Майже два тижні минуло з того дня, як олександрійський торговий корабель, на борту якого знаходилось двісті сімдесят шість чоловік під проводом сотника Юлія, залишив Хороші Пристані поблизу Ласеі і загубився в безмежному морі. Південний сприятливий вітер віяв недовго, раптово його змінив суворий північний евроклідон, більш підходящий для цієї пори року, – і плавання стало мукою. Важкогружену Онерарію, трюми якої були набиті мішками з хлібом, кидало, немов рибальський човен. Весь екіпаж, включаючи солдатів і бранців, валявся в лежанні меж цих мішків, корабель наскрізь пропах блювотиною…

Притулившись у кутку трюму, Павло молився. Ні, він не відчував страху (не для того Господь його обдарував і направив стезею праведною, щоб поховати в безодні), він благав Бога, щоб вціліли всі ці люди – римлянин Юлій і його солдати, в’язні та матроси … «Власне, що таке життя, як не такий же хиткий корабель, кинутий в бурхливий океан, де всі рівні перед Господом – раб і патрицій, наглядач і невільник, – міркував він, борючись з нападами нудоти. – Треба б розповісти про це Нерону, хоча, загалом, думка і не нова … »

На світанку йому було видіння: ангел Божий з’явився і сказав: «Не бійся! Тобі повинно постати перед кесарем, але Бог дарує життя і всім іншим, що пливуть з тобою». Прокинувшись, Павло встав, хитаючись, пройшов поміж розпластаних тіл. Виснажені, безсонні особи дивилися на нього байдуже, ніби не чули. Тільки у погляді Луки була віра, тільки до Луки доходив зміст сказаного.

На мить у Павла потемніло в очах, корабель страшно накренився, важка лава, розігнавшись, нещадно, з розмаху вдарила його по ногах – він впав на коліна.
– Ангел Господа мого з’явився мені в цю ніч і сказав, що ми будемо викинуті на острів…
– Заспокой цього блазня, Юлій, – загарчав ветеран зі страшним шрамом на обличчі. – А не то я викину його за борт, як колись його одноплемінники зробили з Іоною.
– Не гарячкуй, Марцелл, – осік його сотник, який знаходився тут же. – Не забувай, що перед тобою громадянин Риму… Що за острів ти маєш на увазі, Павло? Вже чи не той, де сім років провів Одіссей в солодкому полоні у Каліпсо?

Юлій марно іронізував. У чотирнадцяту ніч, ближче до ранку, буря вщухла, в небі з’явилися просвіти. Прямо за курсом, дійсно, лежав острів, але ніхто не знав, як він називається. Коли сонце відірвалося від горизонту, капітан звелів розв’язати рулі, знятися з якорів і підняти малий парус. І ось вже попереду показалася зручна бухта з пологим берегом. Онерарія, що підганяється свіжим вітерцем, бадьоро рушила до острова. До берега залишалося не більше трьохсот сажнів, як раптом пролунав важкий удар, перерваний скреготом ламкого дерева і ще якимось тужливим, тянучим виттям, – корабель неприродно розвернуло і він почав кренитися на лівий борт … В ту ж мить над самою щоглою полоснула блискавка і грянув оглушливий грім! Хвилі з новим завзяттям вдарили в корму, дерев’яну голову лебедя переломило, як лозину.

Почалася паніка, тиснява. Павло побачив, як солдат зі шрамом, оголивши меч, рушив у його бік, продираючись крізь натовп, але солдата перехопив Юлій і змусив прибрати зброю.

Корабель розчавило, як яйце. Люди посипалися в море. Широко перехрестившись, в киплячу безодню кинувся Лука.

– Що стоїш Тарсянин?! – Гаркнув у самого вуха Юлій і сильно штовхнув Павла до краю. – Негайно за борт!

Не здогадавшись навіть скинути бурнусі, тремтячи всім тілом, Павло переліз через бортовий поручень і, прошепотівши коротку молитву, кинувся з корабля. «Господи, я не вмію плавати!» – Промайнуло у нього в голові, і негайно хвиля накрила його…

Він опритомнів як після тяжкого сну – марно намагаючись пригадати, що з ним трапилося. М’яка подушка, на якій він лежав, тепла накидка, якою він був укритий чиєюсь дбайливою рукою, ще більше збивали з пантелику. Підвівшись на лікті, Павло озирнувся: мозаїчна підлога, красивий бронзовий світильник. Раптово хтось торкнув його за плече. Чоловік в червоному плащі простягав йому чашу з чимось гарячим, паруючим. Він був явно римлянин, але обличчя було відкрите, добре.

– Випий, – сказав він. – Це додасть сили.
– Де я? – Прохрипів Павло, відсьорбнувши палючого пиття. – І хто ти, добрий чоловіче?
– Мене звати Публій, я намісник цього острова. А хто ти?
– Я Павло з Тарсу … – Картина корабельної аварії раптом намалювалася йому у всіх подробицях. – Невже ніхто більше не вцілів?
– Усі живі та неушкоджені, хвала богам, – посміхнувся Публій. – Ну і пошарпало ж ваш корабель!
– Господь почув мої молитви, – прошепотів Павло і перехрестився. – Як же називається твій острів?
– Ми, римляни, називаємо його Меліт. Ласкаво просимо на Меліт, чужеземець!

Вищеописана подія відбулася 10 лютого 60 року від Різдва Христового. Рівно тисяча дев’ятсот тридцять сім років потому, рано вранці, автори цих рядків стояли на балконі чотиризіркового готелю «New Dolmen», зверненого півколом у бік затоки Святого Павла, і з задоволенням милувалися «ненаселеним» островом, що відкрився нашим поглядам з тією ж назвою, у самого краю якого вгадувалася біла статуя апостола на постаменті.

10 лютого: на небі ні хмари, температура під двадцять тепла (це з ранку), море спокійне … Можливо, апостолу просто не пощастило з погодою? Ні, швидше нам вона посміхнулася. Перше, «готельне» враження від Мальти: синє море, синє небо і жовті скелі. Блакитний, жовтий і синій.

Мальта – іграшкова країна. Якщо встати на найвищу її точку, в Мдині, то на всі боки видно море. У першу хвилину стає якось не по собі, на думку спадає океан Соляріса: дороги, автобуси, люди, церкви, поля – не більше ніж чиясь вигадка, бутафорія … У цій країні немає жодної річки, жодної гори, а кілька кварталів з двома-трьома вулицями вже називаються містом. Тут главу кабінету можна побачити за сусіднім столиком в кафе, а півгодинна поїздка на дачу вважається стомлюючою процедурою. Тут можна сісти на автобус і де завгодно – і рано чи пізно він привезе тебе до помешкання. Мальта – казкова країна.

Не на всіх картах і глобусах світу можна її знайти (не кажіть про це мальтійцям), а між тим, в ній, як у фокусі, перетнулися історичні шляхи Європи, Азії та Північної Африки. Три невеликих острівця, кинуті в море, немов кістки на гральний стіл, виявилися в пучині політичного азарту багатьох держав і імперій. І це зрозуміло, адже в стратегічному плані Мальта унікальна: вона розташована в центрі Середземного моря, в найбільш вузькому місці між Європою та Африкою, а крім того, має найбільшу і саму захищену в світі природну гавань. Ці два фактори перетворили архіпелаг з давніх часів, з самого зародження судноплавства в ідеальний «контрольний пункт» Середземномор’я.

Тут епохи і цивілізації набігають одна на одну, немов хвилі прибою, ці хвилі і відточили вигляд Мальти. Якщо є якась гармонія в еклектиці, то вона тільки тут, на цих крихітних островах.

Автор: Олексій Шликов.

P. S. Духи вещают: Подумалось, как было бы здорово когда-нибудь на склоне лет поднакопить деньжат и купить себе маленький домик в сказочной Мальте, где созданы просто идеальные условия для спокойной старости. Впрочем, сделать это не так сложно как может казаться на первый взгляд, для этого нужно всего лишь посетить Супермаркет зарубежной недвижимости, найти хорошее предложение, а дальше дело техники, продать свое жилье в Украине, России (или где вы там живете) и купить домик на Мальте. Ну может доплатить еще чуть-чуть придется (или не чуть-чуть), все будет зависеть от ваших запросов и возможностей.