Люди-ягуари, індіанці бразильського племені маті, живуть у своєрідній гармонії з лісом та його мешканцями. Але, незважаючи на це, їм завжди доводиться бути готовими до будь-яких несподіванок, а часто і небезпеці. Долина, де полюють мати – одна з найбільш диких районів Амазонії. Тут зустрічаються індіанські племена, які зовсім відмовляються від контактів з білими. Про те, як живуть маті, про свою зустріч з цим таємничим індійським народом розповідає Мауріціо Лейб.

– Так коли ж ви вперше зустрілися з маті, людьми-ягуарами?

Це було кілька років тому. Як зараз пам’ятаю, лив теплий тропічний дощ. Ми з труднощами пробиралися по лабіринту з ліан і стовбурів, тому всі йшли мовчки. Ми – це шестеро членів експедиції і провідник. Може бути, через тропічну напівтемряву та монотонний шум дощу у всіх було відчуття якогось підступу, пастки. Раптом наш гід зробив знак зупинитися. Ми затихли і почули поруч дивні звуки. І буквально відразу із зелені виникли особи індіанців. Це і були маті, люди-ягуари. Страшно мені не було, хоча деяке занепокоєння все ж присутнє: химерні татуювання, вуса ягуара на обличчі … Невисокі, голі, з пучками стріл в руках і величезними, не по росту, луками. Деякі несли чотириметрові списи.

– А де все це відбувалося?

В самому серці самого красивого лісу в світі: на правому березі Ітуі, притоки Ріо-Жаварі, на кордоні Перу і Бразилії. Там до сих пір живуть групи індіанців, які проживають в повній ізоляції від решти світу. І добиратися туди було дуже нелегко. Спочатку ми тиждень піднімалися вгору за течією. Потім кілька днів і ночей гребли, не пристаючи до берега. Індіанці корубас, що проживають у цій місцевості вороже налаштовані по відношенню до білих людей. І треба було якомога швидше перетнути їх територію. Індійські стріли – штука небезпечна. На щастя, зустрічі з ними нам вдалося уникнути

– А в миролюбності маті ви були впевнені?

Не до кінця. В минулому це плем’я жило за законами джунглів. Війна, кров, помста. Але я чомусь відразу відчув дружелюбність індіанців. Зараз їх списи служать тільки для полювання на мавп-ревунів або папуг. І користуються вони своєю примітивною, на перший погляд, зброєю на диво спритно. Їх стріли, розміром всього лише з в’язальну спицю, небезпечні навіть для великої дичини. Якраз коли ми з ними зустрілися, вони йшли по слідах пекарі. Його давно переслідували, і звір, який вибився з сил, дав себе оточити. Ми були свідками того, як одна стріла влучила йому прямо в серце. Але саме приголомшливе було, коли мисливець обережно наблизився до здобичі, приклав руку до серця і, щось промовивши, вклонився. Такі знаки поваги до поваленої тварини мене просто вразили. Ось і задумайтесь зайвий раз, хто живе за законами джунглів, ми чи вони.

– Зустріч з маті виявилася для вас несподіванкою?

Ні, насправді ми давно її чекали і час від часу відчували, що за нами вже спостерігають ці маленькі люди великого лісу.

– Як вас прийняли в селі?

Весело і з цікавістю. Ми туди прийшли слідом за мисливцями. Зазвичай в сутінках, коли туман огортає ліс, індіанці збираються в шубу, спільному домі. Під гігантським дахом з пальмового листя зазвичай живе не менше десятка родин, всього чоловік п’ятдесят. Коли ми перетнули поріг, діти вже спали. Гамаки, з яких стирчали по дві, по три дитячих голови кріпилися до стелі. Кожній родині тут було відведено своє місце. Почувши шум, цікаві дітлахи тут же повилазили з гамаків і почали роздивлятися нас, смикаючи то за бороду, то за волосся. Адже ми не були ні гарімпейрос, золотошукачами, ні якимись іншими небезпечними авантюристами, що час від часу приходять у великий ліс. Ми були іншими, і тому одразу викликали у них повну довіру.

– А звідки вам взагалі стало відомо про існування маті?

З фільму, знятого Кусто в долині Жаварі. У ньому він спробував привернути загальну увагу до долі народу, який стоїть перед загрозою повного зникнення. Тоді власниками земель маті стали великі лісопереробні компанії, мадейрас, і необхідно було термінове втручання громадськості. Ми стали першою експедицією, що прийшла сюди, щоб, вивчивши проблему, скласти компетентний та об’єктивний висновок про сформовану ситуацію.

– Коли стався перший контакт індіанців маті з білими?

