Змії та зороастризм

Posted by on

змея

Ми сиділи з Мамедкулом на березі одної з проток Амудар’ї, де в тугаях паслося стадо. Вечоріло. На невеликому багатті в мідному чані вирувала вода – ми збиралися пити чай. Неподалік в густій траві возилися дітлахи з найближчого кишлаку. Бесіда наша на цей раз зовсім не стосувалася питань вірувань – Мамедкул із захопленням розповідав про останні дні Хівінського ханства, про події, очевидцем яких йому довелося бути в ранній юності.

Раптом на наше багаття налетіли хлопчаки і з урочистими криками кинули у вогонь напівдохлу змію. І тут сталося надзвичайне. Статечний, величавий, завжди витриманий у стилі «східних мудреців» дід схопився, закричав в гніві на хлопців, спішно відкинув убік зміїний труп і довго ще, поступово остигаючи, бурмотів якісь страшні прокляття. Потім він пояснив мені: мало не сталося святотатство – кинути настільки нечисту тварину, як змія, у вогонь, значить, осквернити священну стихію. Дивно було бачити в поведінці мусульманина такий явний пережиток зороастризму – релігії, яка за основним об’єктом культу іменувалася ще вогнепоклонством.

Традиції, однак, зберегли до наших днів залишки ще більш ранніх форм релігії. Моя стара приятелька Дільбар-момо колись відчитала мене за те, що я ненароком мало не розігнав духів-покровителів, що стовпилися за її спиною, коли вона обробляла тісто на коржі. Вона також просвітила мене стосовно ще одного правила старовинного сімейного етикету, куди більш давнього, ніж зороастризм.

Цього разу коржі були вже готові і я, сидячи на терасі, вдихав їх аромат в передчутті ранкового сніданку. Старенька в кімнаті поралася з посудом. Раптом я почув, що Дільбар-момо щось говорить, когось у чомусь наполегливо переконує. У будинку, крім нас, нікого не було, я занепокоївся і пішов подивитися, в чому справа. Увійшовши до кімнати, побачив зникаючий під купою ковдр солідний зміїний хвіст і мою стареньку з піалою в руках. Вона ласкаво вмовляла змію: « Поїж молочка, джаним (душа моя)! Не пручайся … »

За сніданком я отримав пояснення цій події. Виявляється, не всі змії підлягають знищенню як істоти нечисті. Є виняток – домашня або, як її тут називають, біла змія (що це за вид – я так і не дізнався; думаю, якась невинна родичка мого шахсенемського жовтопузу). Ось цю змію, роз’яснювала Дільбар-момо, треба шанувати і всіляко догоджати: відомо, що в її образі вас може відвідати дух вашого прадідуся або ще більш віддаленого предка. Білій змії треба запропонувати молока або насипати їй на голову щіпку борошна.

біла змія

Яку ж безодню інформації зберігає в собі цей невигадливий ритуал, доносячи його з глибин історії релігійної свідомості; тут і культ тварин, і культ предків, і навіть далекий відгомін тотемістких уявлень.

Зовсім недавно від одного дідуся, гостя з Хорезму, я дізнався, що в Хіві, коли вона була столицею ханства, білі змії жили, так би мовити, на домашньому положенні в будинках городян і відмінно ладнали з господарями. Але біла змія, повторюю, виняток, до всіх інших видів змій у місцевих жителів ставлення вкрай негативне.

У різних місцях Середньої Азії, переважно в містах, я зустрічав на вулицях п’яти-шестирічних дітлахів, важливо крокуючих в халатиках із зображенням змії або дракона на спині. Турботливі мами вишивали яскравими нитками цей оберіг від злих духів, і мені роз’яснили: коли духи бачать таке зображення, вони визнають в тому, хто його носить, «свого» і не завдають йому шкоди.

Злі духи в обличчі змій, жаб, ящірок, комах постійно зустрічаються в легендах народів Середньої Азії. В одній з них, наприклад, говориться, що крамольні, шкідливі думки популярного в Хорезмі святого Саїд-ата вилітали з його вуст у вигляді ящірок, змій і черепах, коли вчитель (бенкет) Зенги-ата вдаряв його по плечах, щоб наставити на шлях істинний. Але, мабуть, найчастіше в середньоазіатських легендах фігурує змій-дракон аждархо – чудовисько з огнедишною пащею (іноді при трьох головах), з довгим лускатим хвостом і світлими очима. Аждархо живе в підземеллях, де стереже незліченні багатства, а виходячи на світ Божий, підкорює міста і цілі народи, вимагає в жертву собі дівчат та юнаків. Звичайно, завжди знаходиться благородний герой, який вбиває дракона і рятує людей від його згубної влади. Такий драконоборець відображений, наприклад, на фресці, виявленій при розкопках Пенджікента (VII ст. н. е.). Подібний подвиг, згідно популярної в Хорезмі легенди, скоїв і якийсь юнак, який врятував від чудовиська ханську дочку.

Драконоборець

У горах і на рівнинах, в пустелях і на руїнах древніх фортець мені часто показували «сліди» змії-дракона, можна подумати, що ними поцяткована вся територія краю. До речі, один такий слід в пустелі на перевірку виявився давнім пересохлим каналом. Неважко здогадатися, яким є джерело цього повір’я – все той же зороастризм: у вогнепоклонників зла сила була втілена в змії-драконі Ажи-Дахака.

Іслам не зміг повністю викорінити стародавні вірування і постарався пристосувати їх до себе. Так він сприйняв цей демонологічний образ. Навіть ім’я його залишилося – Ажи-Дахака – Аждархо, або Аждаха. А роль драконоборця була тепер доручена мусульманським святим – четвертому халіфа Алі, чудотворцеві Клич Бурханеддіну та іншим персонажам мусульманської агіографії.

Однак у народних віруваннях образ змії – дракона аждархо продовжував панувати в Середній Азії поза офіційним ісламом. Так, у гірських таджиків ще на початку нашого століття існувало повір’я, що в ущелинах, по берегах річок бродять аждархо (тут їх називають аждахори) – величезні змії зі страшною пащею, що вивергають вогонь; всі вони – слуги зміїного царя Шохи-моро, який живе під палаці на вершині гори. Я заглядав у печери та в промоїни, звідти, як мене запевняли місцеві жителі, в місячні ночі, шелестячи лускою, аждахори виповзають на поверхню землі. Однак зараз є підстави вважати, що час драконів минув – образ аждархо остаточно перекочував на сторінки казок.

Дивно, наскільки глобально у всіх кінцях землі поширений міф про драконів, які вимагають людських жертв. Свого часу я висловлював боязке припущення про причини появи цього міфу: можливо, колективна пам’ять людства зберегла смутні уявлення про реліктових ящерів, з якими людина могла зіткнутися за часів глибокої первісності. Припущення, на жаль, недовідне. Але якщо ми згадаємо, що навіть у наш космічний вік наука не може дати різко негативної відповіді з приводу можливого існування реліктових особин типу шотландського Несс, якутського «чорта» або гігантського змія, який причаївся нібито в одному з озер Канади, то зустріч первісної людини з окремими вцілілими в його часи особами фауни вимерлої в основному за багато тисячоліть до цього, не здається настільки вже не неймовірною.

Автор: Г. Снесарев.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers