Шасі вертольота шумно здригаючись відриваються від землі. За склом ілюмінатора швидко пропливають люди, будинки, автомобілі. Будови закінчуються, зникають дороги, і раптово вертоліт вривається в примхливо чудовий край. Нас оточують гострі оксамитові сопки. Численні гірські струмки та річечки серпантином спускаються до їх підніжжя. Ми різко знижуємось. Шум пропелера полохає зграю чайок і ведмедя, що захоплено ловить на березі рибу. Угледівши вертоліт, він з явним небажанням дряпає в гущу найближчого кедрачу. Гелікоптер на швидкості влітає у вузькі ворота між двома вертикальними скелями. На дні незвичайного каньйону кипить гірська річка, а на стінах палиться голубуватий пар. Це і є Долина гейзерів.

Треба зауважити, що крім Камчатки на планеті гейзери зустрічаються ще в трьох місцях: у Новій Зеландії, Єллоустонському національному парку в Північній Америці і в Ісландії. Але на сьогоднішній день камчатська Долина гейзерів – єдина точка на земній кулі, незаймана людиною, де ще продовжують йти геологічні процеси формування Землі. Тут відбувається унікальне природне термопроявлення, іменоване фахівцями «вулкано-тектонічною депресією». Тобто місцева гейзерна система являє собою «висхідний з області магматичного вогнища вулкана Кіхпінич водний потік». На шляху до поверхні, змішуючись з холодними підземними водами, він виривається на поверхню у вигляді пароводяного струменя потужністю в 250 – 300 кінських сил. Ось таке розвантаження термальних вод і називається виверженням гейзера.

Відкрита в 1941 році географом Т. І. Устиновою Долина гейзерів стала найбільш екзотичним районом Камчатки. З 1941 по 1972 рік її дослідженням практично ніхто серйозно не займався, і коли постало питання про проведення наукової роботи з дослідження гідротермальних процесів, в 1972 році тут була побудована науково-дослідна станція Інституту вулканології. А через рік до лабораторії прилаштувався двоповерховий корпус Кроноцького заповідника. За двадцятип’ятирічний період в цьому будинку побували самі різні і незвичайні гості. Відвідала заповідник перша в світі жінка-космонавт Валентина Терешкова, за чашкою чаю, при світлі гасової лампи тут вели дискусії академіки Капіца та Келдиш, тут зупинявся відомий мандрівник Яцек Палкевич. Ось в такому легендарному місці тепер належало прожити кілька тижнів і мені. Зробивши невелику петлю над водоспадом, вертоліт м’яко приземляється навпроти будинку – як і раніше одного-єдиного в цих місцях.

Наступного дня я присвячую прогулянкам з моїми новими друзями по околицях долини. Сонце зачіпає своїми променями краю сопок, і, немов за помахом чарівної палички, вивергається гейзер Велетень. Піднявши струмінь води на тридцять шість метрів, за сорок п’ять секунд він ухитряється викинути двадцять сім тонн кип’ятку. Стовп пари піднімається на трьохсотметрову висоту. Поки він розсіюється, гаряча вода встигає заповнити «королівську ванну» – розташовану прямо під гейзером невелику лагунку у формі ковша. Дочекавшись, поки вода трохи остигне, ми роздягаємось і з насолодою плюхаємось в термальну воду.

З численних ярів з буйною рослинністю вириваються клуби пари і фонтани кип’ятку. Дивні звуки, що доносяться з усіх боків, розбурхують уяву: в таємничих звучаннях чуються відгомони далекого минулого Землі. Протяжність вузького каньйону, де зосередилось більшість гейзерів, становить приблизно п’ять кілометрів, саме ця частина і отримала назву Долини гейзерів. По дну каньйону протікає річка Гейзерна. Завдяки постійному стоку термальних вод температура в її гирлі навіть взимку не опускається нижче 28 – 30 градусів.

