Навіщо виробництву Шекспір?

Posted by on

Шекспір

Коли ми розговорилися, мій співрозмовник, молодий, енергійний виробничник, з тих, ким по праву пишається завод, раптом промовив до речі, що художня література, на його думку, річ зайва. Непотрібна, тому що є вона чи її немає, верстати будуть працювати, відкриття робитися, а люди жити. Сказав він спокійно, як про очевидний факт, не без передчуття бурхливої реакції, яку, треба думати, своїм твердженням викликав вже не раз. Бути може, він не відав, що його думка ненова, і трішки пишався самостійністю висновку, до якого його, очевидно, підвів життєвий досвід і особистий успіх — судді для багатьох найбільш авторитетні. У всякому разі, в його словах відчувалася впевненість.

— Що ж, — відповів я, помовчавши. — Ваша позиція закономірна. Існують ж кішки-вегетаріанці.
- Що-що? Причому тут кішки?! — здивувався мій співрозмовник.

А мені згадалася одна недавно прочитана книга, і саме на тему, навіщо виробництву Шекспір.

…«На стрілці при злитті річок Маасу і Самбра, під статуєю Леопольда, як завжди, вудять рибу хлопчаки. Пропливають буксирні пароплави з квітковими горщиками на палубі і домашніми туфлями біля входу в рульову рубку. Пропливають повз Палац культури.»

Так міг би початися роман, але так починається науково-популярна книга Г. Воробйова з незвичайною назвою «Людина — людина». Коротко визначити її тему нелегко. І по тому, що її автор — людина багатьох наукових спеціальностей і вільно переходить від теми до теми, і тому, що його книга побудована на матеріалах останніх наукових конференцій кібернетичного профілю — дуже різних за своїм змістом. Правда, всі вони пов’язані зі словом «революція».

НТР, науково-технічна революція, — це слово тепер не чув хіба що глухий. Але Г. Воробйов має на увазі не НТР, а ту революцію, яка за нею гряде, вже третю за рахунком в історії науки і техніки. Революцію, яка, за його словами, проголошує примат гуманітарних наук над інженерними.

Що, як, чому?! Відповісти на це питання непросто, навіть переказавши всю книгу. Спробуємо, однак, знайти хоча б дороговказну нитку.

Загальновідомо, що науково технічний потенціал країни ґрунтується на інтелектуальному потенціалі суспільства, а темпи науково-технічного прогресу залежать від продуктивності розумової праці вчених, інженерів, управлінців. Існує між тим закон Лехмана, який свідчить, що в середньому ділова активність фахівців швидко зростає в інтервалі 20-35 років, а потім йде на спад. Цей висновок науки перекидає багато усталених уявлень. «…Управлінці, – пише Воробйов, – заявили, що ті держави доб’ються найбільших економічних успіхів, які за інших рівних умов забезпечать своїм громадянам: в 20 років повну освіту,.. у 30 років — досвід роботи, адміністративні права і всю міру відповідальності».

Само собою зрозуміло, що закон Лехмана, ледь він був виведений, опинився під жорстоким критичним обстрілом. Дійсно, мало випадків, коли творчі здібності яскраво розгортались як раз в похилому віці? Чи не надто багато винятків з правил?..

Закон стали перевіряти, перевіряти ще раз, і нове коло досліджень виявило дещо цікаве. Виявилося, що фахівці діляться на дві несхожі групи. В одній крива активності і творчої віддачі різко злітає від 20 до 35 років, а потім ще більш різко падає. Настільки, що відправ таку людину на пенсію в 40 років, і суспільство від цього мало втратить. У другій групі інша картина. Крива і тут злітає до 35 років, але потім, якщо падає, то незначно, і перелом зазвичай настає вже десь після шістдесяти років.

Стали дошукуватися до причин такої разючої несхожості. І знову сенсація! Фахівців першої групи ріднила одна спільна риса біографії. Всі вони отримали вузьку спеціалізацію, приступили до роботи якраз за цією спеціальністю і в молодості її не міняли. Члени другої групи теж отримали спеціальність і, як правило, теж вузьку, але на роботу потрапили не за фахом. Отримав університетський диплом — опинився на виробництві, закінчив технічний інститут, а зайнявся громадською діяльністю. І так далі.

