Все частіше в останні роки він ловив себе на думці, що сама матінка-пиха дивиться на нього з фізіономій його численних клієнтів. Здавалося, на їх розважливих і ситих обличчях, на обличчях їхніх подруг золото геть стерли все людське. Живопис! Мистецтво! Їх цікавило тільки одне: отримати свої портрети. Та й то тому, що це вважалося дуже модним.

Гроші йому зараз були дуже потрібні. Окаянний домовласник запросив пекельну ціну — тринадцять тисяч флоринів. Але чи він міг залишитися в колишньому будинку! Там, де вони з Саскією втратили своїх дітей! Там, де у нього не було просторої майстерні!

— Саскія знову чекає дитину. Це — четвертий. Крихітну донечку вони поховали зовсім недавно, вже після того, як переїхали сюди.

Він винен домовласникові ще вісім тисяч флоринів. А дорожнеча росте, як на дріжджах.

— Шістнадцять осіб,— сказав йому на прощання пан муніципальний радник.— Шістнадцять осіб. Ми сподіваємося, ви зробите це добре, майстер Рембрандт.

Шістнадцять на сто — це тисяча шістсот. Тисяча шістсот флоринів. По правді кажучи, сюжет не особливо подобався йому. І вже зовсім не хотілося відриватися від розпочатих справ.

Але замовлення він все-таки прийняв. Обумовивши, що виконає його відповідно до свого смаку.

Картина повинна була висіти у Кловенір-Хаусі, у величезній залі, що належала, як і весь будинок, стрільцям цивільної гвардії. У маленьких містечках існувала зазвичай одна рота цієї бюргерської міліції. В Амстердамі їх було три. В залежності від того, якою зброєю були оснащені богобоязливі бюргери, роти так і йменувалися: списоносці, стрілки з лука, аркебузіри. Втім, це було справою далекого шістнадцятого століття, героїчних часів боротьби з ненависною іспанською деспотією. З того часу багато чого змінилося.

Зброя тепер скрізь була однаковою. А ось назви, колишні назви рот — вони залишилися. Загін цивільної гвардії, тобто компанію благонамірених бюргерів, і повинен був зобразити Рембрандт. Власників суконних майстерень, м’ясних лавок, харчевень. І на чолі цього загону — Банінга Кока, купця, муніципального радника і господаря двох непоганих маєтків, капітана, і пана ван Рюїтенбурха, сеньйора Флаардінгена, лейтенанта, чий дідусь під час революції був відомий просто як Ян Міхельсон.

Героїчні часи були позаду. Свобода. Ну, безумовно, для тих, у кого туго набитий капшук. Чванливих, важливих, Рембрандт знав їх добре.

На дворі 1641 рік. До смерті Саскії всього лише кілька місяців. Рембрандт не знає цього. Але рік і без того важкий. Недавно померла його мати. І ще на початку літа прийшов лист від шуряка Саскії: померла Тітія. Чи він міг приховати від Саскії смерть її сестри!

…Він як і раніше ще модний живописець. І його справи загалом йдуть непогано, він навіть дозволяє собі іноді потайки від Саскії купити яку-небудь особливо гарну дрібничку: художник повинен бути оточений красивими речами. Але хіба він не працює! Хіба не купують нарозхват його гравюри брати Данкери, і Хуго Аллардт, і Клеменс де Йонг! Хіба ослаб його пензель!

Ніколи ще він не робив так багато ескізів. Зобразити кожного таким, який він є! Написати академічно-парадне полотно, розсадивши одного біля іншого, з пісними обличчями, за заставленим заморськими наїдками столом! В камзолах і брижах, в кам’яно-нерухомих позах!

Але ж ще в «Уроці анатомії» він йшов іншими шляхами.

Йому хочеться написати картину, а не просто колективний портрет шістнадцяти бюргерів — добрих і злих, сильних тілом та кволих, жовчних і веселих, любителів випити і в рот не беручих спиртного, скупих і таких, які при нагоді не проти погуляти. І, може, бути, тому він навіть не просить стрільців позувати йому, а на їх здивовані питання відповідає, що у нього ще не продумана композиція.

Але до тих, чий колективний портрет він повинен створити, він все-таки, зустрічаючи на вулиці чи в крамниці, уважно придивляється. Банінга Кока він взагалі знав непогано. Лейтенанта теж. І йому ясно: цих двох, а може бути, і декого ще, треба буде зобразити за всіма правилами. Але є правило! Адже, перш за все, треба визначити, що ж ти сам хочеш.

…Тепер, коли брати Данкери, Хуго Аллардт, Клеменс де Йонг приходили просити у нього гравюри, він змушений був їм відмовляти. Спускаючись вниз зі своєї майстерні, в старій робочій блузі з плямами фарб, він, вибачаючись, розводив руками: що поробиш, зайнятий, він працює над картиною.

І вони йшли, незадоволені, а він думав, що, мабуть, це не саме правильне, витрачати час на картину, задум якої якось химерно весь час вислизав від нього. Але, бути може, саме тому вона і не давала йому спокою!

І все-таки рішення приходить. Він розповідає про нього тільки Саскії. Банінга Кока і ван Рюїтенбурха, що прийшли до нього, він ні в що не ставить. І навіть не пускає в майстерню.

— Чи буде портрет готовий до приїзду в Амстердам англійської принцеси, яка виходить заміж за сина штатгальтера! — Він постарається, хоча і не знає, чи має його картина відношення до прибуття в місто одинадцятирічної дівчинки. Ні, зрозуміло, він тільки жартує. Він просто подумав, що навряд чи принцесі принесе задоволення картина, коли в наявності будуть її «герої».

— Ми сподіваємося, принцеса нас впізнає,— каже на прощання Банінг Кок. — І нас і наших друзів, адже кожен з нас платить свої сто флоринів.
— Картина буде,— ухильно відповідає Рембрандт.

Саскія хвора, вона почуває себе все гірше, але не хоче, не сміє відривати Рембрандта від роботи.

— Не кажіть йому нічого,— просить вона лікаря, коли той з тривогою вдивляється в її обличчя.

Ще жодного разу художник не трудився над такою величезною картиною, і завдання, яке він собі ставить, — нелегке. Він хоче зобразити поважних членів гільдії в момент збору їх роти, в русі, в дії.

Загін, бойовий загін, який вирушає в похід,— такий його присуд. А якщо вже говорити точно, то зовсім не нинішніх часів загін має він на увазі. Нехай, дивлячись на картину, поважні бюргери згадують ті часи, що нині лише зовні в пошані, коли аж ніяк не на паради піднімав по бойовій тривозі барабан їх батьків і дідів. Портретна схожість! Що ж, подекуди вона буде. Але чи так важливо, зрештою, чи пізнають себе всі стрілки і всі вони будуть ретельно виписані.

…Щоранку, немов одержимий, він поспішає до свого робочого місця, і рука його не знає втоми.

І ось він настає — довгоочікуваний день. Картина на місці, в залі. Правда, її поміщають в найдальшому кутку, навпроти виступає зі стіни масивний камін і деякі деталі не завершені — вже дуже квапили майстра нетерплячі «стрілки». Але все ж робота зроблена. Рембрандт знає: це поки що краще з ним створеного.

Але замовники незадоволені. Рембрандта просили написати портрет. А він! В насмішку чи що зобразив він всіх на вулиці! Та ще упереміж з якимись сторонніми персонажами! Та ще так, що доброї половини стрільців і впізнати не можна.

Начальству добре, — процідив крізь зуби довготелесий власник винної лавки,— і капітан і лейтенант, вони на передньому плані. А від мене всього лише очі залишилися. От і буду платити за очі.

Художник порушив всі традиції, незрозуміла картина, — шепочуться колом. Вони одностайно заявляють, що не хочуть мати ніяких справ з майстром. І що портрети роботи Бейкера, Бартоломеуса ван дер Гальста, Флінка, що висять на кращих місцях у цій просторій залі, призначеній для урочистих банкетів і гулянок, куди краще, ніж полотно Рембрандта.

…Величезна — шість метрів у довжину, чотири у висоту — висить на стіні картина. Віддає розпорядження своїм лейтенанту командир загону. Високо підняв переможний республіканський бойовий прапор прапороносець. Готовий до відсічі ворогові, прямо на вулиці, збирається загін. Пробираються між стрілками дві якісь дівчинки, у одної на поясі пістолет. Волосся в неї розпущене, на голові жовтувато-зелена розшита шапка. Прокладає собі шлях якийсь хлопчик, на шиї у нього ріг з порохом. Височіє ліс пік. Хтось в метушні вже встиг вистрілити, не зачепивши, на щастя, нікого з товаришів; хтось засипає на полицю порох. Б’є бойовий дріб барабанщик.

Жодного обличчя, схожого на інше! Ні одної повтореної пози. Все в русі, як і було задумано. І такі фарби, які вмів створювати тільки Рембрандт. Вигадка переплітається з правдою, фантазія з реальністю. Але стрільцям Банінга Кока чужа прикрашена фантазією художника смілива композиція. А може бути, їх не влаштовує, що замість статечної парадної благопристойності на картині щось зовсім інше.

Пройде ще кілька років, і Рембрандт зовсім перестане писати портрети багатіїв. Все лютіше почне стискатися навколо нього кільце відчуження, все сильніше будуть переслідувати його кредитори. А він, він буде працювати, незважаючи ні на що, і багато його портретів невідомих бідняків, його кращі картини, в тому числі і знамените «Повернення блудного сина», будуть створені саме в ці важкі роки. Знехтуваний офіційним суспільством, геніальний майстер помре в 1669 році напівжебраком. І пройде багато років, перш ніж його ім’я і твори стануть відомі всім.

А у «Нічній варті», як з легкої руки якогось голландського комісіонера, який вжив цю назву в листі до англійця Роозу, стали називати картину, теж склалася своя доля. Хоча мистецтвознавці давно вже розібралися в тому, що зовсім не вночі збирає свій загін Банінг Кок, а навпаки, в яскравий сонячний полудень, назва «Нічна варта» прищепилася.

Аж до 1715 року вона знаходилася в залі товариства стрільців, все більш темніючи від камінної кіптяви і люлькового диму поважних бюргерів. Потім її перенесли в малий зал Суддівської колегії. Але в простінку між двома вікнами, де їй було уготовано місце, вона не вмістилася. Недовго думаючи, її вкоротили, відрізавши по смужці з обох країв. В результаті на картині стало на двох людей менше.

У 1885 році, через сорок три роки після того, як в Амстердамі був, нарешті, споруджений пам’ятник Рембрандту, її перенесли в Державне сховище, Рійксмузей. У 1939 році в Європі вибухнула війна. І «Нічну варту» довелося відправитися в далекий шлях. Правда варто сказати, що амстердамські стрілки перебували в хорошій компанії. Близько двох тисяч кращих картин, які зберігалися в музеях Амстердама, тисячі і тисячі книг, гравюри, офорти вирушили разом з ними.

У 1946 році картину грунтовно реставрували, відмили від кіптяви і бруду. Нині «Нічна варта», як і раніше в Рійксмузеї. І як і раніше з усіх країн світу приїжджають сюди люди помилуватися одним з великих творів Рембрандта. Зі стіни прямо на них дивляться мужні громадяни волелюбних Нідерландів шістнадцятого століття.

Автор: А. Варшавський.