На схилах ярів окремими гайками ростуть химерно зігнуті кам’яні берези. Кедрові стланики чергуються з строкатим різнотрав’ям і чагарниками триметрового шеламайніка. У заплавах річок росте біла пухівка, яскраво-червоний кипрей і лілія-саранка. На кам’янистих схилах – фіолетовий ірис і кущики золотистого рододендрона. До берегів підступають густі зарості осоки і термофільних водоростей, що ростуть тільки в теплій і гарячій воді.

Блукаючи по звіриних стежках, тут можна зустріти самих різних тварин: россомах, вовків, оленів, снігових баранів, лисиць, зайців, горностаїв, а найбільш великими представниками місцевої фауни є бурі ведмеді – найбільші у світі, що важать до 850 кілограмів. Найчастіше сюди вони приходять ранньою весною, щоб поніжитись і підлікуватись в теплій водиці. А прийнявши ванну, бредуть до звільнених з-під снігу ділянок землі, щоб поласувати першою травою і торішньою ягодою. За все своє перебування в заповіднику мені довелось лише два рази стикатися з ведмедями і спостерігати їх з дуже близької відстані.

На превеликий жаль, моє перебування в Долині гейзерів раптово зіпсувалось абсолютно непередбачуваним поворотом подій. В один з вечорів, неабияк замучившись за день, я сидів вдома, базікаючи з друзями-вулканологами. Вечоріло, на вулиці стало холоднішати, і я затопив піч. За вікном було вже темно, коли за сусідньою стіною нам почулись якісь дивні звуки. Швидко озброївшись ножами і фольтшвейерами, ми попрямували туди, припустивши, що в будинок, очевидно, пробралась россомаха.

… На другому поверсі щосили палахкотіло. Заливати вогонь було марно. Після безуспішних спроб збити полум’я ми кинулись виносити речі. Насамперед, звичайно, відтягнули від будинку бочки з вертолітним паливом. У кожній знаходилося по 200 літрів авіаційного газу. Так що спочатку бочки, потім – радіостанція та акумулятори, а потім все, що потрапляло під руки. У кімнату, де я жив, увійти було вже неможливо, хоча я все-таки зробив спробу. Але коли обрушилась частина стелі, перекривши мені дорогу назад, я зрозумів, що зараз рятувати речі безглуздо і що життя – штука невідновна. Після секундної заминки вирвавшись назовні, я згадав ще про одну каністру з бензином, що залишилась всередині. Але було пізно – вогонь щосили гудів в коридорі.

Важко описувати подальші події. Скільки горіло наукових праць, книг, щоденників і унікальних фотодокументів! Пожежа завдала заповіднику непоправну втрату. На все життя мені запам’ятаються ці кілька годин, які перекреслили двадцятип’ятилітню історію будинку.

Ми мовчки спостерігали сумне видовище, поступово усвідомлюючи непоправність того, що сталось. Пролунав вибух. Вибухнула та сама забута каністра з бензином. Другий поверх повільно просів, і в провал посипались десятки палаючих предметів. Палахкотіли книги і дорогі альбоми. Горіли запаси їжі та одягу, розраховані на п’ятнадцять років. На очах зникали наукові прилади та обладнання. Телескопічний об’єктив фірми «Нікон», яким я за пару днів до цього знімав білоплічих орланів, перетворився на обвуглену трубу. Лінзи витекли з нього.

І от я сиджу в вертольоті. Але на цей раз без речей і без інструментів. При мені тільки випадково врятовані етюди та кілька фотоплівок. Вертоліт робить петлю над купою попелу, яка раніше була домом, і спрямовується увись. Тепер Долина гейзерів виглядає абсолютно дикою. Такою же, як п’ятдесят п’ять років тому, коли вона вперше з’явилась перед очима Устинової.

Повз пропливають скелі і ущелини, десь зривається водоспад. Угледівши вертоліт, ведмідь на цей раз чомусь не тікає. Він піднімає морду і проводжає поглядом машину. А в ній дрімають люди, чий одяг просочені їдким димом. І серед них знаходиться чоловік, якого відтепер наречуть Пожарським. І який закохається в Долину гейзерів на все життя.

Автор: Артур Ковальов.