Бабусі тут займаються тим, що ходять по тундрі і шукають нірки. Порожні. На які наступаєш – і нога провалюється. Якщо провалюється – значить там склад мишки. Ось цю саму нірку ножем акуратно і зрізають. Адже мишки як роблять? – Влаштовують собі склад у нірці, в сухому місці. Збирають туди корінці, маленькі такі, коротенькі, солоденькі… Мишки різні корінці збирають. Я два роки по тундрі з однією сім’єю подорожував. Корінці вони бачили, а рослини, у яких такі корінці не знали, і знайти не могли. Тому тільки з мишачих складів діставали. А мишки корінці очищають так добре – можна відразу на стіл подавати. Один мисливець, суворий такий хлопець, взяв корінець і посадив у горщику на підвіконні. Хотів подивитись, яка рослина виросте. – Нічого не вийшло. Потім професор біології приїхав з Америки. Який ескімосів на Алясці вивчав. Йому швиденько пояснили, що до чого, – а він тут же рослину по латині назвав. Ми, правда, так нічого й не зрозуміли. Та й взагалі, у чукчів ставлення до їжі таке … любовне. Що у ескімосів, що у чукчів – як у справжніх гурманів. Я такої смакоти не їв у жодних ресторанах.

Чукчі ніколи не прагнули потрапити в російське підданство і завжди чинили опір. В результаті Росія обклала маленький народ вельми своєрідною даниною: їм потрібно було платити стільки, скільки самі чукчі вважали необхідним і можливим. Набіги російських козаків були реальними каральними операціями: російські козачі партії по 400-500 чоловік були чудово озброєні, але результат … Імперії підкорюються простіше, ніж маленькі народи. Чукчів не лякала перевага російських карабінів над їх берданками: після першого ж залпу вони так люто кидалися в атаку, що козаки просто не встигали перезарядити зброю і накивали п’ятами. Крім усього іншого, чукчі були майстерні в лучній справі і дірявили козаків наліво і направо.

Все прийшло в стан рівноваги тільки тоді, коли царська влада ліквідувала в Анадирі фортецю і відкликала гарнізон на материк. Традиційно, чукчі діляться на дві групи: оленярі-кочівники і осілі морські звіробої. І ті й інші говорять однією мовою, постійно обмінюються товарами і укладають між собою шлюби. У наші дні чукчів налічується приблизно 16 тисяч, а ескімосів – 1,5 тисячі. Мало, але ці цифри вражають своєю стабільністю протягом навіть не десятиліть – століть.

Приклад адаптації чукчів і ескімосів до Арктики унікальний. Перебуваючи у розвитку на рівні кам’яного віку – ну, трохи ближче до нас – аборигени зуміли створити таку систему життєзабезпечення, що вона увійшла до скарбниці світової культури. Тільки дивовижна спритність і сила характеру допомогли чукчам вижити на Півночі. Всім відоме житло ескімосів – голку – цілком зроблено зі снігу, а веде себе як ідеальний термос, який економить кожну калорію тепла: підталий і замерзлий внутрішній звід голку не дозволяє теплу випаровуватися, тому для опалення досить крихітного жирового світильника. Кочові оленярі досі живуть в традиційних ярангах.

Яранга мобільна, зручна для перевезення, ставиться швидко – півгодини або хвилин сорок, – а подвійний шар відмінно утримує тепло. Пам’ятайте ескімоського хлопчика з “Сказання про Кіше” Джека Лондона, який пристосував китові вуса для полювання на ведмедя? Завдяки своїй відвазі і винахідливості, чукчі виходять переможцями з найстрашніших сутичок. На полюванні часто застосовують саморобний гарпун, так як боєприпаси звикли економити, а звіра пострілом можна і злякати.

Якось біля селища Ванкарем мисливці, які століттями промишляли тут моржа, затіяли стрілянину з карабінів – в результаті недурні звірі кілька років не з’являлися на тому місці. Чукчі використовують і більш рідкісну зброю – боло, поширену раніше на Американському континенті (чукотське назва – еплекхетет). Це кілька важків на мотузочках, з’єднаних в одному місці. При кидку важки розлітаються в сторони, але, потрапивши в птицю, обмотують її і прибивають до землі.

На кита на веслах ходять, у двох байдара. У чукчів є такі леза – ремішками прив’язані шкіряними. Вони повинні киту в серце потрапити. Щоб відразу вбити. Б’ють одночасно з першої і другої байдари. Старі розповідають таку байку “говорить один ескімос іншому:” той, хто влучив у китове серце? А я твої ремінці обрізав! “. А другий йому відповідає:” Я твої теж обрізав ‘”. Гарпун виймають – а в обох леза там, у серці кита, залишилися”. Причому, все це розповідали мені на своїй ескімоській мові … Я так, звичайно, розумів якісь слова, звуки … У них свій, своєрідний, словотвір. Якби нарощуються слова. Одне слово може займати кілька рядків. А алфавіт російський, з деякими додаваннями. У аляскінських ж ескімосів алфавіт англійський. І один звук може позначатися декількома буквами.

Чукотка – дивовижне переплетіння реалій первісного ладу і сучасного життя. І все це – єство чукчів, а не розлога журавлина для туристів. У Ванкаремі живе старий Вуквувье, людина дивовижної долі: прославився він тим, що його собача упряжка не раз добиралася до крижини, на якій зимували челюскінці¹, і в подяку за допомогу челюскінці побудували тоді в Ванкаремі школу. Як це не дивно звучить, добробут чукчів часом прямо пропорційний числу катастроф біля берега – флібустьєрська кров! Одного разу у Ванкаремі затонув канадський корабель. Канадці визнали його непридатним і кинули. Чукчі розпиляли корабель і продали кольоровий металобрухт … тим же канадцям. Частина коштів перепала місцевій адміністрації, і в Ванкаремі був побудований клуб. Стиль спілкування народу на Чукотці вражає прибульців. Якщо на материку першою справою запитають: “Ну, брат, як воно?” – То тут це звучить приблизно так: “Привіт, мене звати Ілля, я начальник авіаплощадки селища Уелькаль. Якщо знадобиться допомога, відразу до мене.” На Чукотці можна вижити тільки разом. Зате, виживши, ти зрозумієш, що життя дане не дарма. І ти зможеш керувати ним …

Знову тундра, листопад, заметіль … В яранзі горить вогонь. Я готую оленину за старим звичаєм – м’ясо потрібно кинути на розпечений метал і знімати відразу, як тільки воно побіліє. Куне курить і дивиться крізь стіну яранги кудись у далечінь. Він може так просидіти годину, і ні тіні емоцій не прослизне на його обличчі.

До ранку ярангу замете десь на півметра, як і собак, що перечікують негоду під снігом. Ми погрузимо нарти, дамо лайкам риби або настругаємо шматочки м’яса і помчимося в сторону Міста. Позаду знову буде зникаючий слід, легкий, як попіл цигарки, відділений від живого вогню. Країна кита проживе ще один день. І сірий кит, і їздовий олень, і лайка Наче, і Анадирський портовий бич – всі будуть щасливі, якщо цей день побачать. І я, напевно, теж.

Автор: Руслан Аралов.

P. S. Духи вещают: А еще помимо всего прочего северная суровая Чукотка славится своими искусными шаманами, которые могут сделать не то, то какой-то там приворот любимого, но и реально исцелить тяжело больного человека, повлиять на погоду и многое другое. Скажем, шаман Дмитрий Яврэ, отзывы о котором можно поискать в интернете, вполне может быть причастен к чукотской шаманской школе.