-І як відчуття?
– Інша сторона планети. Там хочеться бути таким, яким пам’ятаєш себе в дитинстві …
(З розмови).

… Собаки бігли весь день, вечір і початок ночі. Слід нарт за сірим Кутунгом, за небесними пагорбами Ватапу зникав у темряві, як попіл цигарки, відділеної від живого вогню, легкий і мертвий. Старий Куне, сидячи навпочіпки в хмарі пари від дихаючих вогників, рахував сірники. Коли мороз зліплював очі, він легким швидким рухом – як хлопчик – змахував з вік лід рукавицею зі слідами нерп’ячого жиру.

– Скільки? – Запитав я.
– Двадцять сірників. Двадцять багать в суху погоду. Багато тепла і повільний час. Коли хороший вогонь, час зупиняється. – Куне згріб сірники – швидко занесло наш слід?
– Я завжди думаю, – сказав я не повертаючись, – як добре, що ти жив на Великій землі і знаєш мову. Ми з тобою багато про що говоримо …

Вусу, сама спритна оленегінна лайка, стала так бурхливо закопуватися в сніг, що від неї пішов пил, як від маленького грейдера.
– Тут, куди б я не рухався, я залишаюся вдома, – повільно промовив Куне, – а ти, навіть якщо йдеш по місту, постійно про щось тривожишся. Тривога засмучує … Хоча складно зрозуміти нашу землю, складно жити тут. Іноді прикро читати. Пишуть, що чукчі спилися і берег Океану скоро помре. Що ми вміємо тільки вбивати китів. Хтось залишив нам вибір?
– Це все маячня заїжджих, людей, які не бували в Океані і … взагалі, чужих людей. Добре – погано. У них немає інших слів. Немає часу розібратися: накалякав, отримав зарплату … Це як криве дзеркало. Куне, ти бачив колись криві дзеркала?
– Ні, – пожвавішав старий чукча. – Вони великі? Розкажи, для чого вони?

… Темрява несла нас в долонях до світанку, і сніг повільно прибирав сріблястий відтінок. Я, розмахуючи руками у величезних рукавицях, розповідав про криві дзеркала, атракціони в ЦПКіВ та про готель Луксор у Лас-Вегасі. Куточки губ Куне постійно здригалися в легкій усмішці. Коли його щось особливо зачіпало, він подавався вперед і швидко питав:
– Промінь в небі? Навіщо він? Він щось висвітлює тим, хто літає?

… На нагір’ї Кутунг скоро прийде сонце. Навколо багато снігу і земля, яку не соромно не зрозуміти. Тобто, повернувшись на материк, подивитися на себе в дзеркало і сказати: ех, едреноть, не вдалося, не дійшло. Сказати всім, що дійшло, – соромно. Брехати – взагалі труба. Але щось таки залишалося в серці і розумі, яке суперечить цьому дезертирству. Як мінімум, можна розповісти правду. Правду про Чукотку.

Чукчі перебувають у стані постійної війни. Війни, в яку їх втягнув російський уряд, по суті розв’язавши її і залишивши маленький північний народ між Росією і всім іншим світом – як заручників. Наша дика дійсність перемелює розум. Тому що світ, який сповідує добро, вимагає зворотного зв’язку з твоїм серцем: щоб отримати, ти повинен віддати. Іноді – все, що у тебе є. Щоб не забризкатись кров’ю – а прочитавши далі, ви зрозумієте, що сказано це в прямому сенсі слова – бажано мати живий щит. І Росія такий щит знайшла.

… Людина, яка пізнала Чукотку ближче, розуміє: не китобійні флотилії і не оленячі стада є стрижнем її економіки, а значить, і самого життя. Все зав’язано на якійсь страшній, нерозв’язній проблемі, що підминає під себе і тундру, і Океан, і людей – як завжди, крайніх матінки Природи.

Коли картина з дрібних шматочків, обривків розмов і припущень складається воєдино, здається, що куля потрапила тобі в серце … Чукотська економіка забула про яке б то не було фінансування з центру вже в 1991 році. Реальний бізнес краю – хутрові господарства, насамперед лисячі, опинилися на межі вимирання. Шістдесят тисяч звірків треба було чимось годувати, а для нетямущих уточнимо: зерном і м’ясом. Чукчі волали до Росії про допомогу: дайте нам м’ясо – і у вас буде хутро!

