Всім відомо, що в річках і озерах, в морях і лісових хащах живуть русалки. А от у яких річках і морях? Зрозуміло, в казкових! Але чи тільки казка надає екологічну нішу русалкам та іншим таємничим істотам, залишає сліди на невідомих доріжках загадкового Лукомор’я? І чи тільки відверті казкарі – Гофман і Вельтман, Андерсен і Погорельский, брати Грімм і два Олексія – Товсті – давали нове життя образам, яким замовлений вхід в «серйозну» літературу? А як поставитися до образів русалок у Пушкіна, Лермонтова, Гоголя?

Що стосується Гоголя, то класик не лише володів неповторним українським гумором, але і відрізнявся глибоким містицизмом. Для нього русалки були, мабуть, настільки ж реальні, як «екстрасенси» Солоха і Пацюк.

Пушкін – великий скептик і насмішник. Іронія у нього є сусідами з драмою, весела насмішка іскриться в містичних образах. Але може бути, його іронія – «захисний екран»? І в наш час не так вже просто освіченій людині з серйозним виглядом тлумачити про НЛО або полтергейст… Лермонтов теж скептик, теж іронічний, але його іронія і скепсис похмурі до інфернальності, а от образи русалок виписані без жодної іронії.

І ось що ще цікаво: лісовик у всіх авторів – один і той же волохатий лісовик, з руками і ногами, не дуже розумний, але шибко галасливий… Гноми у різних народів теж не надто різняться. А ось русалки – дуже різні. Причому відмінності принципові. Від голови до пояса вони скрізь приблизно однакові, а от нижня частина тіла…

Пушкінські русалки людиноподібні. Одна на гілках сидить, а адже щоб піднятися на дерево, потрібні, крім рук, ще й ноги. Інша, бувша у земному житті обдуреною нареченою, зберегла в русалчиному бутті всі людські ознаки, змінивши тільки середовище проживання. Такі ж русалки Гоголя. А ось у Лермонтова ж «царська дочка» – зовсім інша. Це вже химера, напівлюдина-напівриба, «чудо морське із зеленим хвостом». Обидва ці образи є і в міфології. А русалочка у Андерсена їх об’єднує: за допомогою морської відьми вона трансформується – замість риб’ячого хвоста у неї з’являються людські ноги.

Звичайно, у наш час, людина, яка читала роботи А. Сандерсона, Б. Ейвельманса, Б. Поршнева, І. Акімушкіна, з чималою часткою недовіри відноситься до академічного визначення «міфічного»… Ну що міфічного залишається від китайських драконів, якщо ми дізнаємося з серйозної літератури, що в імператорському звіринці ще в XVI столітті містилося кілька особин? І є докладний опис зовнішнього вигляду цих рептилій, перераховані найбільш масові заходи їх в гирла річок і імена досвідчених ловців; збереглися звіти доглядачів звіринця про витрати на покупку риби для годівлі цих «міфічних» істот… міфічними виявляються тільки крила у драконів, але не вони самі…

Цілком серйозно ставилися до міфів і отці-інквізитори. Виганяючи з свідомості та вжитку людей пережитки язичництва, вчені з середовища інквізиторів аж ніяк не всіх мешканців античних міфів оголошували істотами нереальними. Я. Шпренгер і Г. Інститоріс, автори знаменитого «Молота відьом», освідченні люди свого часу, аніскільки не сумнівалися в реальному існуванні фавнів, сатирів, наяд, німф. Інша справа, що, виступаючи проти античних культів, інквізитори відмовляли фавнам і німфам в божественності; більше того, не вважали їх навіть представниками тваринного світу. Демони, нечисті, біси – ось хто вони, ці самі фавни і німфи! Так, реальні, але демонічні істоти…

У тих же країнах, де не було інквізиції або інших проявів релігійного екстремізму, народні уявлення про цих загадкових істот збереглися до пізніших часів. Особливо примітна в цьому плані книга Д. Баянова «Лісовик на прізвисько Мавпа». Це найцікавіше дослідження, проведене вченим – лінгвістом і фольклористом, послідовником Б. Поршнева, на основі зіставлення фольклорного і демонологічного матеріалу. Казахські і башкирські пастухи, сибірські мисливці і рибалки (як аборигени, так і російські), чуваські і мордовські селяни розповідають про те, що страшнуваті, схожі на людину мешканці лісів, степів і водойм, як і люди, народжуються, дорослішають і старіють; подібно людям, вони потребують їжі, пиття, нічлігу, спілкування з протилежною статтю; зрештою, вони смертні… Яка вже тут містика?!

