Образ Анжеліки Кауфман пам’ятає кожен, хто переглядав якусь історію мистецтва. У білій загортці, з античними світильниками, спирається на прекрасну руку гарна жінка з вдумливими очима. Задивилась у далечінь. Там, вдалині щось прикувало її глибокі, розумні очі. Під образом — підпис: Анжеліка Кауфман — „Весталка”. Часами підпис змінений: Анжеліка Кауфман, — „Автопортрет”.

Нелегке було життя Анжеліки, поки доля, нарешті всміхнулась до неї. Родом – швейцарка, прийшла вона одинадцятилітньою дівчинкою до Італії по заробітки вкупі зі своїм татом. Батько Анжеліки був художником. За тих часів у Швейцарії вважали всякого митця, художника за ледаря, який не хоче робити «корисної» праці, а намагається їсти хліб з усяких панських витребеньок. Зневірившись, що своїм мистецтвом може прогодувати себе та родину, подався Кауфман з донькою в сторону, що здавна була мрією всіх художників. Та ж і в Італії було не легко знайти покупця на картини, особливо тяжко було знайти охочого замовити свій портрет. І не рідко доводилось малій Анжеліці з батьковими картинами та полотнами ходити від хати до хати, від дверей до дверей, шукаючи на них покупця.

Та Кауфман мав правдиву мистецьку душу. Він любив своє малярство, приставав на все, аби тільки робити те, що було йому любе. Малюючи, одночасно вчив і свою доньку розуміти мистецтво та малювати, а також і співати. А донька була напрочуд здібна. Дванадцятилітньою дівчинкою вона вже портретує та не абикого, а навіть самого єпископа в місті Комо.

Автопортрет Кауфман «Між музикою та живописом» між якими все життя розривалась талановита жінка.

Її праця справляє таке виняткове враження, що єпископ береться їй допомогти та припроваджує Анжеліку до герцогині Каррарської. Коли Анжеліці виповнилося вісімнадцять років, вона стає вже закінченим митцем. До цього часу вона вже відвідала всі видатніші міста Італії — Мідяно, Флоренцію, Неаполь, Венецію. Вистудіювала пам’ятки італійського мистецтва, пізнала багатьох людей, свій власний світогляд. Прибувши до Риму, закохалася в нього та полюбила, як батьківщину. Тут і прожила вона більшу частину свого життя. Тут-же познайомилась вона з Вінкельманом, славетним істориком, котрого навіть було прозвано «батьком археології», бо він перший, хто почав опрацьовувати старовинні пам’ятки Риму.

Кауфман, Венера пробуджує у Єлени кохання до Паріса, 1790 рік.

Приятелювання з Вінкельманом поклало свою печать на душу та творчість Анжеліки Кауфман: вона вжилася в атмосферу старовинного Риму і все життя жила його загадками, не відділюючи себе від давніх образів Вічного Міста.

Підчас свого побуту у Венеції, молоденька, 20-літня, золотокоса Анжеліка познайомилась із жінкою англійського посла та подружилася з нею. З родиною того посла переїхала Кауфман до Англії, де її праці мали надзвичайний успіх. їй, ще неповнолітній, дають там почесний титул члена Королівської Академії. Це була честь, якої до того часу не досягнула жодна жінка.

«Міранда та Фердинанд» – ілюстрація до драми Шекспіра «Буря».

Але… почесні титули не можуть захистити жінку, коли в її серці озветься те „жіноче”, святе почуття, так геніально змальоване Гете в його творах. І Анжеліка підлягла йому. Покохала та вийшла заміж. І, як це найчастіші трапляється з артистами, вибрала собі пару, що ніяк до неї не підходила. Її чоловік — шведський капітан, барон Горн не зумів їй дати щастя. А не минуло і півроку, як вона вже набридла йому, і він її покинув. В наслідок цього — шлюбна розлука. А наслідком розлуки — обурення громадської думки, що за тих часів була дуже суворою до розведених. Анжеліці водночас зачинились всі двері в Англії. Не допоміг і титул академіка. Навіть було зроблено спробу відняти в неї той титул, та що в законах не знайшлося відповідного пункту, — лишилась вона і надалі членом Академії. Одначе жити в Англії далі не могла А тому знову повертається до свого улюбленого Риму, де й залишається назавжди.

Таким чином, фактично Анжеліка стає римлянкою, італійською громадянкою. Однак ні стара Батьківщина — Швейцарія, ні нова Італія, а тим менше Англія не вважають Анжеліку Кауфман «за свою». Пишаються нею німці, котрі, з огляду на її німецьке прізвище інкорпорували її у свій пантеон.

Баронеса фон Крюденер, 1784 рік.

Артистка, художниця, співачка, вчений археолог, Анжеліка особливо цікавилась цією наукою та її творцем — Вінкельманом. А коли Вінкельмана було вбито, то Анжеліка не вдовольнилась тим, що Рим вшанував його пам’ять окремим пам’ятником, Ще й в своєму садку поставила вона славетному археологові власний пам’ятник. 1786-го року творець „Фауста” – Гете, підчас свого візиту у Рим, захотів поклонитись пам’ятнику Вінкельмана в садку „останньої весталки”, як називав Анжеліку поет. Тут і зустрілись вони вперше.

Вінкельман.

— „Можу сказати, що в Римі знайшов я щастя. І щастя це зростає щодня більше”.
Для жінки, що викликала такі слова геніального поета — неабияка оцінка…
1788-го року, змушений покинути Рим, Гете посадив у саду „Весталки” лілею, що „ніколи не в’яне, ніколи не обсипається та залишається вічно — свіжою”. Це мало бути символом вічної незмінної приязні між Кауфман і Гете.

Обіцянки та присяги в коханні… Яка їм ціна?… А отже, безліч нових зустрічей, не раз запалене нове кохання, зміни друзів і приятелів, дійсно, ніколи протягом всього довгого життя поета не заслонили в його вдячній пам’яті світлого образу „останньої Весталки”, котра до самої поетової смерті зуміла підтримати в його серці вогник на вівтарі любові до мистецтва, ідеалу, невмирущої мрії.

Автор: Н. Чужа.

P. S. Духи вещают: Подумалось, а ведь прекрасная и возвышенная художница Анжелика Кауфман, живи она в наше время, вполне могла бы стать символом какого-то хорошего интернет магазина одежды, особенно изысканной, аристократической одежды, ретро, под старину.