Колись, на зорі своєї психологічної освіти, довелося мені працювати секретарем в одній невеликій фірмі. Начальник мені попався – згадати страшно. Папка з вхідними – з лівого краю столу, з вихідними – з правого. Ніяк інакше. Ваза з квітами на строго певному місці. І боронь Боже що-небудь на міліметр зрушити. Відразу крик: «Ти ж знаєш, я люблю порядок! Акуратність повинна бути у всьому!». На роботу мій бос приходив – можна було годинник звіряти. За два роки ні разу ні на хвилину не спізнився. Загалом, натуральний педант попався. Відразу видно.

Звідки вона у педантів, ця любов до порядку? Психологи вважають, що вся справа в тривожності і постійних сумнівах, що бентежать людину. Вони не дають їй спокійно приймати рішення і діяти. Як Подколесін у Гоголя, пам’ятайте:

Подколесін: – Помилуй, ти так гаряче берешся, начебто б справді вже й весілля.
Кочкарьов: – А чому ж ні? Навіщо ж відкладати? Адже ти згоден?
Подколесін: – Я говорив тільки, що не зле б.
Кочкарьов: – Ну, так що ж? За чим справа стала?
Подколесін: – Так справа ні за чим не стала, а тільки дивно … все був неодружений, а тепер раптом – одружений».

Нещодавно один мій знайомий, до речі, теж дуже порядколюбивий, таким собі же порядком втратив кохану дівчину: тій набридло три роки ходити в подружках, а знайомий злякався, все тягнув і тягнув з одруженням, поки вона не пішла.

Педантичний чоловік, по типології німецького вченого Карла Леонгарда, відрізняється насамперед навіть не любов’ю до порядку, а саме цим ось невмінням приймати рішення: вже всі мислимі терміни вийшли, а він все в сумнівах. Як пише німецький психіатр, педант «не здатний витісняти сумніви, а це гальмує його дії».

Пам’ятайте матусю, яка боїться доторкнутися до своєї дитини, щоб не заподіяти їй шкоди? Звичайно, спочатку вона всього лише хотіла переконатися, чи немає поблизу гострих предметів, але ніяк не могла остаточно заспокоїтися, її мучили підозри, та так, що упустила з уваги ще якусь небезпеку.

Звичайно, мова йде про надпедантичність – властивість хворобливого характеру. Коли, наприклад, нездатність прийняти рішення не дає людині нормально працювати. Чи досить добре зроблена робота чи треба щось виправити? «Ніяк не може «розлучитися» з робочим місцем; йдучи, неодноразово повертається, щоб перевірити, чи замкнені ящики, чи закриті всі двері, чи все залишено в повному порядку». Особистого життя теж ніякого. Здавалося б, після трудів праведних лягти в ліжко, що може бути краще! І цей момент отруєний: педантична особистість ще раз піддає скрупульозному аналізу все, що було зроблено сьогодні, занурюється в думки про плани на завтра і не знаходить лише одного – спокою.

На щастя, педантичний характер не завжди виступає так виразно. Якщо не виходити за межі розумного, то сумлінність – не так вже й погано. Навіть допомагає просунутися службовими сходами. Акуратному чоловіку завжди з радістю довірять відповідальне завдання. Зазвичай такі люди люблять свою роботу і не кидають її без вагомих причин. Краще підтвердження тому – приклад з книги Леонгарда «Акцентуйовані особистості».

Конрад Н. – директор школи. Життя його цілком благополучне, з дружиною-педагогом завжди ладнає. Звичайно, адже Н. – чоловік надзвичайно сумлінний. «Він грунтовним чином готується до уроків. Численні надпланові справи по школі, які можна було б доручити кому-небудь з колективу, він виконує сам, щоб бути впевненим у своєчасному і чіткому виконанні». Ближче до вечора Конрад обходить всі приміщення школи, перевіряючи, чи все в порядку. Як же тут не бути успіху!

Дозвольте, але тут немає ніякої патології – що ж на людину ярлики вішати? А дійсно, є чітка межа між сумлінністю і «акцентуйованим» педантизмом?

У кожному конкретному випадку відповідь доводиться шукати заново. Якщо, наприклад, домогосподарка годинами миє руки, запустивши все господарство, тому що «на нього не залишається часу», – це вже невроз нав’язливих станів.

А ось дев’ятирічний хлопчик, який категорично відмовився ходити в школу: тихий, дуже домашній, він одного разу, повернувшись зі школи пізніше звичайного, не застав вдома маму, яка завжди його чекала. Потрясіння було таке велике, що він вирішив більше зовсім нікуди не ходити. Каприз? Невроз? Все-таки не примха, а психологічна проблема. Леонгард допомагає усвідомити її.

Автор: Софія Тарасова.