У 1975 році в районі річки Орелі, це приплив Ріо-Ітуі, Рубен Таварес випадково зустрів жінку маті з дитиною. Фахівці-науковці відразу спробували налагодити контакт з невідомим їм раніше плем’ям. Для початку вони залишили під тентом з пальмового листя подарунки для маті. Якщо подарунки залишаються неторканими – значить, індіанці в різкій формі відмовляються від якого б то не було контакту. Коли подарунки зникають – це теж відмова, хоча і без ворожості. Якщо ж на місці подарунків залишаються пір’я, панцир черепахи – значить, згоду отримано. І треба ж, щоб в той момент, коли відносини майже встановилися, сталося непередбачене. Адже індіанці люди лісу, у них відсутній імунітет проти наших хвороб. Коротше, цей контакт виявився фатальним для них. Елементарний грип спровокував ураганну пневмонію, в результаті чого одиничне захворювання стало початком страшної епідемії. Катастрофою, після якої вижили одиниці.

– Де ж сьогодні мешкають вцілілі маті?

Деяким таки вдалося пережити наслідки приходу науа, як вони називають білих людей. Вони вирішили залишитися на берегах Ріо-Ітуі. Але якщо раніше тут було п’ять шубу, то тепер залишилося всього два. Хоча всі системи родинних зв’язків були зруйновані, на щастя, маті вдалося вчасно «реорганізуватися» і не втратити остаточно своїх традицій. У роки жалоби деякі ритуали, звичайно, були призабуті, зате тепер маті заново вчаться жити. До речі, подібні проблеми виникали і в інших племен індіанців Амазонії. В результаті багато хто пішов в глибину лісу і їх сліди загубилися.

– І все ж чому маті асоціюють себе з ягуарами?

Ягуар – найбільший хижак в лісі. Асоціюючи себе з ним, маті хочуть таким чином запозичити його мисливську спритність і силу. Саме тому чоловіки маті, імітуючи вуса хижака, прикрашають ніздрі уткнутими віялом паличками, в мочки вух вставляють раковини, адже шерсть на вухах ягуара світліша. А на шиї носять намиста, імітуючи плямистий окрас тварини. До речі, намисто, як і вертикальні палички в крилах носа, свідчить ще й про зрілість індіанця.

– Чи правда, що індіанці маті б’ють своїх дітей?

Що ви! Мені рідко доводилося зустрічати більш терпимих батьків. Жодного потиличника, жодного суворого слова. Порка ж є лише частиною ритуалу, де екзекутор сприймається дітьми як надприродна істота. Вони називають його «маріуін». Індіанці стверджують, що червоні маріуіни живуть на відкритих галявинах у світлих лісах, чорні – в глибоких вирах. Що вони харчуються папайєю і м’ясом папуг, а пір’ям з хвостів з’їдених птахів прикрашають голови: В селищі маріуіни з’являються раз на рік, в період, коли жінки закінчують приготування кукурудзяного пива. Вони приходять в дивовижній масці з глини, нею ж обмазують і все тіло. Під час обряду маріуіни ходять пританцьовуючи і страшно гарчать, наводячи жах на дітей. Тоді вночі вся громада збирається біля входу в шубу. Тут вже лежать заготовлені батоги з волокон пальмових гілок. Маріуіни тут же намагаються випробувати їх міцність і гнучкість на спинах молодих членів громади. Вся ритуальна церемонія носить характер театрального дійства, хоча удари хлиста цілком реальні, відчутні і залишають на тілі помітні сліди. Але це сприймається як «перст долі», одночасно лякаючи і зачаровуючи. Діти в сльозах і частково з удаваним жахом ховаються за спини батьків.

– Так у чому ж сенс церемонії?

Ритуальна жорстокість індіанців поєднується з незвичайною ніжністю до дітей в повсякденному житті. Нам важко це зрозуміти, але для маті флагеляція дітей, іншими словами порка, – дуже відповідальне випробування. Воно відбувається напередодні великої події – свята татуювання, в ніч маїсового пива. Діти та підлітки завжди з трепетом і хвилюванням очікують свята. Сенс же даного ритуалу в тому щоб дати усвідомити слово «шіму» яке одночасно означає біль, страх, сіль і зрілість. Інакше, для того, хто не представляє що таке побої, було б складно переносити навіть елементарну біль. Не кажучи вже про терпіння, яким необхідно запастися для нанесення татуювання або проколювання ніздрів при установці вусів ягуара. На думку маті, їх народ – це шіму, а білі – бада, тобто солодкі і слабкі. Сьогодні старі традиції повертаються, так що діти маті більше не будуть схожими на білих.

P. S. Духи вещают: Вот так и живут эти люди, оторванные от цивилизации с ее бешеным ритмом, всевозможными новостями (вот даже новости металлургии есть) и шквалом информации. Но все это не важно для них, ведь они вовсе не чувствуют свою ущербность через отсутствие у них интернета или телевидения. Они счастливы жить такой жизнью – в полной гармонии с природой и самим собой и разве может быть что-то лучше этого?