Австралійські аборигени справіку — мисливці-збирачі, що живуть у гармонії зі своїм середовищем. Вони вірять, що через ритуали допомагають підтримувати цикли природного світу і що вони, аборигени, така сама частка природи, як вітер, дощ і земля. Пізнання таємниць природи триває впродовж життя і цілковито доступне лише старійшинам кланів або племен.

Мистецтво для аборигенів є виразом сьогоденного життя, тобто життя, осмислюваного в поточний момент відтоді, як почався час. Вони — воднораз найстаріша і наймолодша безперервна цивілізація у світі — найстаріша як така, що датується процесом, званим термолюмінісценцією, і наймолодша, бо звичаї, зображені на наскельних малюнках, і сьогодні лишаються частиною культури аборигенів.

За твердженнями аборигенів, у тому, що намальоване або викарбуване на камені, віддзеркалюються незмінні закони світу, які випливають із Дрімотного часу, драглистого, аморфного часу, що передував появі світу в знаному нам нині вигляді. Ці закони залишені тут предками і досі були доступні оку й розумінню небагатьох посвячених старійшин, які наочно демонстрували свій хист до пізнання світу.

У червні 1997 року троє старійшин і молодий учень із нгаріньїнської громади полишили своє рідне плато Кімберлі на далекому північному заході Австралії і помандрували у Європу, щоб експонувати фотографії своїх святих наскельних малюнків і пояснити, що вони означають. Своїми діями, які донедавна ще каралися смертю, вони намагаються закрити доступ до своїх святих місць худобі, що її женуть сюди на випас, гірничим компаніям, туристам та мисливцям за сувенірами.

Без налагодження негайного контакту зі своїми землями плем’я нгаріньїнів припинить своє існування, бо вони — невід’ємна частина краю, а край — невід’ємна частина їх самих. Якщо вони не боронитимуть активно свого краю, вважають аборигени, це унеможливить підтримання життя, достоту так само, як вони припинять своє існування, якщо звідти виїдуть. Саме тому вони попросили художника і кінорежисера, свого друга Джеффа Дорінга зняти на плівку деякі з їхніх наскельних малюнків, щоб у світі дізнались про їхнє існування і зрозуміли, як те мистецтво прив’язує аборигенів до їхньої землі.

Роль керівника делегації випало виконувати Девідові Мовальярлаї, який, певно, мав найбільше контактів із західним світом завдяки своїм зустрічам з етнографами й антропологами і відвідував багато конференцій з проблем аборигенів. Педді Вамма — ходяча енциклопедія рослин плато Кімберлі та їхнього медичного, практичного й харчового застосування. Педді Неоварра є президентом Корпорації аборигенів племені нгаріньїнів і твердо переконаний, що традиційний закон має домінувати в усіх сферах соціального життя і в розв’язанні земельних прав. Навіть коли зверталися безпосередньо до нього, наймолодший із четвірки Джейсон Ніноватт переадресовував запитання старійшинам. Групу з чотирьох чоловік супроводжували Джефф Дорінг та антрополог Тоні Редмонд, який часто вносив у розмову ясність і доповнював думки аборигенів.

– Чим пояснюється порушення багатовікового звичаю тримати в таємниці значення наскельних малюнків?

– Девід Мовальярлаї: Наші малюнки — це наша назва краю. Якщо ми втратимо нашу назву, малюнки стануть пустопорожніми. Все дуже просто. Крім того, ми розкриваємо не всі наші таємниці. Найважливіші лишаються з нами. Ми вдячні ЮНЕСКО за те, що нас запросили повідати нашу історію. Ми не з доброго життя подорожуємо так далеко від нашого краю. Ми зазнаємо сильного тиску пастухів, гірничих компаній та організаторів туризму, які прагнуть відгородити нас від нашого краю. Вони прагнуть загасити Рідну Назву.

– Що таке Рідна Назва?

– Тоні Редмонд: Це поняття ініційоване Північними територіями Австралії, коли вони ухвалили Акт про земельні права аборигенів 1976 року. Акт дав народу аборигенів назву для всіх аборигенських володінь, що застерігає невід’ємне і безумовне право володіння ними та механізм, за допомогою якого вони можуть претендувати на вільні державні землі. Претенденти повинні засвідчити своє традиційне право власності на землю і їхні вимоги не залишаться непочутими Аборигенським земельним комісаром.

Теоретично аборигенські землевласники здатні обмежити вторгнення на їхню землю тих, хто прагне розробляти копалини або розвивати комерцію. Але впровадити закон у життя дуже важко.

– Д.М.: Певні люди — з гірничих компаній, пастухи та до них подібні — досі намагаються позбавити нас наших прав, кажучи, ніби ми не здатні довести, що ми традиційні власники земель. Але ми здатні. Є наскельні малюнки.

– Що доводять наскельні малюнки?

– Джефф Дорінг: Наскельне мистецтво — візуальний документ. Це — «писаний закон» аборигенів, писаний у їхніх поняттях. Інформація у малюнках та кам’яних зображеннях цілком точна. Закон білої людини змінюється щороку, але ці малюнки не змінюються ніколи. Ілюстрація передачі об’єкта однією людиною іншій, наприклад, ніколи не видозмінювалась, і вона тут стосовно аборигенів була завжди. Для аборигенів вона має чинність закону.

– П.В.: Закон вунан поширюється на кожного. Все завжди може бути поділене між всіма. Жоден не випадає з ланцюга. Кожен — ви, я, кожен — всередині вунану. Тварини, речі, птахи, — все частини закону вунан.

Кам’яний стіл вунан кладе всьому цьому початок. Саме цей кам’яний стіл — наш проводир. Всі наші люди збираються біля нього встановлювати правила і розробляти закони. Всі клани збираються з чотирьох сторін регіону, щоб встановлювати закон вунан. Вони обговорюють свої справи і доходять згоди, як повинна розподілятися земля і де повинні бути святі землі. Всі люди, що сповідують закон вунан, утворюють одну шерегу. Жоден не опиняється поза нею. Ми розподіляємо землю. Жоден не позбавлений права, ніхто не забутий.

Вони готують великий торт із фруктів гулангі. «Ми маємо створити правила й ухвалити закон, — кажуть вони, — Перед нами наш родовід, наше життя». Вони їдять торт шматок за шматком. Всім вистачає. Але страусові ему не терпиться чимшвидше одержати свою частку. Він чекає на верхівці пагорба, нарешті терпець йому вривається, і він спускається вниз, аби дістати свій шматок. «Ні,— кажуть йому,— приходь о схід сонця. Тобі ще довго чекати на свою частку». Тоді він верещить і краде торт. Його відраюють від злочину, але він нікого не чує і тікає.

Ему бігає швидше за інших тварин. Як він женеться, то аж земля дрижить. Усі птахи намагаються піймати його, та особливо вже він прудкий. Тоді вони йдуть до вовара — мусянжовокрилого голуба. «Ти — найшвидший,— кажуть вони,— Ти єдиний, кому до снаги піймати ему». Давай тоді вовара гострити вістря їхніх списів. Коли все готово, вони переслідують ему. Вони біжать за ним навздогін і врешті-решт його ловлять. Ему покарано, бо він знехтував закон. Відтоді карають всіх, хто вступає йому в слід. Якщо ви подивитесь на Чумацький шлях, то побачите, як він озирається на спис, угороджений йому в гузно, якого йому не витягти зроду — руки короткі.

Автор: Тім Фокс.