Росія завжди вміла знехтувати інтересами околиць. На початку минулого століття чукотські китобої вбивали в Океані трошки менше 10 сірих китів. В кінці 20-го століття поставленому на грань вимирання маленькому народові, по суті, сказали: що ж ви, братці? Вбивайте більше – і все м’ясо ваше! Ось вам урядові квоти. Вбивайте ще більше – і фармацевти з хіміками будуть не в накладі, і лисиці! Вбивайте! Ви ж нащадки азіатських ескімосів, це ваш хліб! А везти вам м’ясо здалеку у нас грошей немає …

“Добро” на вбивство країна не підкріпила сучасною технікою. І якщо у тебе, читачу, слабкі нерви, не раджу читати далі. Промислові китобійні човни складають нині не більше 10% від реальної потреби флоту, і 90% чукотських бригад виходить в найнебезпечніший морський похід на вутлих дерев’яних саморобних човниках. До цього числа в останні роки приєдналися бригади власне “хутрових чукчів”, поставлених перед вибором: або всі твої лисиці, та й сам ти помрете з голоду, або видобувай кита. Чукчі не мають технічної можливості вбити дорослого кита-самця, тому що могутній поранений кит запросто знищить дерев’яний човник. У чукчів немає сучасних великокаліберних гармат, створених в США спеціально для того, щоб тварина не мучилась в агонії, і немає професійних гарпунів – гарпуни саморобні, які заподіюють киту неймовірні страждання.

Вистежують, як правило, тільки самку з дитинчам. При мені дерев’яна флотилія аборигенів вбивала годуючу мати, поряд з якою вмирала її дитина. Допотопні карабіни калібру 7,62 м. не можуть відразу вбити кита – в самку і дитину випустили за дві години 600 (!) патронів.

Кіт помирає на поверхні, чіпляючись за життя, розбризкуючи фонтани крові. Мати тримала дитинча плавниками, щоб він дихав. Дихав, умираючи – а навколо був Океан, якому, крім добра, маленький китеня нічого зробити ще не встиг. Вони вмирали 5 годин! Мати і дитина – 5 годин. Якби китобої володіли сучасною зброєю, все б скінчилось в лічені хвилини. Шок від побаченого не проходить. Коли про те, що діється на Чукотці, дізналася гуманітарна місія ЮНЕСКО, у світі почався грандіозний скандал. Москва-Чукотка, в будь-який час Чукчі самі звернулися за допомогою в міжнародні місії, оскільки від російської влади чекати чого-небудь було безглуздо. Приголомшені варварством, твореним на російській Півночі, ЮНЕСКО висунула ультиматум:
– Негайно знизити урядові квоти на промисел китів до 60 на рік;
– Негайно заборонити використання китового м’яса для годування лисиць і інших хутрових;
– Архінегайно знизити квоту на промисел Сірого Кита;
– Негайно забезпечити Чукотку сучасною крупнокаліберною зброєю та набоями до неї. Провести курси перепідготовки промисловиків, навчити промислу без заподіяння страждань китам;
– Негайно оформити необхідні законодавчі акти та передати їх виконавчій владі.

Розуміючи, що в Росії все відбувається повільно (і через одне місце), міжнародні місії стали приїжджати на Чукотку і вести роз’яснювальну роботу з промисловиками. Сильно допомагають і американські китобої, що приходять до російських берегів від Аляски. США, Японія і Австралія чукчам ближче, ніж Москва. І дивні люди живуть у цих “близьких” країнах. Їм здається, що смерть – це неправильно.

Автор: Руслан Аралов.

P. S. Духи вещают: Живя на далекой северной Чукотке, современным чукчам особое внимание приходится уделять своим домам, особенно тому моменту, чтоб у них всегда сохранялось тепло. А то сами понимаете, климат на Чукотке более чем холодный, так что и тамошнее строительство домов, и отделки фасадов, и даже внешняя отделка загородных домов – все направлено на то, чтобы сделать жилье как можно теплее.