Історія непередбачувана і деколи несподівана. Те, що здавалося перемогою, невблаганний час робить поразкою, іншу поразку перетворює на благо, з давніх своїх глибин витягує раптом, здавалося б, вже віджиле, і пред’являє сучасності: дивіться, скільки тут невикористаних можливостей, який запас знань для неупередженого, допитливого розуму. В іншому світлі постає для нас і тибетська медицина. В останні роки ставлення до неї радикально змінюється – зараз це не тільки своєрідний пам’ятник культури минулого зі своїми історичними загадками, незрозумілим шифром, але і безперечна система знань, що зберегла життєздатність і по-своєму унікальна для нашого століття. І в цьому головне диво медицини Тибету, піднесеної до хмар, недоступної Країни Снігів, що здавна вважалася обителлю всіляких чудес, колискою містики.

Що ж являє собою тибетська медична система? У чому її принципи? Як подолати неминучий термінологічний бар’єр древніх трактатів, щоб вловити рух теоретичної і клінічної думки, зрозуміти глибину філософського узагальнення, усвідомити для себе закодовані методи і засоби лікування, які пройшли крізь століття? Такого роду завдання стоять зараз перед дослідниками тибетської медицини.

Тибетську медицину називають дітищем давньоіндійської – це історично справедливо, особливо для її витоків. Стародавня Індія була визнаним центром науки і культури всього стародавнього Сходу. Вже в VII столітті до н. е. в Індії існувало два медичні центри, а знаменитий лікар-мислитель Чарака склав загальне вчення про медицину з восьми розділів, які ще до зародження в країні буддизму лягли в основу «Аюрведи» – «Науки про довголіття». Вже через сто років ця релігія підпорядкувала собі багато сфер людської діяльності. Вона залишила свій слід на медичних традиціях, на світогляді древніх індійських медиків, залишила слід, але не спотворила основних теоретичних положень давньоіндійської медицини, її реалістичних поглядів на сутність життя, природи, людини. Вони, ці погляди, спиралися на істинне знання, «а якщо хто-небудь говорить або робить з істинним знанням, то за ним слідує щастя як невідступна тінь». Так вважали стародавні індійці, і з цим важко не погодитися.

Поступове проникнення в Тибет медичних знань починається з VII століття нашої ери. За часів правління засновника тибетської імперії Сронцзангамбо (помер в 649 г) були запрошені іноземні лікарі: Бхаратдхаджа з Індії, Хань Ваньхан з Китаю і Галенос з Персії. Їх зусиллями було створено колективну працю «Безстрашна зброя».

До VIII століття медицина в Тибеті піднімається на вищий щабель. Саме в той час творив видатний тибетський медик Ютогба-старший. Вважається, що тоді ж кашмірським вченим Чандранандою і тибетським перекладачем Вайрочаною був переведений з санскриту на тибетську основний медичний трактат давнини «Чжуд-ши» в його первісному вигляді. Саме в цьому перекладі трактат знайшов пізніше свою славу. «Чжуд-ши», що увібрав в себе всі медичні знання своєї епохи, написаний був у віршах по строго певній схемі і структурі, яка за законами буддійської традиції розрахована була на усну передачу від вчителя до учня – без змін і доповнень.

XI-XII століття – особлива епоха в розвитку тибетської медицини. З’являються лікарі з більш прогресивними поглядами, які намагаються відокремитися від чисто релігійних центрів, виступають проти таємничості, що оточувала їх науку. Великим лікарем був Ютогба-молодший (1112-1203), визнаний найбільшим вченим-медиком Тибету і зведений в ранг «царя медицини». Свідченням його обдарування служать легендарні перекази, які прикрашають його біографію. Нібито схильність до медицини проявилася у нього з трьох років, коли він пробував вивчати пульс і сечу у своїх однолітків, збирав лікарські трави, мінерали, а у вісім років вже знав основи хірургії. Але ось факти не легендарної, а реальної біографії Ютогби-молодшого. Він був автором цілого ряду медичних творів, з його ім’ям пов’язана поява «Чжуд-ши» в тому варіанті, в якому він дійшов до нас. Він заклав основи своєї наукової школи, послідовники якої протягом багатьох століть збирали, систематизували, узагальнювали, творчо переробляли величезний матеріал медицини Тибету.

У Центральному Тибеті Ютогба-молодший створив свою медичну школу, традиції якої простежуються в тибетській медицині до теперішнього часу і в значній мірі визначають її своєрідність як самостійного напрямку східної системи медицини. Відносно тибетської медицини буддійська релігія діяла, як і інші релігії у ставленні до медичного знання в інших країнах: медичні трактати зведені були в ранг священних. Вносити в них доповнення, виправлення, перевидавати у відмінному від оригіналу вигляді заборонялося. Але, як і в інших країнах, виникнувши, тибетська медицина не залишилася на початковій стадії розвитку.

Велика коментаторська медична література, створена наступними поколіннями медиків, містила і нові ідеї, і критику класичних текстів, що свідчить про подальший розвиток теоретичної і клінічної думки. В кінці XVI і XVII століттях тибетська медицина разом з буддизмом почала поширюватися в Монголії, потім в Бурятії, Туві та Калмикії. «Чжуд-ши» і інші трактати почали перекладати з тибетської на монгольську мову і видавати у вигляді ксилографії. До вивчення, збагачення тибетської медицини приєдналися монгольські медики, які писали на тибетській мові настанови з діагностики захворювань, відомості про лікарські засоби, які зафіксували нові медичні поняття і методи лікарської терапії.

Тибетська медична система творчо переробляла, систематизувала як власні знання, так і досвід сусідніх народів. З китайської медицини були зняті деякі лікарські засоби природного походження, прийоми їх обробки, такі методи обстеження, як діагностика по пульсу, а також окремі прийоми лікувального масажу, гімнастики, голкотерапії. Всі вони зведені в цілісну, надзвичайно складну систему теоретичних знань, практичних навичок, і в цьому їх сплаві нелегко розібратися і зараз. Що безперечно? Тибетські медики особливе значення надавали такій тріаді – правильному способу життя, харчуванню, одягу. Дотримуючись найдавніших медичних трактатів, більш 1/4 всіх захворювань, якщо вони не набули хронічного характеру, можна лікувати дієтою, правильним способом життя, не застосовуючи спеціальних ліків.

Своєчасному розпізнаванню хвороб на початкових стадіях тибетські медики надавали особливого значення. Трактати підкреслювали: неускладнені хвороби лікувати швидко і рішуче, щоб запобігти їх дії на інші органи. Тибетська медицина знає п’ять основних лікарських форм рослинного походження: порошки, відвари, пігулки, кашки і масла. До «другорядних» форм відносилися зольні ліки, лікувальні вина, приготовані з дорогоцінних каменів і металів, лікарські екстракти. Коли приймати ліки, як чергувати їй з їжею – в цьому у тибетських медиків була ціла система. Відомо, що використовували вони багатокомпонентні лікарські препарати, від 2-х до 80-ти, що включали різні види рослинної, мінеральної та тваринної сировини. Чим же пояснюється ця особливість тибетської медицини?

Можна сказати, що вона була наслідком її головних принципів – лікувати не окремі прояви хвороби, а домагатися нормалізації діяльності всього організму як єдиного і взаємозалежного цілого. Залежно від індивідуальних особливостей хворого, його статі, віку, статури, а також попередніх методів лікування, – лікар міг використовувати потрібний йому набір багатокомпонентних препаратів. Існувало докладне вчення, як міняти тактику лікування, послідовність лікарської терапії в залежності від клімату і конкретної місцевості, від сезонних, річних і добових ритмів, космічних факторів.

Як вже говорилося, корінь дерева медицини, ядро медичного канону Тибету – середньовічний трактат «Чжуд-ши». Починається він з опису якогось місця, в центрі якого знаходиться медичний Будда – Манлія (Бхайшаджья-гуру), тобто Вчитель-лікар. Це господар міфологічної країни – батьківщини всіх цілющих рослин, мінералів, тварин. З них і готують ліки, призначені для хвороб «спеки», «холоду», хвороб «щільних» і «порожніх» органів. Навколо Вчителя-лікаря – чотири класи його соратників (вони з індійської міфології). Це мудреці, які, «беспорочно виправивши власні вади тіла, мови і душі», здатні привести в рівновагу порочну неврівноваженість інших. Тут перше правило тибетських медиків перегукується з відомою вимогою стародавнього світу: «лікарю, зцілися сам!». Медик повинен вміти управляти своїм здоров’ям перш, ніж він почне лікувати інших.

Далі буде.

Автори: Н. Абаєв, Н. Болхосоева.

P. S. А ще давні тибетські лікарі не тільки чудово зналися на всіляких лікарських засобах, а ще й володіли секретами справжньої сонцезахисної косметики, зараз таку можна придбати на сайті https://dska.com.ua/katalog/sontsezakhyst_zhinocha-kosmetyka_kosmetyka/.