Доля представників першої групи на перших порах складалася вдало. Вони відразу зайнялися тим, чому їх вчили, знання їх негайно стали давати віддачу, а адміністрація, зрозуміло, на них не могла натішитися. Зате до сорока років їх наздогнала творча депресія,

До представників другої групи доля на перших порах була далеко не настільки прихильною. Набуті знання і навички майже або зовсім не годилися, треба було перенавчатися, опановувати новий світ, робити неминучі помилки, мучитися, отримувати догани… Зате ставши врешті-решт професіоналами, ці люди могли з лишком надолужити згаяне, оскільки творчий застій їм не загрожував до самої старості.

Психологія пояснила, що ж сталося. Представникам першої групи не треба було переучуватися і «ламати себе». Вони відразу «увійшли у форму» і в ній… застигти. Ще недавно в цьому не було особливої трагедії. Професії володіли стійкістю, предмет діяльності, як правило, змінювався повільно і мало, так само повільно змінювалися методи, ідеї, апаратура.

Не те в століття НТР. Швидко оновлюється виробництво, лавиною виникають нові ідеї і методи, професії змінюються часом невпізнанно. І щоб бути “з професією нарівні”, треба безперервно вчитися і переучуватися. А колишній щасливчик цієї здатності не придбав… Кращий вік для оволодіння іноземними мовами — дитинство; дорослим вони даються (якщо взагалі даються) з величезними зусиллями. Приблизно те ж саме і з умінням переучуватися: хто не знайшов його в молодості, тому важко придбати його в зрілому віці. Професійні знання та навички жорстко закріплені, людина обросла стереотипами, як корабель черепашками, вона все гірше сприймає нове і відстає, відстає, а лаври колишніх успіхів заважають їй самокритично оцінити причину.

«Дивно, що любов до навчання, — зауважує Р. Воробйов, — прищеплюється не в середній і вищій школі, а в перші кілька років практичної діяльності. Небезпека ховалася там, де її найменше очікували, — в ідеальній відповідності робочого місця молодому працівнику, який зайняв його».

Звичайно, все розказане — схема; життя куди складніше і багатше відтінками. Але, чи не так, наука дає цікаву, хоча, зрозуміло, і часткову відповідь на питання, звідки ж беруться консерватори?

Професійний консерватизм виявився настільки тяжким баластом, що це стало гострою економічною, одночасно соціальною, моральною, якою завгодно проблемою. Потрібні були особливі заходи, і вони вживаються. Всілякі обов’язкові курси підвищення кваліфікації (читай — навчання) стали звичними. Але це не панацея. Смак до самонавчання, навички самонавчання неможливі без розширення кругозору, без рішучої ломки стереотипів. Теоретично дієвим засобом такої ломки повинен бути різкий висновок людини з кола вузькопрофесійних інтересів, підключення її до світу нових і незнайомих їй понять. Тобто для людей техніки, виходить, найбільш сприятливі мистецтво, гуманітарні знання, для гуманітаріїв — технічні і природничі знання.

Чи не перший досвід перевірки цих теоретичних передумов був поставлений в США. Сімнадцять адміністраторів середнього рангу у віці від 35 до 48 років телефонна компанія «Белл», де вони служили, на цілих десять місяців повністю відключила від професійної діяльності, зобов’язавши їх пройти широку гуманітарну програму.

П’ятсот п’ятдесят п’ять годин лекцій, семінарів, дискусій плюс читання книг, відвідування театрів, концертів, музеїв, виставок, огляд історичних пам’яток — експеримент, що і говорити, дорогий. Програма занять? Екскурс в історію та мистецтво Сходу, колективне читання середньовічного японського роману «Пригоди князя Генжи» і так далі, і тому подібне. А замість іспиту – досконалий розбір кожним слухачем складного навіть для літературознавців роману Джойса «Улісс».

Що може бути далі від потреб виробництва? І ось фахівці повернулися на свої місця. Ефект був двояким. Вдома вони негайно почали втягувати своїх рідних у сферу мистецтва. На роботі вони розвинули бурхливу активність, стали більш самостійними, їм легше, ніж раніше, давалися рішення, і якість цих рішень підвищилася. “Всупереч очікуванням скептиків, адміністратори в спілкуванні з кабінетними вченими не заразилися від них нерішучістю, а, навпаки, придбали цінну якість — бачити альтернативи і в прийнятті рішень воліти швидке хороше запізнілому відмінному».

Автор: Д. Биленкин.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers