На південь від величних індіанських цивілізацій ацтеків та майя лежала не менш велична цивілізація інків – дітей сонця (як вони самі себе скромно називали). Обожнювання Сонця – доволі поширене явище у багатьох язичницьких культах по цілому світу, але мабуть лише інки придавали йому таке шанобливе винятково-сакральне значення як ніхто інший. Зображення світила з людським обличчям було головним інкським священним символом і шанувалось десь так само як у християн – хрест. Зрештою, з ім’ям Сонця були пов’язані різноманітні легенди про заснування імперії інків. Ось одна з них.

Колись давно із озера Тітікаки вийшло подружжя Манко Капак та Мама Окльо (вони ж по сумісництву були братом та сестрою). Від свого батька – самого Сонця вони отримали дарунок – чарівний золотий жезл. Цей жезл мав вказати їм де заснувати місто та країну. Довгим та важким був їх шлях, але жезл не реагував ні на гори, ні на долини, аж ось врешті на пагорбі Уананкаурі він раптом увійшов в землю. Так виникло місто Куско – столиця імперії інків, Манко Капак став першим великим інкою, він же побудував палац Кельккампата, залишки якого збереглись і до наших часів.

Як бачите, ця легенда має ще й не аби яке політичне значення, адже згідно неї, правителі імперії інків – верховні інки є нащадками легендарного Манко Капака – сина Сонця, а значить і вони ведуть свій рід прямісінько від Сонця – головного божества. Верховний інка був не лише політичним правителем, але й верховним жерцем Сонця, а після смерті обожествлявся та перетворювався на мумію (інки, як і давні єгиптяни, володіли таємницею муміфікації).

Сонце на території величезної імперії інків мало різні імена, але найпоширенішим було – Інті. Ще одним шанованим богом інків був Віракоча – бог-творець, який створив все суще. Сам же Віракоча за одним з індіанських міфів з’явився з бездонних надр священного озера Тітікаки і першим ділом створив Сонце-Інті та всі інші небесні світила, а вже далі і все інше (от тільки індіанський міф замовчує, хто створив саме озеро Тітікака, з якого появився творець Віракоча, може воно існувало завжди, навіть ще до початку світу?). Що цікаво – в індіанських переказах Віракоча зображується як загадковий «білий» бог, сильний, високий, одягнений у все біле.

Віракоча. Малюнок католицького місіонера.

Можна навіть подумати, що міф про інкського Віракочу якось пов’язаний із ацтекським міфом про такого ж білого бога Кецтлалкоатля. Але ні, вони дуже різні між собою, якщо «пернатий змій» Кецтлалкоатль добрий миролюбивий бог, який проповідує любов та смирення, то Віракоча навпаки – ще й який грізний, за своїм характером та темпераментом він скоріше схожий на індійського Шиву-руйнівника. Розповідають, як якось Віракоча появився в Андах, та місцеві жителі не признали в ньому бога, тож щоб довести свою божественну сутність останньому довелось навіть закликати вогонь з неба та запалити гору. Звідси мабуть і походить його ім’я, адже Віракоча можна перекласти як «лавове озеро». Головний храм цього бога зовсім не випадково знаходився біля підніжжя потухлого вулкану в долині Уількамайо. Між іншим у деяких районах імперії, Віракоча та Сонце-Інті сприймались і як одне лице.

Окрім цих двох богів також особливо шанувався бог вогню Пачакамак, він немов міфічна птаха фенікс заново оживляв все що коли-небудь загинуло, відповідальний за одвічний круговорот народження і смерті. Також серед богів інків можна згадати Ільяна – бога грому (колега нашого слов’янського Перуна), Пачамаму – богиню плодючості, Кілью – богиню Місяця, сестру та дружину Сонця, вона ж головна жіноча богиня інків, покровителька жіноцтва.

На відміну від тих самих ацтеків та майя релігія інків була позбавлена тої надзвичайної жорстокості, коли багатьом робили «секір бошка», аби принести їх у жертву своїм ненаситним богам. У жертву своїм богам інки приносили здебільшого кукурудзу та кукурудзяну муку, коку (так, саме з листя цієї рослини нині роблять всесвітньо відомий напій кока-колу), морських свинок та лам. І тільки у дні найбільшого свята, яке відбувалось в останній місяць року (за інкським календарем), коли треба було особливо сердечно подякувати Інті (Сонцю) за все-все-все, та заодно заслужити його благословення на майбутнє, інки приносили людські жертви. На цю сумну роль обирали 500 цнотливо чистих хлопців та дівчат, який у вирішальний момент свята живцем закопували у землю. Але молоді люди яким випадало бути принесеним у жертву оточувались загальною пошаною. Взагалі бути принесеним у жертву Сонцю рахувалось великою честю, за віруваннями інків ці люди одразу потрапляють на небо, в сонячне царство (аналог Раю) де їх чекало вічне блаженство.

Щодо ж всіх інших людей, то кожного з них після смерті мала очікувати своя доля: добро діяльні також потраплять на небо, грішники ж підуть під землю де холодно, голодно та немає нічого окрім каменів.

Подібно до індусів інки обожнювали також деяких тварин і птахів, в число яких входили ведмідь (зрештою, наші предки – давні слов’яни в глибоку давнину теж обожнювали ведмедя), лисиця, пуму, сокіл, змія та голуб. Очевидна кожна з цих тварин символізує відповідну чесноту та якість, яку необхідно розвивати всередині себе: силу, мудрість, миролюбність, спритність, тощо.

Також у інкській міфології був і образ диявола, якого інки так і звали – Диявол-Ступай. Цей пан, як і всякий порядний диявол у всьому намагався протиставити себе богам, а заодно зробити як можна більше шкоди людям. І це він заважав виконували головні моральні заповіді інків: не кради, не лінуйся, не обманюй. Тут простежується подібність і до християнського світогляду, адже саме хто як не диявол заставляє нас порушувати наші 10 заповідей (а часом і кримінальний, цивільно-адміністративний та інші кодекси) та намовляє на гріх (чи то правопорушення).

Цікаво, що лінь в імперії інків прирівнювалась не лише до морального гріха, але й до правопорушення, з цим їхній устрій вельми схожий із ще недавнім совком, де була ціла кримінальна стаття «за тунеядство» (хто старший, то добре це пам’ятає). Між іншим, деякі дослідники цивілізації інків навіть називають їхній лад «комуністичним», певна схожість все-таки є, але звісно це не так!