Зрозуміло, читачеві ясно, що мова йде про реліктових істот – «снігових людей» сучасної журналістики, всіх цих лісовиків, водяних, домових. Логіка підштовхує до висновку, що німфи, наяди, русалки, пери, вірьави, богінки, берегині, полудниці – всі вони суть не хто інші, як матері, дружини, сестри і дочки кудлатих «джентльменів». Але як у такому разі пояснити трансформацію страшних, кудлатих потвор в звабливих німф, наяд, пер, русалок Пушкіна, Гоголя, Андерсена? Невже чудовисько, яке переслідувало молодого Тургенєва, могло комусь здатися «річковою дівою»? Звичайно, ні, але ж і ця потворна мара була колись молодою…

Д. Баянов у своїй книзі наводить свідчення того, що молоді русалки можуть бути привабливими навіть для «гомо сапієнс» (любов зла!..). Вони докладають до цього відомі зусилля – на відміну від своїх чоловіків: розчісують довге волосся гребенями, які викрадають в сільських лазнях. У розділі «Про шлюбний союз чоловіка з дочкою лісовика» наводяться дані з фольклору XIX – XX століть. «В ярах, руїнах, печерах і лісових нетрях живуть жінки-пери: вони часто закохуються в людей» (Вірменія). «Грузинські каджи… намагаються увійти в любовний зв’язок з чоловіками і нае пропускають нагоди спокусити їх». «У лісі ар-Суррей забігає вперед чоловік, нахабно сміється, показує … кличе його до себе» (Чувашія). І чим далі по місцю і часу подібні розповіді від поета чи казкаря, тим сильніше діє його уява, перетворюючи кошлату безстидницею в чарівну німфу.

Але не тільки фольклор… Ось криптозоолог М. Бикова (альманах «Древо таємниць», 1993) наводить розповідь учасниці порівняно недавньої події. 1952 рік, Західна Сибір. На хлопця, який купається в лісовому озері «робила замах» якась «водяна дівчина». «Вона безшумно виринула, підняла голову з довгим чорним волоссям… на мене глянули її великі сині очі… дівчина з посмішкою простягала руки до Олексія. Я скрикнула і, схопившись, рвонула його за волосся з води. Помітила при цьому, як зло блиснув погляд водяної дівчини. Вона схопила лежачу на корчі мою хустку і, розреготавшись, пішла під воду». Старий, який застерігав молодих лісозаготівників від купання в цьому озері (без пояснення причин), через багато років розповів, що в далекій молодості тут же був захоплений русалкою і ледве врятувався.

Чи не правда, схожа ця сибірська русалка на морську царівну з балади Лермонтова?
«Синие очи любовью горят,
Брызги на шее, как жемчуг, дрожат…»

Правда, царевич, по-військовому рішуче витягнув русалку з води. І що ж?

«Видит, лежит на песке золотом
Чудо морское с зеленым хвостом.
Хвост чешуею змеиной покрыт,
Весь, замирая, свиваясь, дрожит…»

Здавалося б, все ясно з русалками: і фольклористика, і демонологія не залишають місця для химерної істоти з риб’ячим хвостом! Але…

Продовження читайте в наступній статті.

Автор: Н. Дорожкін.

P. S. А вообще русалки все таки женщины, пусть и столь необычные, и наверняка ничто женское им не чуждо, скажем живи они на суше то вполне себе бы ориентировались, где Лучшие цены на косметику в Украине, и вполне возможно что русалки активно пользовались бы косметикой.