякую)

  4. О то файно ідея – запросити Воробуса в якості режисера, то вже буде супер фільма в стилі екшн 🙂

  5. Це більше для мене виглядає як сюжет документального кіно, а не художнього фільму. Хоча можна спробувати і художній. А от цикл документальних фільмів про кожну область – це було б круто. А я була б режиссером 🙂

  6. Ага то дуже файна ідея, лишається дрібничка – її реалізувати 🙂

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers